ІІ.13. Виграна партія
— Ви мене геть розгромили, паничу! — вже третій супротивник відійшов від більярдного столу.
На столику, за яким Кирило пив каву перед початком гри, вже лежала чимала купа грошей. Туди ж він недбало кинув черговий виграш. Майже вся кондитерська згуртувалася біля більярду. Напої і наїдки офіціанти носили до ігрового столу.
— Нудно, — сказав Холмогоров, ні до кого конкретно не звертаючись. — Нудно грати на гроші. Я вже виграв майже всі купюри, яки були в кишенях у цій богом забутій кав’ярні!
Чоловіки навкруги незадоволено загомоніли, але ніхто не ризикував вступити в двобій з хвальком. Кирило насупився. Провокація не спрацювала, але ж він не прийшов сюди не гроші заробляти, а справу розкривати!
— Що ж, — зітхнув він, — вечір не задався. Або ж… — Кирило зробив паузу і зняв з руки електронний годинник, який потрапив сюди разом з ним із зовсім іншого часу, — може хтось з вас має яку-небудь цікаву річ, якусь… коштовність, на яку ми зіграємо? Я ставлю це! — годинник полетів в центр більярду.
В кав’ярні запанувала насторожена тиша.
«Невже пані Хана помилилися? А може й ні…»
До столу протиснувся товстий огрядний мужчина, лисий, як отой більярдний шар, які він, схоже, збирався «катати» з Холмогоровим.
— Цікава штучка, — сказав товстун, схиляючись над кириловим годинником. — Звідки це?
— Штучка швейцарська, — недбало кинув той. — Привіз з останньої подорожі.
— Хм… Я бачив сучасні годинники, але цей… — гравець продовжував з цікавістю розглядати розробку наступного століття. — То де, кажете, ви його купили, паничу?
— Я не казав, — знизав плечима Кирило. Товстун йому не подобався. — Маєте, на що грати?
— Може й маю…
— Покажете?
Товстун, хитро посміхнувшись, поплескав себе по нагрудній кишені жилету.
— Ви ж азартний, хлопче! Не бажаєте зіграти «в темну»?
«Тільки цього мені не вистачало», — незадоволено подумав Холмогоров і відкрив було рота, щоб відшити нахабного товстуна, але з подивом почув від себе зовсім інше:
— Чом би й ні?
«Хвалько», — з осудом прошепотів в голові голос Сашка. — «Пацан!»
Кирило струснув кучерями, проганяючи з думок нестерпного Вартового.
— Тоді до гри, юначе! — просяяв товстун. — Такого годинника в моїй колекції ще не було. То де, кажете, ви його купили?
— Я не казав! — роздратовано повторив Холмогоров, взяв кий і точним різким рухом розбив піраміду шарів.
Столики в кондитерській Семадені спустіли. Всі відвідувачі кав’ярні скупчилися біля більярдного столу, де гра, тим часом, йшла із перемінним успіхом. Кирило і товстун обмінялися серією влучних ударів, рахунок був рівний. На столі лишалося ще декілька шарів.
— Цікава партія, — сказав товстун, обходячи стіл і обираючи позицію для удару. — До речі, як вас звуть, паничу?
— Чому ви впевнені, що це — доречно? — спитав Кирило, обходячи стіл з протилежного боку.
— Ви з усіма такий колючий? — хмикнув товстун. — Звалились нізвідки в нашу невеличку теплу компанію гравців, вийняли гроші з наших кишень…
— Виграв, — поправив Кирило. — Що в імені моєму вам?
— Ви ще й поет? — здивувався товстун.
«Піжон», — подумав Холмогоров, чомусь знову голосом Сашка.
— Бийте вже! — різко скомандував він.
Товстун здригнувся, мимоволі виконуючи розпорядження, і… промазав.
— Думаю, я програв, — сумно сказав він.
— Ще ні, — Кирило швидко підняв кий і, майже не дивлячись, наніс удар. — А от тепер — так! Кирило Холмогоров, до ваших послуг!
Глядачі приголомшено видихнули, по кав’ярні пройшло захоплено шепотіння. Товстун розчаровано крякнув і поліз у кишеню жилета.
— Ось ваш виграш, пане Холмогоров. Тримайте! — не втримавшись, він жбурнув щось на середину більярдного столу.
Кирило швидко перегнувся через стіл і вхопив свій приз. Це був Орден Святого Станіслава.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!