ІІІ.20. Я помилився
— Куди підемо? — спитала Віталіна, коли вони вийшли з під’їзду.
Червневий вечір оповив молодих людей теплими сутінками. Кирило гарячково вхопив дівчину за руку і потяг подалі від будинку з пришелепкуватим професором.
— Що з тобою, Кириле? — здивувалася дівчина.
«Сказати їй? Але що?! Твій дядько — маніяк, який полює на водіїв моєї машини? І хто після цього буде пришелепкуватим?»
Несподівано для самого він пригорнув дівчину до себе й жадібно поцілував в губи.
— Не тут, божевільний! — вона вперлась руками в його груди, але Кирило не зрозумів, відштовхує його Віталіна, чи навпаки, хоче притягнути ближче. Але він взагалі був не дуже обізнаний в таких речах.
— Я відвезу тебе до дому! — він зазирнув в зелені очі і побачив там те, що очікував: неабиякий подив.
— Я… я думала, ми погуляємо трішки, а потім збиралася залишитися в дядечка.
— Ні! — вирвалося в нього.
— Що — ні?
— Ні — не погуляємо, і ні — не залишися. Я не дозволю!
— Не погуляємо?! — як личить дівчині, Віталіна звернула увагу тільки на те, що цікавило найбільше.
— Вибач мені! — з гіркотою відповів Кирило, — але зараз мені потрібно побути наодинці. Це ніяк не пов’язано з тобою! — швидко додав він, побачивши, яка образа забриніла в її очах. — Просто мені потрібно подумати! Багато — думати! — майже з відчаєм повторив він.
Кирило не розумів, що він відчуває до дівчини, але менш за все він хотів робити їй боляче.
«Здається, мене зараз розірве між обов’язком та бажанням. Так не повинно бути. Потрібно терміново відправити її додому!»
— Я відвезу тебе, — стримано повторив він, і Віталіна підкорилася.
В машині їхали мовчки. Кирило кермував, зосереджено дивлячись на дорогу, Віталіна весь час зорила у вікно, так, що Холмогорову було видно лише її набурмосений профіль.
— Приїхали! — з полегшенням сказав Кирило, нарешті загальмувавши біля її будинку на вулиці Ахматової. — Я подзвоню тобі трошки згодом. — Він знову потягся поцілувати її, але дівчина відхилилася.
— Я буду чекати. На пояснення, — двері машини тихо зачинилися за нею. Кирило зі злістю вдарив кулаком по керму.
— Бісова тачка! — загарчав він і ще раз вдарив ні в чому не винну машину.
Дорогою додому він трішки заспокоївся. Коли Віталіни не було поруч, мислити вдавалося більш ясно, що неабияк дивувало хвацького детектива.
Сашко мав рацію. Єдине, чого йому не вистачало, щоб вважати справу закритою і щоб здати професора поліції, це мотиву. Але було ще одне «але»! До справи якось був причетний Посередник. Отже, круглий нахаба все ж таки брехав, коли казав, що ніколи не бреше. І він зовсім не відчепився від них з Сашком, хоча й обіцяв не чіпати, поки не буде їхня воля. Кирило зітхнув. Менше за все він хотів знову вплутувати друга в темні справи Посередника. Отже…
— Отже я повинен розібратися сам!
Сашка потрібно виключити з розслідування. І найпростіший та перевірений шлях до цього був тільки один: брехня. Кирило дуже не любив брехати єдиному другу, і кожен раз, коли таке відбувалося, вважав, що іншого виходу в нього немає. От і зараз, ну не бачить він іншого способу захистити Сашка від підступів Посередника і скаженого професора!
— Ну що?! — Сашко нетерпляче зустрів його на порозі. — Що там у лігві маніяків? Що-небудь з’ясувалося?!
Кирило мовчки пройшов у вітальню і впав на диван обличчям вниз.
— Що трапилося?! — неабияк схвилювався Сашко. — Агов, пацан! Не мовчи! Тебе там геть закатували, чи що?!
— Чи що! — Холмогоров підвівся, прийняв сидяче положення і втупився в підлогу перед собою. Підняти на Сашка очі він не ризикнув. — Вони обоє ні до чого! Я помилився! Ясно?! Потрібно все починати спочатку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!