Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

Василь Лесицький — сищик невдаха

— Кухня нічого собі, — Сашко неспішно пройшовся туди-сюди, розглядаючи нехитрий інтер’єр. — І господиня квартири теж до речі нічого, симпатична.

— То покоївка, дурко! — відгукнувся Кирило з вітальні. — А господиня, мабуть, якась поважна дама в літах. То ж, якщо маєш намір позалицятися до неї…

— Та пішов ти! — відмахнувся Сашко. — До речі, зви мене доктором при людях. Або Олександром.

— Чого б це?

— Бо ми серйозні люди, забув? Недолугий детектив та його вірний й кмітливий помічник.

— Чого це я недолугий?

— А що — ні?

— Знущаєшся?

— Є трішки…

В двері постукали.

— Я відчиню, — Сашко посунув до дверей. — Заходьте, пане…

До кімнати увійшов невисокий тип у картатих штанях і дещо закороткому піджаку. Свого капелюха, трохи схожого на капелюх Посередника, він тримав у руках. Чоловік був настільки тендітний, що більше скидався на підлітка.

— Вітаю вас, панове!

— Проходьте, — Кирило неохоче виліз із крісла, в якому зручно вмостився хвилину тому. — Ми попереджені про ваш візит. Я — Кирило Холм…огоров, а це — мій друг і помічник Олександр…

— Вартовий, — люб’язно додав новоспечений доктор.

— Василь Лесицький, — сказав новоприбулий. — Детектив поліцейського сискного відділення. Мені рекомендували звернутися до вас у делікатній справі.

— Сідайте, — Сашко кивнув на стілець посередині вітальні. — Ми залюбки вас вислухаємо.

Самі ж Кирило і Сашко всілися у два крісла, що були зручно розташовані біля каміну, обличчям до гостя.

— Тобто, діло таке, — трохи зам’явся Лесицький. — Власне, панове, якби я міг впоратися сам…

— То ви б до нас не звернулися, — нетерпляче фиркнув Кирило, схиляючись до поліцейського. — Кажіть вже, Василю! Що у вас: вбивство, пограбування банку, крадіжка?

— Крадіжка, — похнюпився Лесицький.

— Таке… — Кирило трохи розчаровано відкинувся на спинку крісла, але під докірливим поглядом Сашка спішно виправився: — Ну, власне, крадіжка — це не така вже й проблема… Тобто, не така, щоб через неї лишитися посади.

— Дивлячись, що вкрали, та у кого, — ще більше похнюпився сищик. — А що ви скажете, пане Холмогоров, коли я скажу, що серед біла дня, прямісінько на вокзалі, був ганебно обікрадений тайний радник і помічник міністра внутрішніх справ?

Сашко присвиснув, і тепер вже Кирило докірливо подивився на нього.

— Не свисти, грошей не буде!

— А вони в тебе є?

— Розповідайте далі, — звелів Кирило. — Мені потрібні деталі.

— Платон Кулаковський, — покірно завів далі Лесицький, нервово крутячи в руках капелюха. — Прямував собі до Одеси потягом з Мінська. Сьогодні вранці потяг прибув до Києва. Платон Андрійович вийшов прогулятися по перону та випити кави. А коли повернувся до купе, його валіза вже тю-тю! — тут вже присвиснув Василь.

— Та не свистіть же ви! — ще більш роздратувався Кирило. — Що було у валізі?

— Це важливо?

— Ви знущаєтесь, Лесицький?

— Мене звільнять через цього чиновника, — похмуро сказав Василь, — навіть, якщо у валізі була тільки пара кальсонів.

— Але ж там було дещо інше? — Сашко схилився до нього, допитливо заглядаючи у вічі. — І через це ви так переймаєтесь, що… — він осікся, ледь стримавши: «продали душу Посереднику».

Бо чи потрібна Посередникові душа пересічного сищика, то ще невідомо, а от що Лесицький вскочив у велику халепу, то вже очевидно.

— Я переймаюся, бо ця банда тероризує місто не перший місяць, — запально вигукнув Лесицький. — Бо ми закриваємо справи одну за одною. А газети цинічно шуткують, що поліції залишилося пильнувати лише вокзали, бо в місцевих красти вже нічого!

— Як в воду дивилися, — реготнув Сашко, за що отримав докірливого погляда від сищика. — Вибачте… І ніяких слідів злодіїв?

— В тому й проблема, що ніяких! Ми створили окреме відділення для розшуку цієї банди, але…

— Це очікувано не дало результату, — закінчив за нього Кирило. — Бо не відділення потрібно створювати, а мізками ворушити! Досить жалітися, Лесицький. Що було у валізі того чиновника?

Той зітхнув і після секундної паузи наважився нарешті на відповідь:

— Орден Святого Станіслава.