Спадкоємиця Конзекрейт

«Не гуляйте ви вночі, малії діти, бо прийде до вас у дім злая відьма»!

Ці рядки наспівували усі маленькі мешканці Імперії. На долю Долини Верб випали не найприємніші часи – усе почалося з замаху на принца, потім та сама сутність повадилася вбивати інших дітей. Тіла знаходили скрізь – вулиці, закапелки, свинарники, горища, погреби... Наче люди повернулися у ті часи, коли не вміли добувати вогонь, і тіні могли пошматувати будь-кого прямісінько у ліжку. Король Георг розв'язав руки священикам: вони могли затримати, допитати, а тоді покарати як їм заманеться, навіть живцем спалити.

Найстрашніше – діти і надалі ходили у поля випасати тварин, носили старшим дрова та хмиз. У селян було так багато роботи, що дорослі не могли впоратися самотужки, доводилося ризикувати.

Ще до сходу сонця площі спалахували полум'ям інквізиції. Людей будили крики, запах паленої плоті та задушливий смог – вікна більше ніхто не відчиняв. Різа відвідала одну таку страту – до ешафоту вели блондинку, доволі юну. Казали, якщо у неї волосся світле, точно вміє змінювати подобу, а розбиратися ніхто не хотів, що там у неї діти, родина, скільки років і де вона працювала. «Краще вбити сотні невинних, ніж зберегти життя одному винуватому» - згадалися слова капітанші з часів лицарської служби.

Шкіра звинувачуваної злізла миттєво, а тіло ще довго билося у конвульсіях. Крики натовпу змішалися – захоплення та жах, тріумф та плач. Зі сходу злетіла зграя воронів, вони загубилися у чорному диму, цей шлейф стоятиме над містами ще два роки, жителі звикнуть до нього і не згадуватимуть, що колись було інакше.

- Я вже не знаю, хто більше вбив: відьма чи інквізиція. – Мовила принцеса до одного юнака з натовпу.

- Вони її зловять скоро, не про'де й року. – Відповів той так, наче оце тут тільки що ляльковий спектакль розіграли.

Для себе лицарша вирішила, що використовуватиме більш реальні способи і не віритиме пліткам. Нажаль її з братом ніхто не слухав, і тоді вона присяглася батьку, що знайде докази і покінчить з цією потворою. Спадкоємиця могла б довірити це друзям, тим паче що вона мала впливових знайомих, та поранити малого Юріана – за таке нахабство Алесса заплатить життям, ніякі перевтілення прокляту не врятують.

Тіла вбитих відвозили до трунарів. Ті зберігали їх у підвалах перед похованням, туди і вирушила шукачка правди. Робітникам це не сподобалося, та за кілька золотих вони пустили незнайомку всередину, там смерділо сирістю та розкладом. Три трупи, двоє з них – жертви відьми.

Перше тіло було так спотворене, що ні статі, ні віку встановити було неможливо. Кістки стирчали в усі боки, нутрощі лежали поруч (ті робітники запхали їх у відро). Залишалося лише здогадуватися, чи знайдуть батьки без вісти зниклого.

Друге належало дівчинці. Ребра розкриті, як панцир молюска, всередині нічого не зачепили – вбивцю налякав охоронець, що проходив повз. За словами патрульного, дитина ще кликала на допомогу, хоча нічого вже не можна було зробити. А якби можна було? Якби вона була там... Ні, таких знань у дівчини не було, та все ж дивлячись на ще живого сказати «нічого не поробиш»...

- Пробач, крихітко, тепер і справді нічого не вдіяти.

Що то за покровителька така – Люксиліна. Чому вона дозволяла тіням вчиняти таке з власним народом, і чому вони досі молилися їй? У одному з листів Седіга казав, що боги не можуть просто так втручатися у долі людей – тоді вже між ними почнеться війна, часом їм потрібен заклик, привід, або має статися щось справді важливе. Проте смертні не мають таких обмежень. Тоді що ж вона за королева така, якщо дозволить комусь іншому спіймати відьму?

Переконавшись, що нікого більше у підвалі немає, дівчина вирішила більш детально оглянути тіло. Спершу руки – права була стиснута у кулак, та там нічого не було, ліва у синцях та чомусь червоному, липкому. Варення. У рані теж нічого – ані шматків одягу, а ні зброї (та на що варто було розраховувати, якщо культистка вбиває кігтями?). І тут – проблиск, щось сяйнуло у полум'ї свічки. Воно знаходилося у горлі а тепер провалилося туди, де раніше був шлунок. Маленький шматочок золотого ланцюжка, вкритий слиною та кривавою піною. Така знахідка давала підказки.

Алесса була знатного роду – навіть купці не носили золота – у кращому випадку срібло. Був ще варіант з крадіжкою, та швидко відпав – крадії дорогоцінності продають, не носять. Різа покликала трунаря, трьох його робітників, дружину та сина. Вона попросила їх стати свідками, що ланцюжок був знайдений у тілі загиблої. Усі підписалися під її листом, його було відправлено до батька.

Та більше вдача не посміхалася. Огляд інших тіл не давав інформації, до того ж займав багато часу. Як пособниця тіней, матір месії могла переміщатися у пітьмі, ганятися за нею було дурною ідеєю. Тоді принцеса спитала себе: для чого вбивати решту, якщо кров члена династії отримана? Якось же терпіла відьма усі ці роки, не вампір, в решті решт. Отже, вбивства мали якусь іншу мету, причому потрібні були тільки діти. А де можна було відшукати інформацію про усі ритуали? У бібліотеці темних ельфів!

Як і очікувалося, книг було багато. Навіть якщо обмежити пошук літературою, пов'язаною з тінями та жертвоприношенням людських дітей (хоча на факт, що саме для тіней це робилося, а людину не міг замінити гном чи ельф), на те, щоб продивитися полиці, пішла прірва часу.

- Кого я бачу, Різа. Мені до екзамену треба готуватися, я і те тут менше часу сиджу!

- Ти знаєш, що за безумство у нас коїться, я намагаюся знайти вбивцю, поки інквізиція не знищила усе населення Долини Верб. – Дівчина не була налаштована на розмови. Відклавши «Замовляння з потойбіччя» вона вхопилася за «Магію кісток: ритуали та обряди».

- Тоді тобі допоможе ось це.

- Руни для початківців? Що за маячня...

- І зовсім не маячня. Там є один став, називається «виклик». Малюєш його, у центр кладеш річ того, кого шукаєш, через три дні він приходить до тебе. Темні ельфи носять амулет, аби на них таке на працювало, та інші народи їх робити не вміють.

Гордість лунаріса не знала меж. Це викликало посмішку, навіть у такій похмурій ситуації. Іноді відповідь така проста, і не треба нічого ускладнювати.

- Ну, є у мене одна річ, точніше уламок речі. Зустріну відьму гострим ножем і виріжу її поганське серце!

- Ти ж розумієш, що для цього потрібно знати темну магію, хоча б трохи...

- Знаю, я читала усі посібники, які тільки можна відшукати у Імперії, маю досвід з зіллєваріння, одного разу навіть з тіла виходила, ну, майже впевнена, що виходила. Чого тільки не зробиш, поки батько не дивиться.

Сумєріель був здивований, проте не шокований. Це радше був приємний сюрприз, що хтось окрім ельфів цікавиться такою вишуканою магією. Він також порадив дівчині відшукати щось для захисту від ворога, бо одна справа – виманити, інша – спіймати.

- