Майбутнє відбувається сьогодні

— Це ти щойно чаклував? — поцікавився Дмитро.

— Так. І сам не мав певности, що зможу.

Орися дрібно тремтіла, але з викликом поглянула на Перекидайла:

— Вважаєш доречними такі запитання?

— Не гарячкуй, Читенко, — гмикнув він. — Мені справді цікаво, чи все вдалося. Ти ж завжди скаржився, що не виправдовуєш батькових очікувань.

Кіндрат стенув плечима, а тоді похмуро додав:

— Не думаю, що то є твоє діло, але тобі анічогісінько не відомо про "очікування" мого батька. Тепер я збираюся врятувати молодшого брата твого друга, тому не заважай.

— Що ми маємо робити? — голосно запитав Максиміліан.

— Ти — триматися якнайдалі...

— Він не зможе, — перервала Орися. — Проглянь закляття ще раз. Пастка відкривається лише для Мінливця.

Зо дві хвилини тривала напружена тиша. Тоді Кіндрат рвучко кивнув і розповів свій задум.

— Не думав, що подорож до глека страху стане моєю перевагою.

Дмитро співчутливо і трохи насмішкувато поглянув на Левка, який сердито супив брови. Натомість Орест про свій попередній досвід подібних подорожей мовчав і з кам'яним обличчям вслухався в Орисині настанови. Макс же намагався не дивитися на дверцята, що ніби хтось штурхав з іншого боку. Однак не міг відвернутися від того звуку.

Щойно Пробудець та Читенко разом виголосили готовність і поклали долоні на різьблене дерево, Максиміліан, відчуваючи потиск Дмитра й Ореста на плечах, смикнув сріблясту застібку.

Всі троє вмить зникли, лишивши за спинами печеру і здивований шепіт Раїси:

— Я очікувала на яскраве світло чи моторошний звук...

Наступної миті троє мандрівців стояли пліч-о-пліч посеред довжелезного, блякло освітленого коридору. Та дивина цього місця полягала в тому, що він постійно мінився, жодна помічена річ не лишалася на своєму місці, чи такою, якою її бачили ще мить тому.

І звуки. Вони кудись зникли. Орестові навіть здавалось, що насправді у цілому всесвіті не існувало ніякого звуку, ані найменшого шереху. Аж доти, доки:

— Тихо тут, — голосно зазначив Макс.

Від бадьорого тону все навколо пронизали брижі химерного світла, а повітря загусло, наче желе. Орест повільно приклав пальця до губ, проте Дмитро із Максиміліаном дійшли того ж висновку.

Крок за кроком вони повільно проминали голі стіни й тьмяні лампи, а за мить вже вкриті картатими шпалерами, обшиті деревом чи прикрашені картинами стіни з яскравою, кольоровою або ж зовсім відсутньою підсвіткою.

— Ви маєте дійти до кінця коридору, — наче поряд пролунав Орисин голос.

І Орест радо зосередився на її словах. Та власному серцебитті, що відчував усередині.

Божевілля світу навколо усе важче сприймалося оком, тож він привернув увагу Перекидайла й Мінливця та демонстративно закрив долонею очі. Потім вказав почергово на кожного з них і легенько потягнув за руку. Його ідею вдячно прийняли. Тож наступні хвилини він попідруки вів обох супутників, а вони заплющували очі, аби відпочити від того шаленства.

До кінця довжелезного коридору тричі встигли змінити один одного. Коли до Орестової черги лишалася майже хвилина, Макс різко спинився і смикнувся вперед. Перекивайло, на силу стримав друга, але, хоч розчахнуті двері і вели в суцільну порожнечу, саме туди лежав їхній шлях.

— Орисю! — самими губами прошепотів Орест, намагаючись розгорнути перед нею найповнішу картину свого розпачу й нерозуміння.

— Ми в халепі? — поцікавився Дмитро, ігноруючи нову хвилю брижів.

