ІІІ.17. Якщо ти мітиш в її хлопці
— Ти вже обірвав їй телефон? — спитав Сашко в суботу за сніданком.
Кирило поперхнувся кавою.
— Зараз дев’ята година ранку!
— То й що? Саме час!
— Думаєш?
— Не гальмуй, серцеїде! Якщо ти справді мітиш в її хлопці.
Холмогоров нагородив його недовірливим поглядом, він не дуже вірив, що Сашко може дати слушну пораду в такій делікатній справі.
— Мені потрібен привід, — повідомив він.
— Щоб подзвонити дівчині не потрібен привід, йолопе! Просто візьми й подзвони.
— Відчепись! — буркнув Кирило.
Віталіна подзвонила сама приблизно через годину.
— Привіт, Кириле!
— Привіт, Віталіно, дякую, що подзвонила! — чи то він так гарно прикидається, чи справді радий так, що аж голос тремтить, Сашко не зрозумів. — Я тільки-но збирався тобі дзвонити! Віриш, вже телефон з кишені витяг. Ми вчора розійшлися не дуже гарно…
— Облиш! Це я повелася, як дурепа!
— Не ти, а я!
— Приходь сьогодні на гостини! — ошелешила його дівчина.
— З радістю!
— До мого дядька.
— До дядька?!
— Так. Я вчора розповіла про тебе, уявляєш, він тебе пам’ятає!
— Уявляю! — з невимовним почуттям проговорив Кирило. — Ще й як уявляю!
— Він стільки гарного про тебе розказав.
— Он як?! — брови Холмогорова піднімалися все вище й вище. Сашко скорчив дику пику, намагаючись не розсміятися.
— Сказав, що ти був талановитим студентом, і він дуже жалкує, що ти обрав вивчати хімію, а не історію.
— О, ні! Він той ще «історик», — пробурмотів Сашко. Кирило показав йому кулак.
— То ти прийдеш сьогодні до нас?
— Звісно ж, прийду! Тим більше, що повинен вибачитися перед твоїм дядьком.
Сашко вирішив, що він хворий і тяжко марить, бо Холмогоров і вибачення, то були речі несумісні, приблизно як геній і злодійство. Віталіна, між тим, теж здивувалася.
— Вибачитися? За що?
— Ми зустрілися на днях і я… був не дуже чемним, — визнав Кирило.
Сашко жестами показав, що непритомніє. Холмогоров вийшов в іншу кімнату, також жестами побажавши йому втратити свідомість безперешкодно, і зачинив за собою двері. Далі він говорив з Віталіною вже без свідка, а коли повернувся, Сашко спитав:
— Ну що, напросився в гості?
— Не напросився, а запросили! Ти ж чув. Кепкуєш?
— Є трішки… Я не зрозумів, кого ти тримаєш за маніяка, її чи дядька?
— Поки неясно, — стенув плечима Кирило.
— І ще я не зрозумів: вона тобі все ж таки подобається?!
— В тому і сенс! — загадково відповів Холмогоров.
— В чому сенс?
— Щоб ти не зрозумів.
— Гівнюк!
— Є трішки…
Хлопці розсміялися.
— Слухай, — Сашко почухав потилицю, — я ж не зможу піти з тобою до того лігва маніяків.
— Звісно ж, не зможеш! Ти й так за мною на побачення тягався! А тут, вибач, доведеться відпустити мене самого.
— Це мене і лякає.
— Не бійся, все буде добре.
— Хто сказав, що я боюся?! Ти пам’ятаєш, взагалі, навіщо туди йдеш?
— Звісно ж! Щоб визначитися, хто з них двох — справжній маніяк.
— Бовдуре! — розсердився Сашко. — Мотив! Пам’ятаєш? Ти повинен визначити мотив! Без цього твоя теорія може в будь-який момент розсипатися в пил!
— Може, — не став сперечатися Кирило. — А не хотілося б, чесно кажучи. Бо доведеться знову таксувати, знову сидіти з тобою вечорами в «бісовій тачці» і чекати, хто на неї клюне…
— Ой, можна подумати! А так сидиш вдома і нудьгуєш! Скажи чесно, ти просто боїшся, що вони обидва непричетні, а ти — помилився.
— Як там Ромчик? — миттєво змінив тему Кирило.
— Одужує. Твоя берлінська лазур подіяла.
— Ще б пак! То ж антидот!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!