Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

Дощ скінчився, і Кирило, який завжди надавав перевагу пішим прогулянкам перед громадським транспортом, дістався до хімічного корпусу Університету за якихось двадцять хвилин.

Душу гріла нова справа. Нарешті!

Що гріха таїти, останні три місяці він почувався засмученим. Души краяли сумніви. А може, як професіонал, він нічого не вартий? А якщо він — не справжній детектив, а лише іграшка в пухких і спритних руках Посередника?! І якщо це насправді так, то може варто було не поступатися Сашкові, а сказати Посереднику «так», там, у Септера, бо він того насправді хотів?

І от, зараз, Кирило був рішуче налаштований випробувати себе. Навіть друга долучати до справи не дуже хотів. А що як потім, ну, коли він все блискуче вирішить, в душу знову закрадуться сумніви, а чи вирішив би він цю загадку самостійно?

Ні, такого життя, як в останні три місяці, він більше не хотів, тому твердо вирішив, що зі справою Ромчика розбереться самостійно.

Кирило зупинився перед дверима хімічного корпусу. Серце пропустило один удар. Жодного разу з моменту свого повернення він не був тут. Жодного разу — навіть не намагався. То було інше життя, яке скінчилося, коли він котився зі схилу ричардової гори, а потім прийшов до тями в неймовірному десь і колись.

Але зараз все інакше. У нього є справа, потрібна лабораторія та декілька годин, протягом яких його ніхто не потурбує. І він вже вирішив, хто саме все це йому забезпечить.

Кирило рішуче струснув кучерями й увійшов до стін власної «альма-матері».

Вітася він знайшов там, де й планував.

Те, що Кирило жодного разу не спромігся відвідати рідний факультет, зовсім не означало, що він не слідкував за долею тих, хто був йому небайдужий. Не так вже насправді й багато у Кирила Холмогорова було друзів, або хоча б тих, хто відносився до нього приязно.

Вітась, який рік тому познайомив його із Сашком Вартовим, готувався до вступу до аспірантури.

— Привіт, — сказав Кирило, за звичкою, що так дратувала Вартового, безшумно виникаючи в дверях лабораторії. — Ти можеш пустити мене попрацювати на кілька годин?

— Привіт, Холмогоров, — після невеличкої паузи відповів Вітась. — Чув, що ти воскрес. Але не сподівався побачити тебе так швидко.

— Швидко? — Кирило з подивом зрозумів, що спантеличити своєю ефектною появою колишнього однокурсника не вдалося. — Та я тут вперше після… ти розумієш…

— Еге ж, — погодився Вітась, — заходь, не соромся. Як справи у Вартового?

— Чудово, — відповів Кирило, мимоволі згадуючи перекошену мармизу Сашка, коли він «вилучив зразки» з лабораторії шпиталю. — Просто чудово!

— Він не набив тобі пику за твоє раптове зникнення майже на рік? До речі, де ти був?

— Я працював, — чесно відповів Кирило. — Ні, — подумавши, додав він. — Не набив.

— А я б набив, — знизав плечима Вітась, — коли був би твоїм другом. Він же твій друг? У тебе взагалі є друзі, Холмогоров?

— Ти пустиш мене попрацювати? — Кирило почав втрачати терпець. — Маю нагальну справу.

— Авжеж, — хмикнув Вітась. — В тебе нагальна справа, і хай весь світ зачекає. Ти зовсім не змінився, Холмогоров.

— Чому б я мав змінитися? — щиро здивувався Кирило.

Вітась зітхнув, підвівся і попрямував до дверей.

— У тебе є дві години, Холмогоров, — сказав він. — Завдяч за це нашому попередньому знайомству.

— Можливо, знадобиться більше! — крикнув Кирило.

— Твої проблеми! — безтурботно долинуло з коридору.

Кирилу знадобилося три години, щоб виділити із зразків крові Ромчика отруйну речовину, яку не змогли визначити лаборанти військового шпиталю. І це було зрозуміло, бо все ж таки вони були військовими лікарями. А речовина, яка підточувала здоров’я його нового знайомого, до сучасних бойових отрут не мала жодного відношення.

Ромчик був отруєний талієм.