Майбутнє відбувається сьогодні

Академія зустріла братів Мінливців незвичною тишею. Було ще досить рано і повернулися далеко не всі студенти. Не зговорюючись, Мінливці одразу рушили до Орестового закинутого класу.

І майже не здивувалися, коли побачили Меланку, Дмитра і Ореста. Дивним було те, що серед них опинилася Мальва Соколенко, яка саме щось зосереджено занотовувала на клаптику паперу.

Розсіяно привітавшись з новоприбулими, всі знову схилилися над якоюсь книгою.

― Чекаємо Павла, і можна починати, ― видихнув Дмитро і відкинувся на спинку стільця. ― А ви саме вчасно.

І вони з Меланкою прийнялися розповідати Максиміліанові про свій остаточний задум.

Глянувши на запропонований амулет і вислухавши пояснення друзів, Максиміліан запропонував змінити форму маленького дзеркальця.

― Кругле дзеркало має потенційно більше спільного з вікном, в яке лише зазирають. Нам же треба створити двері, крізь які свідомість подорожуватиме туди й назад. Крім того, прямокутник (особливо вузький) ще й дорогу нагадує.

― Маєш рацію, ― зазначив Орест. ― Тоді треба переставити оці три руни, ― він змінив креслення.

― Та додати оце слово в заклинання, ― вписав Дмитро. ― Щоб закріпити ефект.

― А оте слово викреслити, щоб не застрягнути в ілюзіях, ― підправила Меланка.

Тієї миті до класу влетів очікувано злий Марко. А за ним майже одразу поріг переступив Павло. Привітавшись, вони також схилилися над кресленнями.

― Готові начарувати артефакт? ― торжественно запитав Дмитро.

Всі мовчки кивнули.

Мальва, Самійло та Марко відступили подалі, а п'ятеро восьмикурсників стали невеликим колом.

Дмитро поклав у центр шмат якогось сріблястого металу, прямо на розрівняний аркуш з кресленням. І вони схрестили чарівні палички над зображенням в дивному і складному візерунку.

Проказали заклинання по черзі, потім разом. Їхні голоси майже злилися. Тоді кожен окремо повторив по одному слову чарів. І в цей момент паличка того, хто говорить, засвідчувалась та випускала кольорову нитку світла, яка облітала той метал.

І стався вибух прямо в центрі кола студентів.

Та не встигли вони як слід злякатися, іскри розсіялися, явивши їм медальйон, ідентичний тому, що був зображений на кресленні.

Усі п'ятеро відчули себе дуже виснаженими.

― Вийшло? ― хрипким голосом запитав Максиміліан.

― От і дізнаємось, ― рішуче проказала Мальва та взяла медальйон.

Під дружній вигук "ні" надягла його на шию.

Наче зачаровані, хлопці дивилися, як Мальва осіла на підлогу і непритомно застигла. Вираз її обличчя змінювався неприродно швидко, ніби вона дивилася сон у шаленому темпі.

Врешті (минуло хвилин десять), вона розплющила ясні очі, які негайно наповнилися сльозами.

― Наші діти, Дмитре, ― схлипнула дівчина. — Він увійшов до дитячої... я нічого не змогла вдіяти, ― простогнала вона.

І гостро поглянула на Пріся. Вже наступної миті Мальва намертво вчепилася в його плечі й закричала в саме обличчя:

― Чому, Павле? Як ти міг нас зрадити? Зрадити Дмитра!

Вона на мить застигла, а тоді вже спокійно (але і більш погрозливо) запитала:

― Чого ти досі тут?

― Бо хочу виправити, не допустити, ― пискнув Павло.

― Як і всі ми, ― додав Максиміліан. ― Ми випадково отримали шанс змінити власне майбутнє. Не зробити жахливих помилок.

― Нам всім є, що переосмислити, — продовжила думку Дикограй. — Та головне ― заздалегідь здолати ворога. І не влипати в інтриги.

― І дурнями не стати, ― гмикнув Орест, а Самійло і Марко ствердно хитнули головами.

― То ви створили таємне товариство? ― зацікавлено обвела їх поглядом Мальва.

― Саме так, ― підтвердив Дмитро.

― Я з вами, ― серйозно повідомила дівчина.

― Занотуй все, що пригадаєш зі своєї мандрівки в майбутнє, ― порадив Дмитро.

Він саме сховав створений артефакт і папери та хотів визирнути в коридор, коли двері класу різко прочинилися. На порозі стояла пані Марта.

― Йой, ― необережно голосно видихнув Павло під розгніваними поглядами інших.

― Що ви тут робите? ― зойкнула викладачка.

― Розмовляємо, ― чемно озвалася Мальва.

― Відбій був півгодини тому.

В її голос закралися підозріливі нотки.

― Вибачте, пані Марто. Тоді нам краще піти до своїх віталень, ― сказала Соколенко.

І пані Марта здивовано кивнула.

Орися сиділа в м'якому кріслі й дивилася на вогонь в каміні. Яскраві пломінчики танцювали навколо тріскотливих брусків деревини, що наповнювала приміщення терпким запахом кори. В темних очах виблискували вогники, та вона не відводила погляду.

— Кіндрат вже ліг спати, — повідомила, не озираючись, коли Орест примостився на сусідньому ослінчику.

Вона впізнала кроки, але, що значно важливіше, тихий голос думок свого друга.

— Мені шкода, що я не зміг вас зустріти, — озвався тихо.

— Пусте. Сподіваюся, ці два тижні допомогли тобі владнати те, що гризло тебе останнім часом.

— Частково. Повір, Орисе, я мав дещо з'ясувати, доки...

Але Орест обірвав себе на півслові. Запала насторожена тиша, яку перервав гучний тріск не досить сухої дровеняки.

— Піду і я спати, — випросталась Орися. — Роби, що маєш. Але пам'ятай, що мені та Кіндрату дуже самотньо без тебе.

30.12.2022