Майбутнє відбувається сьогодні

Напередодні від'їзду на канікули Меланка попросила друзів затриматися у сховку. Без зайвих роздумів Макс, Дмитро, Мальва та Павло погодились. Лише Раїса поспішила до себе, оскільки мала ще відвідати кількох викладачів.

Дикограй не знадобилося пояснювати, нащо вони зібралися, всі одразу заходилися розчищувати простір та заклинати меблі.

― Ти точно впевнена, що цього хочеш? ― вкотре за останні тижні перепитав Дмитро.

― Так, ― вперто озвалася Меланка. ― Це не просто забаганки. Ви не можете не розуміти, що для мене означає шанс обійти те прокляття та стати собою.

З кожним словом вона розпалялася дедалі сильніше, голос гучнішав, а темп слів у поясненні прискорювався. Нарешті, її хвилювання спинив Максиміліан:

— Ми поряд. І наше занепокоєння не впливає на щире побажання та впевненість у твоєму успіху.

Його голос, низький та рівний, надав Меланці необхідного контролю.

Вона упевнено вийшла на центр кімнати.

Павло зачарував м'яку підлогу, Дмитро створив велике дзеркало у важкій рамі, а Максиміліан додатково захистив вхід від сторонніх очей.

Пауза затяглася.

Незважаючи на зовнішню упевненість, Меланка перебирала в голові всі можливі небезпеки, з якими тісно пов'язане будь-яке суттєве перетворення.

Врешті-решт, вона зібралася з думками та відпустила

процес. Проказала подумки потрібні слова й покликала внутрішнього звіра. Вперше в житті Меланка Дикограй готувалася до зустрічі з тим єством, з яким вона народилася, яке мало б стати її родинним даром. Їй вдалося відкинути нетерпіння, але очікування супроводжував ледь тамований подих. Тілом прокотилася судома, що завершилась різкою трансформацією.

Розплющила очі Меланка не одразу, спершу прислухалася до шерехів навколо. Нервово позіхнула і стрибнула на всі чотири лапи, принюхалась. Знайомі запахи здалися сигналом небезпеки і тонкі лапи самі собою пружно виструнчились. Смикнувши вухами, обвела поглядом четвірку людей навпроти.

"Друзі", ― згадала людська частина свідомості, а тваринна зацікавлено принюхалась.

Меланка спробувала сконцентруватися на тому, що вони говорять.

― Вона не перетворюється назад, ― голос Максиміліана тремтів від хвилювання.

― Треба щось робити, ― не менш занепокоєно додала Мальва.

― Краще ти ― зиркнув на Мінливця Дмитро, і хлопець згідно хитнув головою.

Не зволікаючи, Макс почав змінюватись.

Побачивши перед собою високого зграбного пса, Меланка злякано тявкнула і спробувала втекти. Та кімната була замалою.

Трохи пометавшись врізнобіч, вона помітила, нарешті, що пес спокійно розлігся на підлозі й усім своїм виглядом демонструє лінивий спокій.

Обережно наблизившись, сіла неподалік. Повільно перекотившись на бік, пес лапою вказав у напрямі дзеркала. Меланка фиркнула, але підійшла до блискучого скла. А глянувши на себе, знову смішно тявкнула.

"Лисиця?" ― подумала Дикограй.

А потім помітила фотокартку у кутку. І пригадала, що ідея причепити її належала Мальві. Троє хлопців та троє дівчат на ній щиро сміялися.

"Павло, Раїса, Мальва, Дмитро, Макс та... я, ― подумки назвала їхні імена. ― Я ― Меланка Дикограй".

Обриси кімнати попливли перед очима, а Меланка, похитнувшись, прихилилася до стіни. Схвильовані друзі оточили її зусібіч. Струснувши

волоссям, втомлено видихнула. І враз посмішка осяяла все її обличчя.

― Вийшло! Я змогла, — голос звучав дзвінко і, водночас, оксамитово спокійно.

Його змінив радісний сміх, і Меланка кинулась до друзів з обіймами. Від полегщення і щастя слова вона промовляти не встигала, тож лише посміхалася та дякувала.

Та тієї ночі Меланка Дикограй стала не єдиною, хто намагався опанувати нове вміння.

