Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

Кирило прямував широким коридором до виходу з факультету. Він не поспішав. Голова була зайнята несподіваними результатами тестів. Хто б міг подумати — талій! Чому саме — талій?! Як ця речовина потрапила в «бісову тачку»? Коли вона туди потрапила? Мабуть, ще до того, як машину купив Ромчик. Після того, як раптово помер попередній власник. Чи не від цієї отрути той бідолаха вирушив в односторонню подорож до кращого світу?

— Звичайно ж, від неї! — сердито сказав сам собі Кирило. — Це ж очевидно, бовдуре! Талій не міг опинитися в машині сам по собі. І ніякий це не нещасний випадок! Отже, рахуй, що ти встановив факт вбивства. А якщо є вбивство — повинен бути і вбивця!

Кров в жилах відчутно прискорила рух, світ навкруги заграв кольоровими барвами. Вбивство! Загадка! Отрута! Отрута… Кирило покопирсався в пам’яті. Талій — «отрута отруйника». Ані кольору, ані смаку, ані запаху. Холмогоров навскидку міг назвати десяток випадків, коли талій використовували в якості отрути, але всі вони залишилися за рогом двадцятого сторіччя. Знову нитки тягнуться в минуле. То може і йому самому місце саме там, в минулому?

Маячня! Про що ти думаєш, бовдуре?! Ромчик в небезпеці! Від талію є антидот, І це… Це…

— Молодий чоловіче! — здається, так наполегливо гукають саме його, поки він застиг тут, посеред коридору, соляним стовпом.

Кирило озирнувся.

— Професор Моріарті?!

Сивий чоловік з тонким і пухнастим волоссям на великому й нерівному черепі з подивом здійняв брови.

— Добрий день, Вілене Макаровичу! — швидко виправився Кирило. — А ви що тут робите?

Вілен Макарович Роздобудько, професор історії, що викладав у Кирила на другому курсі, злостивий стариган, якого студенти природничих факультетів запам’ятовували на все життя через курс світової історії, скласти іспит з якої було набагато важче, ніж з фізики, хімії та вищої математики разом взятих. Він не любив студентів. А студенти не любили його і за очі кликали професором Моріарті.

— Я? — здивувався Вілен Макарович. — Я приймав іспит у другого курсу.

— Ясно, — знизав плечима Кирило. Він повинен був повернутися в університетську лабораторію, бо нарешті згадав, що є протиотрутою від талію.

— Ви хотіли сказати — вибачте? — прискіпливо уточнив професор.

— Ні, я сказав рівно те, що хотів, — Кирило знову розвернувся, щоб йти.

— Ви завжди були нестерпним нахабою, — трохи вимушено розсміявся Вілен Макарович.

— Можливо.

— Але, я чув, що ви зникли! — як ні в чому не бувало, продовжив розмову професор у спину своєму колишньому студенту.

— Я вже знайшовся, — зітхнув той, зрозумівши, що так просто від професора не відбудешся.

— Ви сказали — вбивця? — професор, мабуть, чув його розмову самим із собою. — Що ви мали на увазі?

— Я мав на увазі — вбивство, — роздратовано відповів Кирило. І з немалим задоволенням побачив, як зблід професор Моріарті. — Але вас це не обходить. Здається, коли я був вашим студентом, ви не були настільки уважним до того, що говорять інші.

— Здається, з того часу, як ви були моїм студентом, ваш характер не змінився! — парирував професор. — Як були пихатим зухвальцем, так ним і залишилися!

Кирило подумав, що мабуть Сашко був правий, коли говорив, що він може посваритися з людиною, лише тільки відкривши рота.

— Припустимо, я з вами згоден! — він схилив голову набік, уважно розглядаючи професора. — Але чого вас раптом так схвилював мій культурний рівень, Вілене Макаровичу?

— Нічого мене не схвилювало! — сердито вигукнув професор, різко розвернувся і пішов геть.

Кирило ще мить з непорозумінням дивився йому вслід, аж потім стрепенувся і мерщій побіг до лабораторії з надією, що Вітась пустить його і вдруге. Він згадав назву антидота. Берлінська лазур!