Майбутнє відбувається сьогодні

― Ви могли запізнитися, ― резонно зазначив Дмитро. ― До відправлення додому менше години.

― Ми, навіть, на обід встигли, — заявив Макс, наминаючи пиріг з печенею. — Тож твоє занепокоєння — марне.

Очікувати своєї черги вирішили надворі, де заховалися від дрібного дощу за товстою колоною. Вона, хоч і псувала загалом лаконічний фасад Академії, проте була важливим місцем зустрічі та спілкування студентів, а також чудовим захистом від дрібної негоди.

Тому багато хто кидав заздрісні погляди на Дмитра та інших, змушені розкривати власні парасольки.

Розмова ж, тим часом, й далі точилася навколо пригоди.

— Ми ще й погризлися, — весело зазначив Максиміліан, демонструючи майже зцілений зап'ясток.

― А хто? ― почав Павло, але сам же обірвав своє запитання.

― Розкаже, якщо буде до слова, ― озвався Мінливець.

― То ти бережеш Северинову таємницю? ― гмикнув Дмитро. ― Я досі не можу звикнути, що ми з ним заодно. Ще й затягли до гурту Читенко з Пробудцем. Ось чого Орестові мало дружби з Мальвою?

― Дружби? ― реготнула Меланка, та від пояснень відмовилась.

— Та яка ж то дружба? — натомість заперечив Макс. — Безнадійна закоханість хіба що.

Дмитро розгублено зиркнув на друга.

— Тим більше я не розумію, що йому оте все, — вперся Перекидайло. — Ніби те, що в майбутньому Соколенко обере мене... Ніби Северин на зло пішов до Зоролия.

― З чого така думка? ― пролунало від дверей Академії. ― Ви б хоч голоси стишили, якщо про чари геть забули.

Орест рішуче наблизився і застиг, схрестивши руки.

― Просто думки вголос, ― стримано озвався Дмитро.

― Про мене. Яка честь.

Він на мить замовк, а тоді сказав вже зовсім іншим голосом:

― Гадаю Мінливець вже розказав про нашу невеличку пригоду. Отже, в Орисі також випадає хтось схожий на вовка...

― Вовка? ― здивовано повторили кілька голосів.

― То ти не розказав? ― здивувався Орест.

― Звісно, що ні, ― скривився Макс.

― Гм... Дякую. Тож питання: вона точно безпечна для нас з Кіндратом під час трансформації? Як ти і казав...

― Навіть, якщо вона захоче вас зжерти (хоч і не повинна, бо ви друзі), чарівна паличка рятує ситуацію.

― Е-е... Северине, ― покликав Дмитро, коли Орест вже обернувся до друзів.

― Маєш щось додати? ― стримано запитав.

― Поговори з Соколенко.

Орест насторожено звів брови. З Мальвою вони не те, що не спілкувалися, але роки дружби давно минули. В глибокій задумі хлопець кивнув і мовчки вийшов з-під захисту колони.

― Навіщо ти просив про таке? ― спантеличився Павло. ― Ти ж сам небайдужий до неї.

― О! ― гірко реготнув Перекидайло. ― Я досі не певен, хто з нас цікавить саму Мальву. Вчора вона змовчала. Що як третій не він, а я?

Макс мовчки стис плече друга.

Літо для кожного з них почалося вкрай неоднаково. Тоді, як одні проводили час із рідними, інші — усіляко цього уникали. Дехто ж і зовсім лишився поза всяким товариством.

Натомість Орися щиро бажала б спілкування уникнути, але не мала такої змоги. Тож на традиційні літні два тижні з родичами матері довелося силоміць витягати її з читальні.

Точніше, категорично заборонити повертатися туди "хоч на хвилинку" після пізнього сніданку в день подорожі.

— Невже я маю туди їхати? ― сплеснула руками Орися. ― Це несправедливо!

― Можливо, ― підвела очі від планшета мати. ― Проте, нам доведеться. Невже ти вважаєш, що я б сама не воліла уникнути цього?

― Не вважаю, ― вже тихіше мовила дівчинка.

Дорога промайнула непомітно, лише Орися роздивлялася монотонно-хвилясту зміну пейзажів. Машина то заїжджала до лісу, то петляла дорогою, що зміїлася просікою крізь зелені поля, ховаючись в мереживні тіні від гарячого липневого сонця. І, наостанок, з гуркотом перетнула річку металевим розпеченим мостом, щоб різко вивернути вбік на іншому березі.

Аж ось Орися вже стоїть біля багажника, а мама передає їй сіру потерту сумку, з якої визирають кілька кутиків книжок і фіолетовий кросівок.

― Нарешті ви приїхали! ― пролунав дзвінкий голос молодшої кузини. ― Вони тут!

― О, це зовсім зайве, Світланко, ― лагідно защебетала мама.

Та було запізно, і з двору їм назустріч вигулькнули всі гості двоповерхового будинку, що причаївся за садом.

Всі віталися, наперебій розповідали новини, висували версії уявного запізнення новоприбулих та подумки насміхалися з Орисі.