Щойно Орест загорнувся в плащ просто поверх піжами й спробував за лічені хвилини до відбою вибігти зі спальні їхніх курсів, дорогу йому заступив Кіндрат.

― Я з тобою, ― заявив тихо, щоб не розбудити Самійла з друзями.

― Ні, ― заперечив той і кинув: ― До зустрічі на сніданку.

Але вранці Северин так і не з'явився. Ніхто не бачив його і перед обідом. Орися та Кіндрат оббігали чи не всю Академію, доки не наштовхнулися на веселих Дмитра, Макса та Меланку.

― Агов, Мінливець! Є розмова, ― гукнула Орися і махнула вбік найближчого вільного класу.

Відділившись від компанії друзів, Максиміліан наблизився до Читенко. А коли двері зачинилися, сам накинув на них охоронні чари.

― Що трапилось? ― поцікавився він доброзичливо і насторожено водночас.

― Ви ж із Перекидайлом перевертні, ― обережно почала та. ― І ти добре розумієш небезпеку першого перетворення.

― Хто? ― враз зосередився Мінливець.

― Орест помчав кудись серед ночі. Сам.

― Бовдур! ― вилаявся Макс. ― Не можна самотужки.

― Я боюся, він вирішив сховатися деінде, ― пригнічено озвалася Читенко. — Не в Академії.

― Байдуже, — кинув Мінливець.

І зірвавши захисні чари, вибіг з класу. Махнув друзям рукою та помчав до головних сходів.

В печері за найближчим селищем було пусто й самотньо. Від багаторазових спроб повернутися до людської подоби в Ореста жахливо боліла голова. Збиті в кров лапи пекло від кожного кроку, а голос зірвався від жалібного виття та скавуління. Випадково розбите дзеркало залишило на шкірі поверхневі рани, від крові з яких звалялася шерсть і тепер противно відтягувала окремі волосини.

Раптом незвично гострий слух вловив чиюсь появу. Орест втомлено загарчав, а коли ще й впізнав запах, злісно здибив шерсть. Готовий до битви, з настовбурченим загривком та притиснутими вухами, чорний вовк застиг посеред печери.

― Овва! ― скрикнув Макс Мінливець, увійшовши.

І миттю перекинувся на великого дужого пса. Інстинкти взяли гору і два звіра зчепилися у поєдинку.

Северин та Мінливець гарчали й кусалися, ніби забувши події останнього навчального року, пригадавши один одному всі суперечки минулого. Билися доти, доки їм обом не набридло.

Тоді вовк та пес знесилено всілися в різних кутках печери. Упевнившись, що вовк не має наміру нападати, Мінливець знову став собою. Северин загарчав і смикнув вухами, проте не ворухнувся. Макс мовчки змахнув чарівною паличкою в напрямку вовка.

― Ти дурень, Северине, ― озвався він, коли однокурсник припинив нервово чухати себе за вухом. ― Чого нікого не попередив? Страховка необхідна.

Орест скосив погляд на Мінливця.

― Я знав, що буду кимось небезпечним.

― Перевертень ― не вовкулака, ― пояснив Макс. ― Ми зараз кусалися, бо так хотілося не вовку, а тобі.

― Не заперечую, ― погодився той.

― Ти мені лапу, тобто руку, погриз, ― відмітив Мінливець задумливо.

― А ти мені вухо подряпав...

Після цих слів вони гучно розреготалися зі значним полегшенням.

― Дякую, що знайшов, ― здушено видихнув Северин. ― Навіть не уявляю, як (і головне: коли) я зміг би повернутися.

― Дякуй Читенко. Це вона здогадалася попросити про допомогу. Вони з Пробудцем тебе у закинутих класах шукали, — він фиркнув.

― Така собі ідея з печерою вийшла.

Трохи привівши себе до ладу, вони повільно рушили до Академії. Нашвидкуруч заліковані рани боліли, а виснаження давалося взнаки дедалі сильніше.

Проте, Орест Северин широко усміхався, адже зміг самотужки досягти дечого такого, про що ще зовсім недавно не мав ані найменшої думки.

Попереду зачаїлися обід та подорож додому в цілковито нове для їхнього гурту літо.

24.03.2023