Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

Київ 1911-й рік

— Кави? Чи може пива?

Я кліпнув очима і нарешті зробив свій перший подих після… хм… смерті. Ми з Посередником сиділи в кав’ярні на відкритій веранді в парку. А за сусідніми столами…

— Не витріщайтеся, — зашипів він, мов розсерджений кіт.

— Я ніколи ще не бачив дам у кринолінах, — пошепки вибачився я, несила відірвати очі від публіки, що нас оточувала. Це що, якийсь карнавал? Де ми?

— Скільки ви ще будете задавати свої тупі питання, пане Холмс? — також пошепки обурився він.

— Вибачте, слухаю, — я взяв зі столу чашку кави, і обережно зробив перший ковток. Принаймні, я можу пити.

— Але не їсти.

Він що, підслуховує мої думки?

— Ні, вони ярко світяться у вас на лобі, хлопче! — він із задоволенням відкусив від пиріжка, що лежав перед ним на тарілці. — Ви ж пам’ятаєте, що Шерлок Холмс ніколи не їсть, коли розплутує справу?

— Що за безглузді умовності! — форкнув я. — Залюбки б щось з’їв.

— Нажаль, посмертя має свої незручності, — Посередник розвів руками. — Отже, маєте мотив якнайшвидше вирішити справу.

Цього разу руками розвів вже я. Він був правий. Халепа, в яку я примудрився вскочити, схоже мала тільки один вихід.

Теплий літній вітерець тріпав моє волосся, я його відчував, отже, тут я був живий. Але розумів, що довго таким не пробуду, якщо не впораюся із завданням Посередника.

— Отже, ми в Києві, — Посередник ретельно розжував шматочок пиріжка і смачно запив його кавою. — Сьогодні тридцяте серпня 1911 року, — він очікувально замовк, дивлячись на мене.

Мені лишалося тільки очима кліпати, бо я зовсім не розумів, до чого він веде.

— Ви зовсім не вчили історії, юначе? — розсердився Посередник. — Що відбулося першого вересня 1911 року в Києві?

— Я хімік, я її стер, — роздратовано буркнув я, бо до власного сорому анічогісінько не пам’ятав про ці роки.

— Он як? Стер! Зрозуміло… — він знову, підкреслено апетитно, відкусив від того клятого пиріжка. Я мало слиною не вдавився. — Цього дня, точніше, для нас з вами — це буде післязавтра, у Оперному Театрі вб’ють прем’єр-міністра Російської Імперії Петра Столипіна.

— Хіба вбивцю не застрелили на місці?

— То ви не все стерли, пане Холмс?

— Майже, — я з насолодою проковтнув каву. Хоч щось мені можна в цьому бісовому посмерті. Крім загадок сторічної давнини, звичайно ж. — То що я повинен розслідувати? Є труп, є вбивця. Також труп. Відплата наздогнала його миттєво.

— Не все так просто. Мого клієнта цікавить замовник.

— О! То це замовне вбивство?!

— Ви ж не думаєте, юначе, що прем’єр-міністрів вбивають задурно?!

Якийсь поважний пан з підозрою обернувся на наші підвищені тони. Посередник повторив вже значно тихіше:

— Звичайно, є замовник. Якщо ви його вирахуєте, пане Холмс, я буду вважати нашу угоду виконаною.

— Гаразд, я спробую, — А що мені лишалося?! Я вже ступив на слизьку стезю приватного детектива. — Ви дасте мені хоч якісь ввідні?

— Тільки ті, якими володіє тутешня поліція, — якось занадто швидко відповів він. Я ледь не пожалкував, що ніколи не цікавився історією, бо тоді б знав набагато більше про поточну ситуацію.

— Боїтеся, що я можу змінити події, що вже відбулися, коли буду знати більше?

— Гарна дедукція! — іронічно хмикнув він. — Але, якщо серйозно, юначе, все, що вам потрібно знати, це те, що історія — річ нелінійна. І досить з вас поки що теорії! Розслідуйте справу.

— А якщо мені вдасться попередити вбивство? Ви не розсердитеся за таке втручання? Наша угода не постраждає?

— Таких подвигів від вас не жадають, — скривився Посередник. — Просто знайдіть замовника.