І.13. Вечір в театрі (продовження)
Дорогу Богрову заступив жандарм.
— Ваш квиток надірвано.
— Так, але я… я… — Богров, наляканий, але рішучий в своєму прагненні потрапити всередину, шалено пітнів, руки трусилися. Дурень би не помітив, що з ним щось не так, а жандарм дурнем не був. Він вже потягся до зброї, але знову — невчасно, або навпаки, як подивитися — втрутився підполковник Кулябко:
— Що тут? Та пропустіть вже його, це моя людина.
Рука Богрова ковзнула по кишені, Кулябко проводив цей жест байдужим поглядом. Закладаюся, він знав, що у Богрова в кишені браунінг! І закладаюся, що чекав, коли на зміну цьому боягузу з’явиться та, друга персона, яка хоче утнути «щось екстравагантне». А може то я, сам того не бажаючи, підштовхнув Багрова до перевтілення?
Спектакль тривав. Імператор і прем’єр-міністр розташувалися в першому ряду. З вісімнадцятого за ними уважно стежив Богров. А за Богровим спостерігали двоє — я і підполковник Кулябко.
Закінчився другий акт. Імператор неквапом піднявся з місця, і я перехопив нетерплячий погляд, який він кинув на Кулябко. Та що ж тут в біса коїться?!
Кулябко жестом підкликав Богрова до себе. Ще кілька тихих фраз, різкий жест підполковника.
«Йдіть до дому!» — принаймні, я трактував це так. Невже друга персона сьогодні взяла вихідний, чим неабияк роздратувала Кулябко? Богров попрямував до виходу, і поки він йшов, спина його випрямлялася, а крок ставав все більш впевнений. Ні, дідько її забирай, не взяла!
«Зараз», — прошепотів мені у вухо Посередник, ніби я сам не зрозумів!
Кулябко з кимсь розмовляв, а Богров раптом різко розвернувся і майже бігом повертався до зали. Я кинувся йому навперейми. Він прямував до сцени, де стояв прем’єр, розмовляючи з поважними панами. Зовсім поряд стояв імператор. За кілька кроків до них, Богров рвучко опустив руку в кишеню. Я відкинув всякі умовності і припустив що є сили, нечемно розштовхуючи оточуючих. І зрозумів, що не встигаю.
Браунінг, що позавчора дивився мені в груди, цього разу був наставлений на прем’єр-міністра. Той не ворушився. Рука вбивці не тремтіла. Я стрибнув.
Все сталося одночасно: його постріл, мій стрибок і ледь помітний крок вбік Столипіна.
Ми з Богровим покотилися по підлозі.
— Я ж казав тобі не втручатися! — зашипів Богров, намагаючись скинути мене.
— Та пішов ти! — нічого більш розумного в голову не прийшло.
Але прем’єр, на диво, лишався на ногах.
«А я казав, що історія нелінійна», — прошепотів Посередник.
Дякую! Саме цієї інформації, і от саме зараз мені так не вистачало!
— Я все ж таки вбив його, — Богров вивільнився. Його друга персона виявилася напрочуд сильною.
Але Столипін продовжував стояти. Я завадив вбивці зробити влучний постріл, і куля влучила в орден на грудях прем’єра. Радіти? Мабуть, не варто. Він стікає кров’ю. Пуля зрикошетила і увійшла в правий бік грудей. Його поранено, і сильно.
А Богров тим часом спокійно прямував до виходу.
— Тримайте його! — роздався чийсь істеричний вигук.
Натовп ринув за терористом.
«Вбитий при спробі втечі», — промайнуло у мене в голові, коли якийсь високий жандармський чин замахнувся на нього шаблею. Але в цю мить інший охоронник збив Богрова з ніг і буквально перекинув його через бар’єр в оркестрову яму.
Я стояв і дивився, як прем’єр-міністр повільно розстібає сюртук, під яким був зовсім скривавлений жилет. І яким розчарованим поглядом дивиться на затриманого Богрова підполковник Кулябко. А потім я підняв очі на самодержця і, витримавши секундну паузу, сказав Посереднику, що просто повинен був зараз стояти за моїм лівим плечем:
— Я готовий назвати головного замовника замаху на прем’єр-міністра.
— Впевнені, пане Холмс?
— Так. Це його імператорська величність Микола Другий.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!