Северин повільно хитнув головою, доки Читенко ретельно переказала йому Пробудцеві настанови. Чекати не довелось, а рішучості для руху вперед додала руйнація коридору, a отже, й відступу.

Всі троє одночасно переступили поріг у невідомість, і двері позад них негайно розтанули в суцільному небутті. Тепер їх трьох огортало суцільне ніщо, а бачити вони могли лиш блиск очей один одного.

— Де це ми? — наважився запитати Макс.

— Ніде. Буквально, — зиркнув на нього Орест. — Ця магія трохи подібна на глек, однак має іншу дію. Коридор спробував підірвати нашу віру до власного чуття. Гадаю, ця "кімната" має схожий намір.

— Я щось бачу, — обірвав його Дмитро. — Схоже, темрява розсіюється.

Макс вигукнув щось ствердне, щойно відчув під ногами твердий ґрунт. Він роззирнувся. Та не він один.

— Я знаю це місце! — голосно додав Мінливець. — Це ж просто за Академією, на пагорбі біля лісу.

— Ти певен? — вигнув брови Орест. — Я на вежі спостереження.

Він пересмикнув плечима чи то від холодного вітру, чи ж від недоречного страху висоти.

— Ми всі у різних місцях, — виснував Дмитро, дивлячись на метушливі та галасливі спроби вгамувати гучну бійку. — Макс обрав неправильне запитання. Варто сказати: "коли ми?"

— Тобто? — очі Ореста розширились.

— Я бачу зі сторони нашу першу бійку. На другому курсі, здається. Коли Мальва назвала мене бевзем.

Макс не слухав. Він спостерігав за собою трирічної давнини. На його очах відбувався останній братній пікнік. Він знав, що принесені ними пиріжки та печиво так і залишаться на ковдрі, а обговорення Зоролиєвих обіцянок переросте у бійку між братами, де кожен затаврує іншого ворогом і зрадником. Саме тоді вони обрали шлях для себе. І якби не Орестове закляття, жоден би з того шляху не звернув.

Просто на очах спогад поблякнув й перемінився. Такого Максиміліан не бачив і не знав. Просто перед ним двоє студентів, у яких він легко впізнав свого брата і Ореста Северина, весело обговорювали моторошний ритуал, що мав приємно "вразити" прибічників Зоролия, аби той звернув увагу на двох талановитих п'ятикурсників.

— На двох пихатих бевзів, — відмахнувся Макс від чарів, і вони розвіялись.

— Бевзів? — перепитав Дмитро.

— Ця кімната шукає способи, аби налаштувати нас один проти одного, — пояснив Мінливець. — Та якби ми реагували на усілякі нісенітниці, гурт наш був би приречений.

Він зверхньо всміхнувся, та кутики його губ враз опустилися, щойно він обернувся до Северина.

Той заціпеніло дивився крізь обох супутників, а верхня губа його сіпалась, ніби готова явити обом лютий вишкір. Орест глибоко занурився у побачену сцену.

Він знову опинився у глеку страху? Чи насправді знову і знову переживав давній дитячий спогад? Ще до того, як остаточно розсваритися з однокурсниками, він докладав зусиль, аби з ними потоваришувати.

"Доведи свою хоробрість", — казали вони.

"Піднімися на вежу!" — наполягали гучно.

"Залишся там до схід сонця", — напучували перед тим, як загорнутися в теплі ковдри.

Були там й інші голоси. Поодинокі й суттєвіші. Та не змогли вони переважити силу виклику й прагнення досягти "дружби".

Тієї ночі дев'ятирічний Орест видерся на найвищий майданчик тієї вежі. Не зважаючи на те, що рання осінь ще не заморозила дах та стіни Академії, плохенький кожушок поверх піжами жодним чином не захищав од вітру.

Вже за пів години Орестові зуби стукотіли, а на пухнастих віях крижаніли злі та вперті сльози.

