Майбутнє відбувається сьогодні

Тиждень промайнув у шаленому темпі, але справ ставало дедалі більше. Дещо розгребли домашні завдання, та за вивченням перевертництва, дослідженням менталістики та розбором неспогадів жодного полегшення не відчули.

Самійло майже не відходив від Орисі та Ореста, розпитуючи їх про захист думок та концентрацію. Зрештою, обговорення допомогло дійти розуміння.

— Але ж це безнадійно! — роздратовано відкинув записник Самійло.

Вони вже декілька годин обговорювали те, наскільки непомітним є, зазвичай, проникнення до чужої голови.

— Він легко викриє мої думки та побачить спогади.

— Це якщо він знатиме, що викривати, — усміхнулася Читенко.

— Тобто? — очі Самійла зацікавлено зблиснули, а в руках знову зашурхотіли сторінки.

— Орися має на увазі щось схоже на ширму, — пояснив Орест. — Безліч дрібних думок та емоцій.

— Трохи складніше, — уточнила та. — Треба зробити вигляд, що знайдено потрібну інформацію. Оманливі дрібниці та блукання створюють враження брехні. І в жодному разі не концентруй увагу на "не думати про..." Інакше голова заповниться саме тим, чого уникаєш.

— Це точно, — реготнув Орест, але коментувати відмовився.

— Потрібна зосередженість на чомусь одномоментному, — порадила Орися. — Без зайвої емоційності чи думок про минуле. І якомога нейтральніше ставлення до всіх присутніх.

— Думай про іспити, смак страви чи погоду, — докинув Северин. — Та не відривайся від контексту.

І, хоча молодший Мінливець виявився дуже здібним, сама напруга від очікування доленосної зустрічі зробила Самійла дратівливим і неговірким. Навіть друзі більше не шукали його товариства, виправдовуючи власну відстороненність потребою сконцентруватися на навчанні.

Меланка теж стала вдвічі розсієнішою, ніж минулого тижня. І повністю занурилась в опанування втраченої у проклятті здібності. Для неї це був особливий виклик — шанс стати собою.

У середу Мальва їй заявила:

— Ти нехтуєш нашою дружбою.

— Можливо, — протягнула Дикограй і перегорнула сторінку виделкою. — Я маю прочитати цей розділ до кінця обіду, тож...

— Я тебе зрозуміла, — різко відвернулася від неї Соколенко.

Наступні дні вона з Меланкою не розмовляла, повністю зосередившись на підготовці до іспитів. Та ігноруючи Орисю та й усе їхнє товариство.

— У мене виникає стійке відчуття, що тобі байдуже на наш задум, — врешті сказав Дмитро Перекидайло.

Мальва уважно до нього придивилася і повільно похитала головою. Вона нічого не відповіла, підтисла губи, рвучко обернулася до Раїси, однак того вечора і надалі трималася з Орисею, хоч і прохолодно, проте чемно. Соколенко більше не суперечила її поясненням і, навіть, почала задавати питання. Однак, здебільшого, вони з Раїсою трималися осторонь.

Нагальність та масштабність завдань гурту тимчасово розділили їх усіх на окремі групи, тож навіть близькі друзі бачилися не так часто, як того хотіли б. Кожен мав, чим зайнятися, тож загальна нервозність і роздратування знаходили конструктивне застосування.

Вихідні наблизилися непомітно. У неділю, одразу після сніданку, Самійло в супроводі Левка, який забажав відвідати брата, вийшов з Академії.

Переміщення до будинку Войовнюків відбулося точно в центр прямокутного двору, на край трояндової клумби.

Хлопці відскочили на гравійну доріжку, і то саме вчасно. З широких, облицьованих темним каменем воріт до них вибігла Ружа, одна з Самійлових кузин. Її темно-червона сукня шурхотіла при кожному кроці й виділялася серед антрацитово-чорних стін та сходів.

Дівчина мала дещо невдоволений вигляд від появи непроханого гостя.

― Твій брат не чекав на тебе сьогодні, — кинула Ружа байдужим тоном. — Він ще не повернувся з ділового візиту.

― А коли повернеться? ― нервово запитав Левко.

― Він не повідомляв.

Натомість молодшого Мінливця зустріла з усмішкою та з розпростертими обіймами.

Дім молодого подружжя Войовнюків зустрів Самійла і Левка тишею та прохолодою, дуже незвичною для цієї частини будинку. Всередині він мав мінімальну оздобу та зручні масивні меблі з різноманітної деревини.

Увійшли до вітальні у натягнутій, наче тятива, тиші.

― Щось не дуже веселий прийом, ― почув Самійло бурмотіння Левка. ― Олекса ніколи не зникає без попередження.

Ніби у відповідь на слова брата, на краю килима з'явився Олекса. Він похитнувся рвучко, наче за мить до того швидко біг.

― Левко? ― проказав хрипко. ― Ти що тут?..

І впав на руки брата, що саме кинувся до нього.

Ружа лише кинула короткий 

погляд на чоловіка і вже за мить переключила всю увагу на кузена.

Міцно обхопивши його за лікоть, стрімко потягла кудись коридорами.

— Ми так мало бачимось в Академії, — щебетала вона. — З навчанням усе гаразд? Брат не діймає?

— Все добре, Ружо, — стримано озвався Самійло.

― Дехто дуже чекає на тебе, ― радісно проказала вона і розчахнула двері кабінету.

Самійло завмер на порозі, розглядаючи присутніх.

