ІІІ.19. Він знає, що я знаю
Він знає, що я знаю
Отже, хлопчик-тригер мав нахабство заявитися до нього просто додому. Перед цим звабивши, — Вілен Макарович кинув косий погляд на племінницю, — та напевне ж звабивши цю дурепу! Як він його знайшов? Що йому відомо про події півторарічної давнини, а головне, про події, що сталися нещодавно?! Що йому взагалі потрібно від професора?
Кирило, між тим, розмірковував приблизно над тими ж питаннями. Навіщо професор Моріарті завів мову про історію початку двадцятого сторіччя? Що йому відомо про роль його, Кирила, в ній?
А що він потрапив в неї, в цю кляту історію, і це не лишилося непоміченим, він знав напевне, бо відразу ж після подій першого квітня, після повернення в сьогодення з будинку Септера, побіг в університетську бібліотеку й розшукав газету, той самий випуск «Відомостей», де красувалася його об’ява: «Зірвана башта. Сьогодні вранці із страшенним гуркотом впала дзвіниця Андріївської Церкви. Городяни шоковані. Поспішайте бачити!»
Вона була там завжди, ця об’ява?! Чи з’явилася віднедавна, коли він сам її там розмістив? А віднедавна — це відколи? У нього паморочилося в голові. Посередник попереджав Кирила, що історія нелінійна, але ніколи не казав, що прояви цієї нелінійності будуть так тиснути навіть на тренований мозок детектива. А що тоді чекати від звичайної людини, якщо вона якимось чином стикнеться з «закільцьованою» реальністю, що створив своїми витівками Посередник? А якщо ця людина ще й опиниться професором історії або його племінницею?
«Чи може таке знання призвести до того, що людина з’їде з глузду і перетвориться на маніяка? Так, напевне. Але до чого тут «бісова тачка» і її бідолашні володарі?»
І лише Віталіна, здається, зовсім не помічала напруги, що аж бриніла між двома чоловіками.
— Як тобі пиріг, Кириле?
— Дуже смачно. Сама пекла? — машинально відповів той.
— Так.
— Моя племінниця — гарна кулінарка! — гордовито сказав Вілен Макарович і, здається, вирішив перейти в атаку першим.
— Тож, дуже схвально, що ви цікавитеся не тільки майбутньою власною професією, але й історією власного міста, юначе! Це значно розширює кругозір молодої людини, і свідчить про неабиякий інтелект! Знаєте, мені дуже болить, коли сучасні студенти іноді не знають найвідоміших фактів! От наприклад, на останньому екзамені другокурсник не зміг мені відповісти на питання, як загинув Петро Столипін, уявляєте?! — професор замовк і очікувально подивився на Кирила.
«Попав!» — подумав Холмогоров. Адже він знав аж два варіанти, як саме загинув Столипін. І який з них буде зарахований, як вірний?
— Його вбив якийсь терорист, — почав викручуватися Кирило. — Його звали… Дмитро Богров його звали!
— Так, його звали Дмитро Богров, — м’яко підтвердив професор, — але як саме це відбулося?
— Дядьку, та що ти вчепився в того Столипіна? — обурилися Віталіна. — Можна хоч раз говорити про щось сучасне, а не про вбивства сторічної давнини?!
— Я хочу переконатися, що Кирило — дійсно гідний і розумний парубок. Кінець кінцем, ти збираєшся з ним зустрічатися!
Від доброго дядечка не лишилося й сліду. Вілен Макарович вчепився в Холмогорова, наче голодний кліщ.
«Він знає, — раптово зрозумів Кирило. — Він якимось чином знає про мої пригоди в минулому. Це він — той самий маніяк, наразі це зрозуміло. Віталіна ні в чому не винна, хіба що в тому, що родичка маніяка. Хоч тут мені повезло. Але де ж я так проколовся?! Чи може, професор якось пов’язаний з Посередником? Ну, круглий покидьку, як побачу, голову відкручу! Йому, ти бачиш, історія нелінійна, а мені тут з наслідками у вигляді масових отруєнь розбиратися! Не можеш тримати язика на припоні, то не берись до таких справ!»
— Як саме це сталося? — повільно повторив Кирило, дивлячись прямо в очі професору. — Богров застрелив прем’єра в Оперному Театрі, прямо на спектаклі. Той помер на місці.
«От так! Тепер він знає, що я знаю. Знаю попередній варіант історії. Який був реальністю до того, як в неї втрутився я. Може тепер я зрозумію твій мотив, оскаженілий ти маніяку?!»
— Краще б ти мовчав, Кириле! — Віталіна жартівливо вдарила його по руці. — Тепер дядько мені всі вуха продзижчіть, що ти неук і мене негідний.
— Сумно, — зітхнув Вілен Макарович, пильно дивлячись на Холмогорова, — що сучасна молодь така необізнана. — Кирило винувато розвів руками. — Йдіть вже, гуляйте! Віталіно, розповіси своєму неуку, як все було насправді!
— Добре, дядечку, розповім!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!