Майбутнє відбувається сьогодні

Декілька сонячних годин сходилися і розходилися, блукали крамничками і купували усеможливі речі для майбутнього навчання. Лише опівдні всі вони знову зібралися у кав'ярні, аби перекусити й спланувати основну пригоду сьогоднішнього дня.

Зрештою вирішили дослідити місцевість таємничого містечка трьома окремими групами.

— Гадаю, ми з дівчатами органічніше виглядатимемо з пікніком на околицях; — швидко запропонував Дмитро. — Все ж, наше прикриття — дружнє побачення — виглядатиме недоречно на місцевому цвинтарі.

Орест вигнув брови, але змовчав.

— Туди підемо ми, — беземоційно додав Кіндрат. — Завдання саме для мене.

— Нащо взагалі туди йти? — поцікавився Марко. — Хіба бібліотека чи архів не зручніші?

— В архів потрібен допуск, тож так ми значно швидше знайдемо інформацію про містян, — пояснив Орест.

— А нам лишається прогулянка центральними вулицями, — розчаровано зазначив Левко, а Самійло палко його підтримав:

— Цілком безперспективно, як на мене.

— Зустрінемось у місцевому мотелі "Веселий Вепр", де я забронювала номер, — замість відповіді провадила Меланка. — В разі чого шукаєте "пані Лессі".

Вже наступної години всі вони блукали містечком в пошуках слідів таємничого Зоролиєвого минулого.

Самійло, Левко, Марко та Цвітана повільно йшли вулицею і мовчали. Шукати те, чого самі не знали, видавалося безнадійною затією.

І в кожного час-від-часу виникало відчуття, що старші їх просто здихалися.

"Аби тримались подалі від неприємностей", — як досадливо зауважив Самійло, щойно вони лишилися самі.

— Що взагалі ми шукаємо? — скривився Левко. — Таке відчуття, що в цьому місці не живе жодного мага.

— Говори тихіше, — засичав до нього Марко. — Хоч я з тобою згоден, та малоймовірно, щоб містечко не мало жодної магічної спільноти, — він декілька разів роззирнувся і продовжив: — Магічні вулиці дійсно є не усюди, проте окремі крамниці, а, тим паче, подвір'я повинні бути.

Самійло згідно кивнув, а Цвітана повільно обернулася і відступила на декілька кроків. Весело зиркнула на хлопців та вказала кудись ліворуч.

— Якби я скиглила, як от ви, то також проґавила ці двері, — Вернидуб поклала долоню на гладеньку й абсолютно суцільну стіну.

Мінливець підійшов ближче, але похитав головою і заперечив:

— Досі нічого не бачу.

Цвітана розгубилася, вкотре вказавши на непримітні двері, які бачила цілком чітко. Коли й Левко з Марком спантеличено заозиралися просто в неї за спиною, дівчина занепокоїлася. Та висловила теорію:

— Ви всі з великих магічних родів. Можливо, Зоролий або хтось інший заховав од вас ці двері?

— Імовірно, — нервово визнав Самійло. — Та ми не можемо зайти крізь браму, якої не бачимо.

— Я можу сама подивитися, — стенула плечима Цвітана і вже зробила перший крок.

Та Самійло міцно вхопив її за лікоть.

— Одна ти не підеш. Якщо тобі не вдасться провести туди нас з Левком, доведеться чекати на допомогу Мальви, Раїси та Павла.

— А чого це тільки ви з Левком підете? — насупився Марко.

— Він кращий дуелянт. А хтось змушений лишитися на чатах, — пояснив Самійло.

Про свою участь в авантюрі він змовчав, адже навіть не розглядав інших варіантів. Тож наступної миті Левко та Самійло обіруч застигли біля Цвітани, чекаючи на її команду. Зо дві хвилини нічого не відбувалося, а потім вона рвучко прочинила невидимі двері й потягла в них обох хлопців.

Тобто, для неї ворота прочинилися. Мінливець же з Войовнюком бачили поперед себе суцільну бетонну стіну. Без найменшої тріщинки чи, навіть, натяку на чари.

Перед самою стіною Самійла пробрав неприродний холод, і він міцніше вчепився в плече Цвітани. Змусив себе повністю довіритись її крокам і спробував заплющити очі. Та не зміг, оскільки крижаний та вогкий вітер, ніби вони спускалися вглиб справжньої печери, ворушив вії, дмухаючи звідкіля знизу.

Минуло щонайменше десять хвилин перш, ніж Самійло знову зміг бачити.

Вони застигли посеред пустої сірої кімнати, позбавленої барв, вікон та дверей, окрім того проходу, що яскравою плямою виділявся позад них.

— Де Левко? — хрипким шепотом спитав він.

— Відпустив мою долоню на тому боці воріт, — самими губами промовила Цвітана. — Де ми?

— Гадки не маю. Ти також бачиш пусту кімнату з голими стінами?

Вернидуб хитнула головою і вказала кудись вперед. Мовчки підійшла до чогось невидимого і схилилась, читаючи. Мінливець спробував розібрати слова у ворушінні губ, та не впорався й застиг поряд.

Тиша своєю абсолютністю лякала і непокоїла.

