Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

«Приходь, якщо зручно», — набравши це повідомлення у «телеграмі», Сашко декілька секунд вагався, але все ж натиснув кнопку «відправити», а потім пішов до холу військового шпиталю на вулиці Госпітальній, де був розташований автомат з кавою.

За скляними дверима, ховаючись від мілкого дощику під дашком будівлі, влаштували перекур його колеги. Червень в цьому році видався холодним і дощовим. Сашко не палив. Тому він пив каву у затишному приміщенні, роздумуючи, чи слід продублювати повідомлення у «вайбер», а може, навіть, і в «смс».

Кирило, напевне, ще спить, незважаючи на те, що час наближається до опівдня. Пацан знову заявився під ранок, мабуть, швендяв десь у тих своїх таємничих справах. Сашко скривився. З того моменту, як вони позбулися клятого Посередника і оговталися на Андріївському Узвозі, холмогорівський спосіб життя йому геть не подобався, щоб не сказати — дратував.

По-перше, Кирило навідріз відмовився повернутися до Університету й закінчити навчання. Хоча йому лишався останній курс.

— Що я їм скажу, сам подумай? Що був відсутній майже рік через розслідування вбивства прем’єр-міністра Російської Імперії?

На такий вагомий аргумент Сашко міг тільки бурмотіти щось незрозуміле, бо ж ясно, як день — якби пацан хотів, знайшов би, що сказати, адже фантазією його природа не обділила. Кирилові просто нудно вчитися. І це ще півбіди. Пацану також нудно шукати пристойну роботу.

— А де я буду працювати, коли самотужки розгромив свій попередній офіс? Нічогенька така репутація! Рекомендації? О! Звичайно! Зверніться до Лук’янівської в’язниці, там як раз гріє дупу мій попередній шеф!

— Не блюзнірствуй! — вийшов з себе Сашко. — Що ти взагалі думаєш робити?

— Я думав… — Кирило відвернувся до вікна, сховавши руки у кишені. — Може, відкрити детективну агенцію…

— Непогана ідея… — Сашко напружився і втримав непорушний вираз обличчя.

— Ні, — відрубав Кирило. — Насправді ти так не думаєш. Вважаєш це дитячою забавкою. Знаєш що?! Йди до біса!

— Йолоп! — крикнув Сашко вслід грюкнувшим дверям. — Ти хоч би з’ясував, як отримати ліцензію приватного детектива!

Може Кирило і з’ясовував це питання, але з Сашком більше не ділився. Проте свою долю за оренду квартири вносив справно, десь вештаючись ночами, а вдень спав.

Сашко гірко зітхнув. Гроші турбували його найменше. І навіть, страшно подумати, іноді з’являлися думки, що даремно він дотиснув пацана там, в дохідному домі булочника Септера. Адже Кирило хотів сказати «так» Посереднику, а сказав «ні», бо це він, Сашко, наполіг на такому рішенні. Та до біса нарешті містику! Хлопець повинен жити своїм життям, а не тим, яке приготував йому невідомо хто в круглому капелюху!

Декілька разів Сашко витягав Кирила до шпиталю. Несподівано, той напрочуд добре знайшов спільну мову з пораненими хлопцями, які потрапляли сюди із зони бойових дій. Сам перебуваючи в нудьзі та, відверто кажучи, в депресії після чудернацьких пригод останнього року, Кирило примудрявся знаходити спільну мову і з зовсім юними хлопцями, і з дорослими дядьками, сильно дивуючи тим шпитального психолога.

І ніхто з них жодного разу не поставився зверхньо до «цивільного». Ніхто не сказав, що він «пацан, який пороху не нюхав». Бо насправді Кирило не був ані цивільним, ані військовим. Він завжди був особливим, а став і зовсім, в прямому сенсі, не від «світу цього», і Сашко добре знав, чому так сталося, і кому потрібно завдячувати.

— Геніальний бовдур, — пробурмотів Сашко, сьорбнув кави з паперового стаканчика і знову витяг з кишені телефон.

Відкрив «телеграм» і набрав друге повідомлення:

«Якщо незручно, приходь все одно».

Подумав і додав:

«Може бути небезпечно».

Месенджер блимнув, фіксуючи, що всі повідомлення отримані і прочитані. Сашко посміхнувся. Тепер він не сумнівався, що Холмогоров неодмінно з’явиться.