Майбутнє відбувається сьогодні

Орися сердито пожбурила домашнє завдання на стіл і відкинулась на спинку крісла. Тіло приємно занурилось в м'яку поверхню, а втома взяла гору над залишками наснаги. Тож написання есе зовсім не надихало ані саму Читенко, ані двох ії друзів, котрі страждали поряд.

Невдоволення пані Марти якістю їхніх останніх есе вилилось у цілу серію хитро заплутаних домашніх завдань з розбором аналітики чи не всього курсу перевертництва за останні років п'ять.

— Mи ж навіть не на поглибленому курсі, — простогнала Орися.

— Не думаю, що нам варто скаржитись, — відмітив Орест. — Якщо я правилько зрозумів, Дмитро повинен провести ціле дослідження на витривалість.

— А Макс та Меланка?

— А ми відмінно написали свої есе, — вишкірився Мінливець і вмостився між Кіндратом та Орестом.

— Підслуховуєш? — скривився Северин, коли гора нотаток небезпечно нахилилася.

— Хотів запропонувати допомогу, бо краєм обох своїх гострих вух почув про ваші страждання.

— Якої ж чекаєш розплати? — підвів погляд од конспекту Кіндрат.

— Жодної. Але батьки цьогоріч прийняли запрошення...

— І ти сподіваєшся, що я не втікатиму з зустрічі, як зазвичай, — перервав його Пробудець. — Хотів би, та не зможу.

Він спохмурнів і підсунув ближче до Мінливця власний тест. Повністю готовий.

Перевіряв Макс записи однокласника ретельно і неспішно. Одну хибу, все ж, відшукав і не лише виправив, а й пояснив причину.

Зрештою всі троє отримали виправлені завдання. І то саме вчасно, аби лягти спати ще цієї доби, а не наступної.

— А про що ви домовлялися? — поцікавився Орест вже в кімнаті хлопців.

— Щорічне "пробудження", — похмуро озвався той. — Мій батько, як і його предки до того, на пару з далеким родичем влаштовують ніч, коли мертві представники великих магічних родів повертаються у вигляді майже тілесних привидів і спілкуються з нащадками.

— Невже вони й досі відбуваютья? Я читав про таке...

— Не лише відбуваються, а й користуються великою популярністю, — озвався Кіндрат замислено. — Ти ж розумієш, що й інші вроджені можуть мати тих, кого хотіли б побачити. Іноді приходять навіть навчені, хоч це і поза правилами.

— І що з ними відбувається?

— Зазвичай нічого хорошого, — докинув досі тихий Самійло. — Хитрість подібних зустрічей у тому, що очікування не виправдовує ніхто. І одна справа — сумніватися й запитувати себе, а зовсім інша — дізнатися напевне.

— А де Орест? — поцікавився Дмитро найближчим суботнім ранком.

Не те, щоб його це справді цікавило, та зникнення однокурсника ще й до сніданку траплялося вкрай рідко. Макс стенув плечима і перевів погляд на Кіндрата.

— Має особисті справи, — відклав книгу в шовковій палітурці Пробудець. — І буде вам вдячний, якщо не привертатимете до його відсутності зайвої уваги.

Більше він нічого не пояснив. Ліниво буденний ранок змінився кропіткою працею над тижневим запасом домашніх завдань. Час плинув з неоднорідною швидкістю й відволікав від загадки Орестового зникнення.

Проте Мальву незнання дратувало, і напередодні вечері вона наздогнала занурену у думки Орисю.

Вона саме безцільно брела коридором і мугикала собі під ніс пісеньку, безжально не потрапляючи в ноти.

Під гучний окрик Мальви розвернулася надто різко й перечепилася на рівному місці.

— Чогось хотіла?

— Куди Орест подівся?

— Має справи. Гадаю, побачимося в понеділок.

Читенко стишила голос і спробувала уникнути подальших розпитувань. Однак Соколенко струсила долонями, ніби відганяючи настирливу муху, після чого доскіпливо зиркнула на співрозмовницю.

— Я певна, що ти та Пробудець знаєте відповідь на моє запитання.

— Якщо ти не втаємничена, облиш розпитувати.

Орися смикнула на себе двері порожнього класу і увійшла до нього, карбуючи крок. Мальва натяк проігнорувала і прослизнула слідом.

— Я не відступлюся. Ви втрьох щось задумали і дієте за спинами нашого гурту.

Орися закотила очі й з грюкотом відсунула стілець, аби наступної миті впасти на нього.

Доки Мальва з Орисею сердито переглядалися одна з одною, Орест крокував помірно зарослою стежкою. Похмурий ранок вже змінився тьмяним полуднем, а вітер поривався збити хлопця зі шляху. Високо піднятий комір заледве справлявся з захистом від холоду, тож Орест притримував його затерплими почервонілими пальцями.

Шлях його перетяли високі металеві ворота, сітчасті та іржаві. Проте він упевнено розвернувся ліворуч і переступив повалений стовбур. А тоді ще один.

Роззирнувся і ступив на зовсім нову стежку. Гравійну, витку й обсаджену рівною смугою чорнобривців.

Вітер майже затих. Хоч і вчувався у гіллі віддалених дерев.

Нарешті перед Орестовими очима постав ґанок ошатної садиби. Хлопець встиг відзначити ще одну дивину цього місця — будинок наче оточували ідеально рівним колом плодові дерева, переважно яблуні.

Перед масивними дверима Орест, до того рішучий і стрімкий, застиг і непевно озирнувся. Проте позаду лишився самотній яблуневий сад і вигин стежки.

Затримав дихання і грюкнув простим мідним молотком. Магічно підсилена луна прокотилася стінами будинку. І двері самі собою прочинилися з гучним рипінням.

Орест не поспішав ступати в напівморок коридору, однак дослухався до сварливого: "не стій у дверях, юначе!", що прозвучало з-за стіни праворуч. Орест розгубився, бо ж не бачив господаря, але погляд хлопця вихопив невеличке дзеркало навпроти.

"То ось, як він мене побачив", — гмикнув подумки й нарешті увійшов.

— Ти хто? — без жодної ґречності запитав самітник, доки його темні очі розглядали непроханого гостя.

— Моє ім'я — Орест Северин і ви мене не знаєте. Та маєте пам'ятати мою матір, Зоряну Северин-Цілитель.

Останнє слово змусило старого відсахнутися.

Він мовчки підвівся, ледве не перечепивши низький столик заставлений тацями й глечиками чудернацьких форм.

Орест застиг. Час линув, а старий продовжував дивитись на обличчя хлопця. Северин переступив з ноги на ногу, бо відчув свою затію марною.

— Ти маєш здібність? — після довгого мовчання голос господаря не надто відрізнявся від шепоту.

Орест не став нагадувати, що кожен голова роду отримує повідомлення після іспитового випробування. Натомість лиш кивнув.

Здавалося старий втратив інтерес до розмови, доки несподівано рвучким кроком, неочікуваним від людини поважного віку, перемістився просто навпроти гостя.

— Охрим Цілитель, — офіційно назвав себе він і простяг руку для рукостискання.

Орест з секунду ошелешено дивився на старечу долоню, а тоді простяг власну, аби відповісти. Натомість Охримові пальці, немов лещатами, вчепилися в його зап'ясток. Старий чаклун з такою силою смикнув хлопця до столу, що той зашпортався і впав. Та здавалося, що Охрима то не зацікавило.

Спроби пручатися і навіть промовлені закляття та прокльони пустими зойками впали у тишу.

— Що ви робите? — вкотре скрикнув Орест.

Замість відповіді Охрим з розмаху притис долоню хлопця до блискучої металевої пластини, якою починалась товста старезна книга. Магічний метал враз розколовся на тисячі друзок, і всі вони боляче вп'ялися в Орестову шкіру. Наступної миті вже повернулися до попереднього стану, а їхня поверхня розігрілася настільки, ніби до того лежала годинами на відкритому вогні.

Коли біль став нестерпним, Охрим нарешті розтис пальці.

Висмикнувши долоню, Орест відступив до стіни. Він насилу тримався на ногах, тож втекти світ за очі не намагався. Лише подумки сварив себе за необачність і наївність. Він вже й сам не розумів, нащо прийшов сюди.

Тим часом старий чаклун з чималою цікавістю читав книгу, на яку Орестові було моторошно й поглянути.

Він позадкував і спробував нишком вислизнути в коридор. Проте за крок до мети наштовхнувся на колючий погляд старого.

— Сьогодні ти звідси не підеш, — проскрипів він. — Ти ж прийшов заради визнання.

— Заради чого? — отетерів Орест. — Що таке "визнання"?

— Хіба мати не розказала тобі, як у нашій родині відбувається прийняття прізвища? — старий насупив брови, а отримавши розгублений погляд онука, скривився. — Тоді навіщо ти тут?

— Бабуся прислала.

22.03.2024