Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

Коли Сашко нарешті прийшов додому, Кирило пив чай і дивився телевізор — чи то другий, чи то третій фільм «Таксі» Люка Бессона.

— О! — Сашко зупинився в дверях вітальні. — У нас, виявляється, є телевізор? Не знав!

Кирило лише хмикнув, даючи зрозуміти, що почув і оцінив жарт.

— Що нового? Взнав щось?

— Я його полагодив, — сказав Кирило, кидаючи пульт на крісло. — І підключив.

— Що?

— Кажу, я полагодив пульт, в сенсі, змінив в ньому батарейки, і підключив нам кабельне телебачення. Он бачиш, фільм дивлюся, — він подумав і з подивом додав: — Дійсно, цікавий!

— Ти диви, який хазяйновитий! — Сашко присів на бильце крісла і потягнувся було до пульта, але Кирило, ніби то ненавмисно, підтягнув його до себе босою ногою. — Але я ж питав не про це!

— Та ну? — удавано здивувався Кирило. — А що ж тоді?

Оскільки вдень він твердо вирішив, що цю справу проведе максимально самостійно, то зараз гарячково вигадував, щоб таке сказати Сашкові, щоб насправді нічого не сказати. Поки виходило відверто не дуже.

— Не прикидайся дурнем! — Сашко сердито відібрав пульт і почав демонстративно переключати канали. — Ти був в Університеті?

— Був, — Кирило миттю втратив інтерес до розмови.

— І що?

— До декана не заходив, заяву на поновлення не писав. Якщо ти про це.

— Я тобі зараз вріжу! — тихим голосом пообіцяв Сашко.

— Я пожартував, — Кирило, про всяк випадок відсунувся подалі. Здається, ідея впоратися з розслідуванням самотужки була ще гіршою, ніж здавалася на перший погляд. — Я був у лабораторії у Вітася. Привіт тобі, до речі, від нього.

— Дякую! А що по справі?

— Так от, Вітась…

— Зараз точно вріжу!

— Та що з тобою?! — ображено заволав Кирило. — Прийшов злий, заважаєш телевізор дивитися…

— А! То я тобі, виявляється, заважаю?!

— Я цього не казав! — гарикнув Кирило. — Що, в біса, сталося?!

— Що сталося?! — Сашко ледь стримувався, щоб не вхопити зухвальця за комір сорочки, і не струснути як слід, щоб мізки, нарешті, стали на місце. — Через тебе я сьогодні хакнув власну лабораторію!

— Це я хакнув, — Кирило, як завжди, не зумів промовчати. — Ти лише допоміг…

— Стули пельку!!!

— Як скажеш!

— Так от! Я хакнув власну лабораторію, щоб ти мав змогу бодай розпочати те кляте розслідування! І замість того, щоб поділитися інформацією, ти тут вола крутиш!

— Що я, вибач, роблю?!

— Я сказав, стули пельку! І негайно кажи, що з’ясував.

Кирило мовчки уткнувся обличчям в долоні і затрусився.

Сашко спантеличено замовк. В те, що він довів цього покидька до сліз, йому вірилося не дуже.

— Е-е… Ти в нормі?

Кирило затрусився ще сильніше, і Сашко всерйоз захвилювався.

— Та що сталося?!

Нарешті, Кирило підняв обличчя. На якому дійсно були сльози… Сльози сміху. Цей бовдур мав нахабство несамовито реготати. Аж до сліз.

— Ти… Ти, як моя матуся, Вартовий! «Стули пельку і розказуй!» А вона казала: «Закрий рота і їж»!

Цього разу тільки диво врятувало цю зухвалу пику від того, щоб бути розбитою. Точніше, вправність хазяїна пики, який перехопив кулак Сашка майже біля самого носа.

— Тш-ш… — сказав Кирило, залізними пальцями стискаючи руку приятеля. — Не бий мене, суворий лікарю! І я все розкажу!

— Зараз, — прохрипів Сашко. — Швидко і без зайвих баляндрасів. Зрозумів?!

— Зрозумів, суворий лікарю! Не хвилюйся, Ти не дарма стояв на «стрьомі». Вітась пустив мене в лабораторію, і я з’ясував, чим отруїли Ромчика.

— І чим же? — Сашко повернувся на бильце крісла. Гнів вщухав, як бувало завжди, коли пацан припиняв видригуватися і пояснював, як нормальна людина.

— Не повіриш, талієм.

— Чому — не повірю.

— Бо сучасні отруйники ним не користуються.

— Тобто, користувалися несучасні?

— В яблучко!

Хлопці перезирнулися.

— Ти думаєш про те ж, що й я? — підозріло спитав Кирило.

— Так! Невже знову якась «тінь минулого»? Скільки можна?! — вибухнув Сашко. — Він обіцяв залишити нас у спокої, аж до того, як ми самі його не покличемо. Ти ж не кликав?! — підозріло спитав він.

— Це ти знайшов цю справу! — обурився Кирило.

— Я нічого такого навіть не думав! — завірив друга Сашко. — От тільки зараз про того круглого покидька з котячою пикою згадав. А так — ні!

— А ще я зустрів в університеті професора Моріарті, — невпопад додав Кирило.

— А це ще хто?

— Мій професор з історії з другого курсу. Уяви, він мене пам’ятає!

— Не дивно…

— Що ти маєш на увазі?

— Не переймайся!

— Він якось дуже агресивно на мене відреагував!

Сашко іронічно хмикнув:

— Це ж нормальна реакція будь-якої людини на тебе.

— Ти думаєш? — щиро здивувався Кирило. — Але чому?!

— Подумай сам! Задій дедукцію!