Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

Київ 2017-й рік

Я прийшов у кав’ярню на Узвозі, розташувався за столиком і замовив собі кухоль пива. Невдовзі до входу під’їхала срібляста шкода, з якої вийшов, хто б міг подумати, шеф.

— Доброго вечора, Кириле, — він сів навпроти. — Радий, що ти відгукнувся на моє запрошення. Сподіваюсь, ти вже видужав?

Я старанно удав доброзичливість та шану.

— Дякую, видужав. Радий прийняти пропозицію повечеряти. Бачу, ви теж полюбляєте цю кав’ярню?

«Спробував би не прийняти!» — читалося на його обличчі, але вголос шеф сказав інше:

— Та якось… Знаєш, так! Люблю ввечері іноді гуляти історичним центром міста. Тим більше, коли в бізнесі є деякі проблеми.

Отже, вирішив одразу бика за роги.

— Мені є сенс хвилюватися? Плануєте скорочення штату?

Шеф розсміявся.

— Не переймайся! Гарних співробітників залишу, і грошима не обділю. А ти ж гарний співробітник, Кириле?

— Сподіваюсь, — я сьорбнув пива, даючи йому можливість вести бесіду так, як він вважав за потрібне.

Шеф щось мугикнув, покрутив головою, начебто йому тиснув комір, але я продовжував спокійно пити пиво і дивитися на нього наївними блакитними очима.

— Дещо сталося, Кириле, — шеф був вимушений продовжити. — Те добриво, що ми виробляли…

— А що з ним не так? — можливо, дещо поквапився з питанням, бо шеф гостро поглянув на мене.

— З ним все так, крім того, що формулу зіпсовано, наші партнери отримали хибні дані, а замовники — негідний товар.

Оце вже відверто.

— Нічого собі!

— І я хочу знати, хто ж зробив нам таку послугу.

— Точно не я! — так гаряче запевнив я, що аж сам собі повірив.

— Точно не ти? — повторив за мною шеф. — Можеш позичити мені свій телефон? — Я витяг з кишені телефон. — Але ж це не твій! — здивувався він.

Дивись, який спостережливий!

— Так, не мій. Свій я позичив другові. Це його, — намагаючись зберігати спокій, відповів я.

— Тоді й не треба! — шеф піднявся. — Що ж, Кириле, вдалого тобі вечора і гарного відпочинку.

— Дякую, — обережно відповів я. Я пройшов перевірку? Чи ні? Тоді де я проколовся?!

Шеф вийшов. Я посидів ще пару хвилин і теж вийшов на вулицю, де… мене вже чекали. Двоє кремезних хлопців підпирали тулубами стінку навпроти. Де ж я все ж таки проколовся?!

Стрімко повернувшись, я попрямував вгору по Узвозу. Вони рушили за мною.

— А розплатитися?! — зарепетував жіночий голос за моєю спиною. — Куди пішов, шмаркачу, а де гроші?!

Декількох секунд вистачило, щоб зрозуміти, що відбувається. Тепер я був законною здобиччю. Я перейшов на біг. Кремезні помчали за мною.

— Держіть злодія! — репетували позаду.

Перехожі почали озиратися. Біжучи вгору по Узвозу, я вже розумів, що тут мене перехоплять «добрі самарітяни». Треба шукати інший шлях. Сходи до Замку Ричарда, що ведуть на оглядовий майданчик. Це шанс. Спущуся схилом до Подолу.

Перестрибуючи сходинки, я мчав залізними сходами на самісінький верх, позаду кряхтіли кремезні.

На оглядовому майданчику нікого не було, тільки за високим парканом вовтузилися робочі на будівництві новобудови. Я на мить зупинився перед невисокою огорожею, що відокремлювала оглядовий майданчик від крутого схилу.

— Стій, падло!

Шефові хлопці виявилися досить спритними. Але дурними.

— Стій, бо стріляю!

— А влучиш, баране? — не втримався я. Сашко казав мені якось, що за двадцять метрів влучно вистрілити з пістолету досить складно.

— Як смикнешся, влучу!

«Це я — баран», — промайнуло в голові. Бо вони ж потроху підходять, а чого чекаю я?

Я стрибнув через огорожу, зробив два кроки вниз по крутому схилу, не втримався на ногах, і покотився, намагаючись групуватися в падінні. Щось обпекло скроню, я зробив ще декілька обертів через плече і голову, а потім відключився…