Коли дрижаки почали його заколисувати, відчуття безглуздої небезпеки нарешті переважило впертість. Северин щодуху чкурнув до важких дубових дверей і смикнув за ручку неслухняними змерзлими пальцями. Тільки на четверту спробу він визнав, що двері зачинені й повернувся назад.

Просто перед очима промайнула дрібна тінь, а за нею — друга. І третя. Наляканий тріпотінням багатьох десятків крил, але зігрітий адреналіном, він сховався біля підніжжя однієї з колон. Стривожені появою незнайомця на їхній вежі, кажани довгий час кружляли навколо.

Коли ж Орест опанував себе достатню, аби начарувати простенький вогник, очікування світанку стало менш жахливим. Проте суцільний вітер, що повсякчас загрожував здмухнути дрібного хлопчину з вежі, або ж загасити єдине джерело світла і тепла, а також млость від віддаленості твердої землі весь час дратували та непокоїли. А найбільше — зачинені двері, що відбирали в Ореста можливість вибору.

Крім того, дев'ятирічний Орест Северин, що тулився до крихітного осередку тепла на височенній вежі, ще не знав, чим завершиться для нього ця нічна пригода. Орест Северин же з сьогодення підглядав за собою в минулому, доки в його вухах зневажливим набатом лунали регіт та насмішки однокласників, які насолоджувались своєю недолугою перемогою над наївністю однолітка. Він не лише не домігся кращого до себе ставлення, а й став посміховиськом, бо повірив, що дружбу можна "заслужити".

Занурений у ці переживання минулого, Орест здригнувся від двох теплих долонь, що з'явилися на його плечах.

— Ми були справжніми негідниками, — висловив спільну думку Макс, щойно роззирнувся.

— Оце вже точно, — тихо прогарчав Орест і подивився на свою минулу версію зі щирим співчуттям.

— Отямся, — пролунав Орисин голос десь в глибині свідомості. — Минуле — минуло, сьогодні ти інший. Пам'ятай головне.

Зморшка між Севериновими бровами повільно розгладилась, однак губи лишилися стиснутими.

— Ми не друзі, — додав Дмитро. — Ми надто різні й дратуємо один одного безмежно. Та те, як ми псували життя вам з Кіндратом — огидно.

— Ніхто не повинен стикатися з несправедливістю, — додав Максиміліан. — Ми із Дмитром вчиняли негідно. Та сьогодні кожен з нас потребує злагоджених дій один одного. Чи зможеш ти відринути минулі образи й разом рухатись до спільної мети?

— Спочатку мені здавалося, що я хочу вашої дружби, — врешті промовив Орест. — Потім я прагнув помсти за кожну кривду. Нещодавно ж я зрозумів, що мати спільний шлях можна і без приязні. Головне, що наша мета — єдина, а взаємодопомога — негайна.

— Не певен, що зрозумів тебе правильно, — заговорив Максиміліан, доки спостерігав повільне зникнення спогаду.

— Все просто, — гмикнув Орест. — Ми не друзі. Жодних сентиментальних прив'язаностей. Та я буду поруч, коли знадоблюся. Так само, як і ти допоміг мені цього літа.

Тим часом пустка навколо набула нових рис. Та цього разу тонкі смуги світла, що зіткалися у нематеріальні двері, бачили всі троє. Бачили детально й чітко, ніби кожне вікове кільце деревини та кожку тріщинку червиця-деревожера підсвічувало те сяйво. Потріскана від часу й іржі ручка теж не стала виключенням.

Коротко перезирнулися і розчахнули її рвучко й упевнено.

Клуби диму вирвалися з неї й оплели їх пазуристими безтілесними руками. Bсi троє провалилися в невідомість. Дим швидко змінився імлою, імла — туманом, а той приховав усіх один від одного.

— Де ви? — зойкнув Дмитро.

І луна підхопила його наляканий голос.

3.11.2023