— Не варто було нам сюди приходити, — врешті сказала вона й підвела на друга переляканий погляд.

— Наскільки все погано? — коротко уточнив він.

— Не надто. Але це місце — вхід до бібліотеки навчених відьом. Тож нам треба якомога швидше вшиватися звідси.

Самійло звернувся на двері.

— Чого ж ми досі тут? — в його очах застигло нерозуміння.

Цвітана закусилах губу і додала, стишивши голос:

— Ми вже порушили спокій цього місця, тож так просто вийти навряд зможемо. То варто хоча б роздивитися, — вона торкнулася пальцями невидимої книги та на невидимому ж столі.

— Не певен, що це гарна ідея, — заперечив Мінливець.

Проте, всупереч власним словам, продовжив зацікавлено вглядатися в обличчя Вернидуб.

Тим часом Дмитро з Мальвою, Макс з Меланкою, Раїса та Павло бадьоро простували в напрямку єдиної нерухомості, пов'язаної з ім'ям Зоролия. Точніше, єдиного будинку, що належав родині з тим самим прізвищем. Він виявився двоповерховим закинутим котеджем, стіни якого щільно закривали неохайні гілки давно здичавілого саду.

Похилений паркан не нагадував надійної перепони, однак всі вони ретельно дослідили маєток на предмет захисних чи сигнальних чарів. Зрештою з'ясували, що жодного захисту навколо будинку не встановлено.

— Це дивно, — наголосила Меланка. — Якщо на оселі нема жодних чарів, це або цілком немагічне житло, або хитра пастка.

— Підтримую, — визнав Дмитро. — Але йти геть теж якось недоречно.

Він розгублено застиг посеред вулиці. Зо дві хвилини всі мовчали, а тоді Макс гмикнув і сказав:

— А ми, звісно, обережні й виважені в кожному вчинку. Нам потрібно перевірити, тож ходімо перевіряти.

Він ще раз застосував чари-перевірку й перший підійшов до ґанку.

Зблизька сходинки виявилися зовсім розваленими, тож лізли досередини повільно й усе одно кілька разів провалювалися між розтрісканими плитами. Коли ж опинилися у будинку, розчаровано вмдихнули.

Їх зустріли голі стіни та кучугури пилюки. Де-не-де аж до самої брудної підлоги звисали полотна старих шпалер, а на одному вікні висів зламаний карниз.

Дмитро вказав на забуті кимось обгортку від чіпсів та пляшку лимонаду. Раїса скривила носик і демонстративно залишила закинуту оселю. Інші знуджено роздивлялися кімнати й дедалі частіше розуміли провал власних пошуків.

Зрештою всі вони опинилися надворі. Лише Павло десь завіявся. І ніхто не знав, як довго його доведеться чекати.

— Де Павло? — занепокоєно роззирався Дмитро.

— Я, здається, бачив його коло сходів на горище, — замислився Макс. — В підвалі порожньо, але нагору часто зносять старі речі.

Він невизначено стенув плечима.

— Не розумію, — сказала раптом Мальва. — Як після всього, що ми дізналися, ви досі...

— Довіряємо Павлові? — правильно зрозуміла її Меланка. — Ми не знаємо, що спонукало того, іншого, Павла стати тим, кого ми бачили в неспогляді. Проте жоден з нас не бажає зробити з веселого друга нікчемного незнайомця.

— Що ж за друзі б з нас були, якби підштовхнули його до такої долі? — додав Дмитро.

— Не ви відповідальні за мій власний вибір, — пролунав від східців голос Пріся. — Моя вина — мої і наслідки.

— Знайшов щось? — поцікавилась Меланка, змінюючи тему.

— Не зовсім. Декілька старих блокнотів та підручник з побутової магії за дев'ятий курс. Гадаю, будинок належав магові, і, безперечно, не з навчених відьом. Тож тепер ми знаємо ім'я Зоролиєвого батька.

Поки інші шукали інформацію у випадковій бібліотеці та у закинутому домі, Орест, Орися та Кіндрат блукали місцевим цвинтарем та вчитувались в імена і дати, вибудовували складні схеми зв'язків між давніми містянами та шукали знайомі прізвища. Жодного представника відомих магічних родів, лише поодинокі Зоролиєві предки.

— Ти певен, що це тут? — скептично мовив Северин. — Вже сутеніє, а ми досі нічого не знайшли.

— Не люблю такі місця, — обхопила себе за плечі Орися.

— Це абсолютно точно десь у цьому ряду, — озвався Кіндрат. — Далі надто свіжі дати. До того ж, покажчик...

— Досі не розумію, як ти тут орієнтуєшся, — вкотре звернув не туди Орест.

— Вони пронумеровані на мапі, — байдуже пояснив Пробудець і змахнув роздруківкою. — Ніби адреси.

— Моторошно, — констатувала Орися.

Нарешті натрапили на найпізніше поховання одного з Зоролиїв. Поруч ще одне ім'я. І символ.

Кіндрат нахилився нижче до надгробку, аби упевнитися. Після чого випростався і з цілковитою розгубленістю поглянув на друзів.

— Навчена відьма, — прошепотів самими губами.

7.07.2023