ІІІ.4. Гоп-стоп
— Де аналізи хлопця?!
— Що?! — Сашко здригнувся, як і завжди, коли Холмогорову вдавалося заскочити його зненацька. А таке, відверто кажучи, бувало часто.
От і зараз цей «Шерлок недороблений», як подумки обізвав його Сашко, з’явився начебто нізвідки.
— Я спитав, де аналізи Ромчика, — терпляче повторив Кирило, зверху вниз дивлячись на друга. — Ти казав, що ви зробили все необхідне.
— Ти берешся до справи? — не повірив своїм вухам Сашко. — От так, зразу?
— Берусь, — підтвердив Кирило. — Щось тут нечисто… — він швидко виставив долонь, немов намагався закрити Сашкові рота. — І не кажи «а я казав!»
— А я казав! — із задоволенням промовив Сашко.
— Дідько… — засичав Кирило крізь зуби. — То що, ти даси мені потрібні зразки?
— Дам, — кивнув Сашко, — Я дам тобі виписку з результатами.
— А біоматеріал?
— Ти здурів? Де я тобі його візьму? Він у лабораторії!
— То дістань!
— Ти геть з глузду з’їхав?!
— Ясно, — Кирило розвернувся на п’ятах і понісся по коридору, незважаючи на зацікавлені мармизи пацієнтів, що поволі висовувалися з інших палат.
— Ти куди, псих?! — заволав Сашко, кидаючись слідом.
Він наздогнав Кирила лише біля дверей лабораторії. Щось той був занадто гарно обізнаний із схемою приміщень шпиталю!
— Ти бачиш, що тут зачинено?! — гарикнув захеканий Сашко.
— Ага, — безтурботно відповів Кирило, дістаючи щось з кишені і швидко озираючись навкруги.
На їх щастя, іншого персоналу поряд не було.
— Відколи ти носиш відмички з собою?!
— Віднедавна.
— Ти!…
— Т-ш… Замовкни!
І Кирило, прочинивши двері, спритно прослизнув всередину. Сашко лишився тупцювати в коридорі, нервово озираючись.
«Оце так допоміг я другу вийти з депресії! Оце так підкину загадку…»
Додумати і подумки досваритися він не встиг. Холмогоров блискавичною тінню вислизнув назовні, спритно ховаючи у внутрішню кишеню щільно закупорену пробірку.
— І що це ти поцупив?
— Кров.
— Ромчика?
— Авжеж! У вас всі пробірки підписані.
— А баночку із сечею теж прихопив? — спробував пожартувати Сашко, але Кирило лише глянув на нього з таким співчуттям, ніби то Сашко, а не він, зараз утнув чергову безглузду витівку.
«Безглузду?! Нахабну, цинічну, але зовсім не безглузду», — заперечив внутрішній голос.
— Пішли вже, — лагідно сказав Кирило. — Годі «на стрьомі» стояти. Я вже закінчив.
— Бовдур! — сердито вилаявся Сашко, проте знову побіг за другом. Кирило мовчав, швидко крокуючи до виходу, і Вартовий, клянучи все на світі, був вимушений спитати:
— Що будеш робити далі?
-Хм… — Кирило зупинився в холі біля того самого автомату з кавою. — Перевірю, що ще було у Ромчика в крові, крім алкоголю і нікотину.
— Але ж наші лаборанти…
— Йолопи, — спокійно закінчив Кирило. — А я — хімік, друже.
— Що так і не закінчив навчання, — не зміг стриматися Сашко.
Кирило зиркнув на нього сердитим поглядом.
— Так. Думаю, прийшов час завітати до університету.
— Що?!
— Не тупи, Вартовий! Мені потрібна лабораторія.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!