Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

Київ 1911-й рік

— Ви заплуталися у своїй подвійній дві, Дмитре, — якомога м’якше сказав я. — Але зрозумійте, нам, — це слово я багатозначно виділив, — відомо все.

— Я не-не… не працюю на поліцію, — він сів на розхитаний стілець посеред кімнати.

— Звичайно ж, працюєте, — відмахнувся я від цього очевидного факту. — Давайте відверто. Після закінчення нашої розмови ви прожогом чкурнете до своїх кураторів, щоб…

— Тільки не вбивайте мене! — він підхопився на ноги, підтюпцем підбіг впритул і вчепився в мою руку. Я вирвався з огидою — немов холодна жаба мене торкнулася!

— І не збирався. Тож, ви підете до своїх кураторів, і скажете їм, що я був у вас. Можете дещо перебільшити, хай налякаються сильніше. Скажіть, що нас було двоє, що у нас в багажі є зброя і, можливо, навіть бомба.

— Н-навіщо? — він витер рукавом запітнілого лоба, і мене знов ледь не скрутило від нападу огиди.

Я поки ще й сам не знав, навіщо. Плану все ще не було, тому доводилось натхненно імпровізувати.

— Бо подвійна гра, це така гра, у яку грають вдвох, — напустив ще більше туману я. Здається, це справило враження, але не таке, як сподівався.

— Пробачте мою зраду! — знов зарепетував Багров. — Я сам! Я сам вб’ю прем’єр-міністра, або навіть самого самодержця!

Ох ти ж дідько! Ну кого цей переляканий дурень може вбити? Посереднику, ти знущаєшся з мене?!

Проте ще з шкільних уроків історії я пам’ятав, що так все і сталося: Богров дійсно застрелить Столипіна. Не дивно, що мій потойбічний роботодавець хоче з’ясувати, хто, чи що, підштовхнуло парубка на таке неподобство!

— Поки що ніякої зради немає. Ви наш таємний агент, зрозуміло? Наш, а не їх. У вас є зброя?

— Так, мені дали, — він розсіяно підійшов до письмового столу, висунув шухляду і дістав браунінг. Я напружився. Не хотілось би з’ясовувати, наскільки я смертний у своєму посмерті. — Але не дали патронів, — вів далі Богров. — Сказали, всьому свій час.

Отже, хтось з поліцейських дав психу зброю! Якою цікавою стає ця історія!

— Завтра мені звеліли бути у Купецькому саду, — продовжив Богров.

Замах планується на завтра? А як же Опера?

— І що там має бути?

— Ви не знаєте? — здивувався він. — Буде велике гуляння. Там буде прем’єр, і цар і всі… — він роздумливо погладив пістолет. — Я давно хотів зробити це.

— Що? — машинально перепитав я.

— Що-небудь… екстравагантне, — він стрімко розвернувся до мене. Тепер це була зовсім інша людина.

«Ого, та їх тут двоє!» — захоплено вигукнув у моїй голові голос Посередника.

— Йдіть собі, Миколе Яковичу, чи як вас там, — іронічно сказав Богров, наставивши на мене браунінг. — Не знаю, чий саме ви агент, але більше тут не з’являйтесь.

— Пістоль не заряджений, — нагадав я, обережно задкуючи до дверей.

— Можете закластися?

В голові цієї людини, схоже, дійсно жили дві протилежні особистості. Одна — заляканий усіма подвійний агент, який втрапив у велику халепу через своє боягузтво, а інша, з якою я розмовляв зараз, рішучий і безжальний терорист, у якого були свої плани.

— Я сам вирішу цю справу, — пістоль досі був направлений мені прямо у груди. — Не плутайтеся під ногами.

— Я не філер, і не ворог вам, — сказав я, продовжуючи відступати. — Я на вашому боці.

— То приходьте завтра у Купецький сад, і побачите, що буде, — він знову знітився і навіть, здається, став менший на зріст. Рука з браунінгом почала поволі опускатися.

На мить в мене виникло бажання наскочити на нього та придушити просто на місці, але ж не це було моїм завданням. Хоча, після останньої витівки підозрюваного, я вже почав сумніватися, що у цього вбивства є замовник.