І.10. У купецькому саді
Київ 1911-й рік
Я неспішно прогулювався Купецьким Садом, іноді відчуваючи потилицею теплий погляд Посередника. Мій круглий куратор встиг дістати мене до печінок, але у справі я відчув певний кураж і мав інтерес. Скоріше, до Богрова, ніж до вбивства прем'єр-міністра, тим паче, що воно відбудеться лише завтра.
«Історія — нелінійна», — почув я тихий шепіт над вухом, і краєм ока помітив круглий капелюх.
Та я вже второпав! І розумів, чого побоювався Посередник. Що моя вчорашня бурна діяльність могла підштовхнути Богрова до вчинення замаху сьогодні, на прогулянці. І що тоді, от дідько, станеться з тою нелінійною історією?!
Кортіло сказати «а я попереджав», але товстун ніби відчував мій настрій і на очі не з’являвся.
Великий і ошатний натовп, мов бурхлива ріка, вирував навколо перших осіб Імперії. Я впізнав Миколу Другого, що був оточений тісним кільцем охорони, впізнав Столипіна — основну ціль. Крім них я не знав тут більше нікого, хоча напевне було ще декілька осіб, яких я мав бачити на сторінках підручника з історії.
Я не розумів, яким чином можна вчинити замах при такій кількості людей та охорони.
Згодом я побачив Богрова. Він прогулювався далеченько від царя з прем’єр-міністром, що й не дивно. Пробитися до них було майже неможливо. Але він, схоже, все ж таки намагався. Його рука застигла у кишені — напевно, там був вчорашній браунінг.
Я почав штовхатися більш енергійно, намагаючись опинитися у нього за спиною.
— Що ви плануєте робити, якщо він почне стріляти? — зацікавлено спитав Посередник, вигулькнувши з натовпу поруч зі мною.
— А що ви пропонуєте? Спробувати його спинити?
— Он де, зверніть увагу, — він вказав мені на огрядного пана у формі з еполетами. — Це підполковник Кулябко. Богров знаходиться під його персональним патронатом. Вони спілкувалися вчора, після того, як ви пішли.
— Цікаво, тільки я бачу, що у Богрова пістолет у кишені?
Посередник знизав плечима:
— А що ви хочете від поліції? Вони не бачать далі власного носа! — і знов кудись подівся.
Бісове створіння! Міг би й допомогти!
Хвилин через п’ять мені все ж таки вдалося доштовхатися до майбутнього вбивці. Богров теж часу не гаяв і наразі стовбичив поблизу Кулябко. Я став за їх спинами, користуючись тим, що на мене не звертали уваги.
— Що ви тут робите? — холодно запитав Кулябко свого агента.
— Я… Мені до-до-доручили… — судячи з того, що Богров заїкався, це була та особистість, з якою я починав вчорашню розмову.
— Де ваші терористи? Коли я передав квиток, ви казали, що вони будуть тут… — підполковник досадливо махнув рукою.
— З-з-бирати прик-прикмети…
— Так, збирати прикмети прем’єр-міністра. Яка маячня! Та хіба ж його портрет не знаходиться у будь-якій газеті?
Підполковник роздратовано глянув на свого агента. Рука Богрова ковзнула по кишені. Я напружився.
— То що, підвести вас ближче? Щоб ви його розгледіли? — продовжував кепкувати підполковник.
— Н-ні…
— Та ходімо вже!
Кулябко рішуче попрямував вперед, Богров підтюпцем потрусив за ним, щомиті витираючи запітнілого лоба. Я рушив слідом, гадки не маючи, що робити, якщо на сцену вийде той, інший, Богров. І ще для мене була загадкою досить дивна поведінка Кулябко. Навіщо він тягне Богрова ближче до прем’ра? Невже він ніколи не стикався з іншою його особистістю? У хлопця в кишені пістолет, і підполковник таємної служби цього не бачить?
Вони зупинилися майже у десяти кроках від царя і Столипіна. Микола Другий підвів очі і обмінявся поглядом з Кулябко. Ох щось мені не подобається цей погляд!
— Ну? — роздратовано спитав підполковник.
Він здурів? Таке враження, що він… підштовхує Богрова до фатального пострілу?!
— Тобто, замовник Кулябко? — зацікавлено спитав Посередник десь зліва.
— Можливо. Але ж ми з вами не з тих, хто робить передчасні висновки?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!