Їх було двоє. Однак, поруч із Владом Зоролиєм сидів не Гліб Читенко. Його супроводжував на цей візит Яромисл Пробудець.

Він сидів у темному кутку і справляв враження надто знудженої особи, але враження це було оманливим. Навколо нього роїлася темна енергія, яку він майже пестив своїми довгими вузлуватими пальцями.

Поряд зі статечним Пробудцем чоловік у кріслі біля каміна зовсім не чіпляв погляд. Майже цілком безбарвний, з дрібними рисами на круглому обличчі, він, тим не менш, тримався зверхньо і впевнено.

Лише на коротку мить спізнившись, Самійло Мінливець привітався зі Зоролиєм і змусив себе безстрасно потиснути простягнуту руку. Яромисл стримано кивнув, а кузина вийшла, залишивши їх трьох.

― Ружа описувала вас, як дуже амбіційного і талановитого юнака, пане Мінливець, ― вкрадливо сказав Зоролий.

― Для Мінливців бути першими в усьому ― сімейна риса. Я ― не виключення, ― озвався Самійло.

― Дуже похвально. Мені б хотілося бачити таких людей в союзниках. Ви подаєте великі надії, а Ружа стверджує, що і розділяєте погляди організації.

Саме тієї миті Пробудець скинув руку, і Самійло відчув, що не здатен поворухнутися. Його свідомість лишалася ясною, однак тиск чужої волі наказував коритися Зоролиєвим словам. Мінливець палко шкодував, що зустрів тут не Гліба Читенка.

"Як же я ненавиджу імпровізувати!" — подумав Самійло та коротко відповів на чергове запитання.

Весь цей своєрідний допит він говорив монотонним й неживим голосом, тримаючись попередньої легенди і відкладаючи на потім щиру лють і зневагу до Зоролия.

І, нарешті, зміг вільно сказати:

― Я можу зрозуміти важливість перевірки думок на чесність. Але не можу не сприйняти це вторгнення за грубість.

І він затих, очікуючи на пояснення.

― Ви бажаєте отримати мої формальні вибачення?

― Що ви! ― озвався Самійло. ― Мені зрозумілі ваші мотиви. Але це не дає вам права так зневажувати мене. Я не присягав вам на вірність.

― А хіба ви не мали такого наміру?

― Мав, ― відповів Самійло та рушив до дверей, карбуючи крок. ― Дякую за вельми цікаву розмову. Гарного дня.

В коридорі на нього чекала кузина. І він зовсім не був готовий до її реакції.

Ружа засичала на Самійла крізь зуби:

― Як ти посмів говорити з Володарем у такому тоні?

― В якому тоні? ― здивувався Мінливець.

― Не шанобливому! ― рявкнула Ружа.

― На мою думку, я був достатньо шанобливим, ― прогарчав Самійло, вивільняючи гнів. ― Не знаю, на що сподівався твій "Володар", коли влаштував мені цей допит...

― Та що такого?

― Це огидно. І я не збираюся ставитись до цього так, як ти.

Ружа змірила його злим поглядом і кинулася до кабінету.

Мінливець лишився сам і побрів до вітальні. Самійло сподівався якнайшвидше зустрітися з Левком і покинути цей будинок.

А молодший Войовнюк весь цей час провів у кімнаті брата. Розмова їхня була складною і похмурою, а те, що хвилювало найбільше, озвучувати було страшно.

Щойно двоє братів дійшли до особистого кабінету старшого, Олекса просто впав у крісло біля вогню.

― Що з тобою сталося? ― без передмов запитав Левко. ― Ти ледве тримаєшся на ногах.

― Важке завдання, ― сухо обізвався той. ― Навіщо ти прийшов сьогодні?

― Побачитися хотів. Я хвилююся за тебе.

― Тобі чотирнадцять, ― гмикнув той. ― За оцінки свої хвилюйся.

― Я добре вчуся, ― відмахнувся брат.

Зависла тиша. Набравшись сміливості, Левко випалив, як на духу:

― Я маю запитання. Ти дійсно хотів би, щоб я теж став Зоролиєвим посіпакою?

― Давно ти знаєш? ― безбарвним тоном спитав Олекса.

― З наступного дня після того, як ти йому присягнув на вірність, ― повідомив Левко. ― Ружа теж?

― Вона була першою. А я не міг залишитися осторонь. Але як? Ти ж був дитиною.

― Та ж ти цього не приховував. Ти б хотів, щоб і я також...

― Тобі рано про таке думати, ― відрізав Олекса.

― А згодом? ― не стримався той. ― Чи бажаєш і мені такої долі? Чи дозволиш вирішувати?

Олекса уважно придивився до братового обличчя, а тоді повільно проказав, зважуючи кожне слово:

― З часом ти змушений будеш зрозуміти, що служіння Зоролиєві ― то єдиний шлях, доступний Войовнюку.

Олекса спіймав на собі уважний і сумний погляд Левка.

― Дякую за відповідь, брате. Я міркуватиму над нею. Радий був зустрітися з тобою.

Коли брати повернулися до вітальні, то знайшли там Самійла. Хлопець нервово крокував кімнатою.

— Ми повинні повернутися до Академії, — звернувся він до господаря оселі.

Олекса виконав прохання, і обидва квапливо рушили доріжкою до воріт Академії.

― То як пройшло? ― запитав Левко мовчазного Мінливця.

― Дивно, ― відгукнувся той. ― Я не очікував від себе такої схожості на брата. І, відчуваю, мені ще відгукнеться ця розмова.

10.03.2023