Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

При виході з приміщення вокзалу Холмогоров роздратовано вирвав лікоть з рук поліцейського і тоскно подивився на Сашка. Той лише плечима знизав.

— Може залагодимо миром? — нерішуче спитав Кирило.

Фараон лише обурено фиркнув. Так вони й дійшли до поліцейського відділка, де Кирило дістав з кишені візитку Лесицького і зажадав вести його прямісінько до інспектора.

— То ви, паничу виявляється поважна особа? — іронічно спитав городовий, але Лесицького все ж таки викликав.

— Бачу, справи просуваються, — сказав Лесицький, тільки-но зайшов і побачив киплячого від обурення Кирила, сумного Сашка та розлюченого городового. — Ви можете йти, — кивнув він службовцю. — Я тут сам розберуся.

Як тільки за городовим зачинилися двері, Кирило перейшов у наступ:

— Ваші люди заважають мені працювати, Лесицький!

— А що ви такого утнули? — посміхнувся той.

— Ти ба, людина з тобою менше доби знайома, а вже знає, що від тебе можна чекати чого завгодно! — не витримав Сашко.

— Доброго дня, Вартовий, — чемно привітався Лесицький. — Не впізнав вас у цьому вбранні.

— От тобі! — фиркнув Кирило. — Лесицький, взагалі-то ваш співробітник зірвав нам не аби що, а проникнення в банду.

— Он як?! А то було проникнення?

— Продумана операція, — зітхнув Кирило. — Ми були за крок до мети, як тут… — і він драматично замовк на півслові.

— Не мели дурниць! — обурився Сашко. — Визнай вже, що твій план не спрацював!

— Ваш товариш має рацію, — кивнув Лесицький. — Не знаю, як і куди ви збиралися проникати, але вокзальні злодюжки вкрай неохоче приймають чужих.

— Ну, якби цей недумок… вибачте, мій помічник Вартовий, таки спромігся витягти гаманець з кишені моїх штанів, думаю, справа пішла б краще, — не вгамовувався Кирило.

— Ваш товариш має навички кишенькового злодія?

— Ні, але…

— То ж, якщо це побачив городовий, чому ви думаєте, що мазурики не бачили, що він діяв вкрай незграбно?

— Та напевно бачили, — сумно підтвердив Сашко.

— Отже шукайте інші шляхи розслідування, — підбив підсумок Лесицький. — Як це роблю я.

— А що ви, до речі, робите? — примружився Кирило. — У вас є ім’я підозрюваного, чи може, ви знаєте, кому він передав Орден Святого Станіслава?

— Ні, — вимушений був визнати Лесицький. — Ми тупцюємо на місці.

— То запишіть, — дещо зверхньо кинув Холмогоров: — Володимир Уласик. Його з валізою бачив на пероні свідок, якого, до речі, ви теж допитували. Але вам він нічого не сказав.

— Справді? Чому?

— Ви мене питаєте?! Оголосіть у розшук цього Уласика, якщо ще не пізно. І скажіть, де в місті можна купити крадені речі?

— Та про що ви кажете, пане Холмогоров! — обурився Лесицький. — Ми слідкуємо і ведемо невпинну роботу…

— Облиште! — на цей раз вже Сашко перервав поліцейського інспектора. Свою кепку він давно зняв і поклав на стіл, і вже був більш-менш схожий на себе. — Давайте без цього лицемірства. Ви знаєте. Де?!

— На злодійському ринку, — зітхнув той. — Ми намагаємось перехоплювати продавців краденого на підступах до ринку, але якщо хтось вже потрапив всередину, тих ми не чіпаємо.

— Цікава схема! — здивувався Сашко.

— Корупційна! — вставив Кирило.

— Та що ви таке кажете?!

— Що за ринок? — наполегливо перепитав Вартовий.

— Сінний, — відповів за обуреного інспектора Кирило. — Не хвилюйся, я вже роздобув інформацію. Але сумніваюся, що таку коштовну річ, як Орден Станіслава, будуть продавати там. Що ж, — він підвівся, демонструючи, що розмову закінчено. — До побачення, пане Лесицький. Побачимося завтра. Можливо, в мене вже будуть добрі новини.

— Тільки не намагайтеся більше влаштовувати ніякі проникнення, а тим більше, продумані операції, — порадив Лесицький, коли друзі були вже на порозі.

Кирило спалахнув і відкрив було рота, щоб дати достойну відсіч, але Сашко міцно двинув його ліктем по ребрах і поки Холмогоров ловив ротом повітря, відповів:

— Не хвилюйтеся, інспектор. Я за ним нагляну.