Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

Кирило з’явився на початку обідньої перерви. Вийшовши на вулицю, Сашко одразу побачив високу постать друга, що стовбичила неподалік входу до шпиталю. Рідкий дощ тому не заважав. Ані парасольок, ані капелюхів Кирило не визнавав принципово. Вдягнений в чорні випрасувані штани й сіру сорочку, Холмогоров скидався на аристократа на фоні синіх джинсів та трохи м’ятої куртки Сашка. Тільки скуйовджена шевелюра, що давно не зустрічалася з перукарем, видавала ознаки байдужості та депресії.

— Що? — замість привітання кинув він.

— Ходімо, — сказав Сашко, звично не звернувши уваги на нечемність приятеля. — За обідом розповім.

— Я не голодний, — заперечив Кирило.

— Я голодний! — розсердився Сашко. — Бо не сплю до опівдня!

Кирило мовчки розвернувся й широким кроком попрямував до «Двох Гусей», де мав звичку обідати Сашко.

— Розповідай, — сказав він, коли вони всілися за столик в кутку.

Сашко, не кваплячись, зняв з розносу тарілку з борщем, протер серветкою ложку і з насолодою зробив перший ковток гарячої їжі. Кирило нетерпляче забарабанив пальцями по столу.

— Не командуй, герою, — посміхнувся Сашко до друга. Той ображено набурмосився.

— Навіщо ти мене розбудив?

— Подумав, що тобі може бути цікаво.

— Мені вже цікаво. Ну?!

Сашко неспішно занурив ложку в тарілку.

— Будь ласка! — голос Кирила зрадницькі затремтів.

— Так вже краще, — схвально кивнув Сашко. — Здається, я знайшов тобі невеличку справу. До нас сьогодні вранці поступив хлопець, Ромчик. З симптомами отруєння, — він очікувально подивився на Кирила.

Той знизав плечима:

— І що в тому дивного? Чимало хто чимось отруюється кожного дня. — Сашко хмикнув. Кирило знову постукав пучками пальців по столу. — Може, малий грибів не тих поїв, — невпевнено припустив він.

— Він не малий, а вояк, — сказав Сашко. — Демобілізувався місяць тому. І не тупи, будь ласка. З отруєнням грибами не потрапляють до військового шпиталю.

Кирило почервонів.

— Ти правий, туплю щось… Мабуть, не виспався. Так чим отруївся ваш Ромчик?

Сашко відставив на тацю пусту тарілку з-під борщу і взявся до другої страви.

— В тому то й справа, що ми не знаємо.

— О! — на обличчі Кирила знову з’явилася нудьга. — Я думав, у вас працюють спеціалісти…

— І поліція — не знає, — вів далі Сашко. — Вони приходили вранці, цікавилися аналізами хлопця. Забрали в кримінальну лабораторію.

— Ромчика?

— Аналізи!

— Ясно… — Кирило зітхнув і спитав: — Чому ти вирішив, що це може бути мені цікаво?

«Я сподівався, що ти розвієшся, якщо дати тобі хоч якусь справу», — подумав Сашко, але вголос сказав:

— Бо це кримінал, очевидно. А ти ж начебто детектив.

— Ні, — відрубав Кирило, підводячись. — Детективом я був. Але не тут і не тепер. Зараз я — звичайний безробітний.

— Може, ти все ж поговориш з Ромчиком? — всі оці «не тут» і «не тепер» Сашко волів пропустити повз вуха. — З’ясуй, навіщо приходили поліцейські, бо мого шефа досі трусить від гніву після їх візиту. А хлопець мовчить, ані пари з вуст.

Кирило демонстративно вагався:

— Думаєш, мені він розкаже?

— У тебе зазвичай непогано виходить.

— А що скаже твій шеф, коли я почну розпитувати вашого хворого?

— То вже моя проблема, — Сашко теж підвівся, склав використаний посуд на тацю. — То ти йдеш?

— А що ти скажеш Ромчику? — не здавався Кирило.

— Правду. Що ти мій друг і блискучий детектив, — Сашко почав втрачати терпець. — Ну що ти комизишся, як дівчисько?! Якщо я сказав, що буде цікаво, то буде цікаво!

Кирило фиркнув і пішов за другом.