Зневажливе ставлення відчувалося і без Читенкового таланту. Розуміння цього змусило міцніше зціпити зуби та пройти добре знайомою стежкою. До кривих сходів на горище.

Окремий вхід та найвища кімната мали значну перевагу, тож дерлася вгору Орися усміхнена та з дещо зайвим поспіхом.

Проте, вона здивовано зойкнула, коли побачила в кімнаті друге ліжко та розкриту валізку біля нього.

― У Лариски подруга гостює, ― пояснила Світлана, увійшовши майже навздогін. ― А у тебе єдиної кімната досі лишалася вільною.

― Зрозуміло, ― озвалась Орися, тамуючи невдоволення. ― Не знала, що нам дозволено кликати сюди друзів.

Кузина з розумінням гмикнула.

― Це особливий випадок, ― пояснила вона. ― Дівчинка гостює у нас ціле літо, бо її батьки у відрядженні.

― Тобто, якщо б хтось з моїх друзів...

― І не мрій! ― обірвала її запереченням. ― Це — питання репутації.

Вона явно повторила слова когось із дорослих, тож Орися різко втратила до неї інтерес та почала мовчки розпаковувати багаж.

Проте, довго ігнорувати Світлану їй не вдалося. Знудившись, кузина безцеремонно позирнула на розкладений одяг.

― Ти справді маєш намір бути на вечері таким страховидлом?

― Ти дійсно бажаєш почути мою відповідь? ― в тому ж тоні промовила Орися.

На це Світлана надула губи та відвернулася, чим викликала ледь переборне бажання розреготатися.

Закінчила з речами Орися досить швидко й мовчки покинула кімнату. Блукала садом ще з чверть години.

Увійшовши до обідньої зали, Орися поглянула на всю родину й уперше в житті не відчула переживань щодо їхнього до неї ставлення. Легко струсивши волоссям, викинула залишки нервозності з голови і надалі старанно уникала будь-яких спроб затягти її в бесіду. І лише відсторонено жувала смачну їжу.

За першої ж нагоди Орися радо чкурнула на горище. В порожній кімнаті з насолодою впала на ліжко й витягла пухку книгу в потертій палітурці. Пальці лагідно пробігались сторінкою, поки очі розслаблено читали текст.

― Чи ти здуріла?

Від гучного голосу кузини Орися перелякано підскочила й відчула, як зі скрипом і рипінням старе ліжко просіло ще нижче.

― Всі тебе шукають. І тут, і за воротами. Думали, кудись завіялася… Ми купатися йдемо. Збирайся!

І Світлана рявкнула з вікна, що знайшла пропажу.

Вона заходилася ритися у власній валізі, звідки вже наступної миті й видобула купальник.

― Одягайся, ― повторила вона й спробувала вирвати з рук Орисі книгу.

Та їй це, звісно, не вдалося. Читенко відчувала, як всередині неї вирує розбурхане прокляття, а руки міцно чіпляються за книгу. Намагаючись струсити Світланчині пальці, вона продовжувала читати. Доводилося сповільнитися, адже Орися щиро боялася дізнатися, що буде з кузиною, якщо та стане на заваді перегортанню сторінки.

— Відпусти книгу і дай мені десять хвилин зібратися, — люто прогарчала вона, не підводячи очей.

Дивом Світлана послухалася, хоч і пробурмотіла щось дуже образливе і до Орисі, і до книги в її долонях.

Щойно нахаба вийшла геть, сторінки зашурхотіли з магічною швидкістю. Щаслива завдяки Кіндратовому методу, Орися, тим не менш, занепокоєно пригадувала ту деструктивну лють, що охопила її нещодавно.

В цих міркуваннях промайнули і збори на пляж, і подорож мальовничою стежкою. У воді змогла нарешті розслабитись і відринути тривоги.

Аби не чути жодних розмов, Читенко лежала на спині, лишивши на поверхні саме лише обличчя. Вона знала, що родичам відома така її звичка. Тож ніхто не дійматиме її зайвою увагою.

Лише відчувши, що засинає, Орися перевернулася і попливла до берега.

Наступні декілька днів злилися для неї в єдиний потік беззмістовних розмов, награної стриманості та нещирих слів.

Побоюючись повторення ризикованого досвіду, Орися позбавила себе читання. І годинами блукала садом й уникала товариства. Час-від-часу думками линула до друзів і хвилювання за них затьмарювали всі дрібні невдоволення самої Читенко. Адже, в той час, як їй доводилося щоліта втрачати два тижні, Орест жив у схожому болоті роками, а Кіндрат і зовсім мусив ховатися від батька у бібліотеці.

— Про що замислилась? — почувся мамин голос.

— Про друзів. Я б хотіла скаржитися на все оце, — багатозначно обвела очима простір навколо. — Проте, у порівнянні з ними...

— Несправедливість чи зневага не стає меншою від того, що хтось страждає гірше, — з розумінням озвалася мати.

Орися зазирнула в її очі і повільно кивнула.

— Сподіваюся, Орест та Кіндрат приїдуть до мене цим літом. І ми зможемо забути про всі негаразди.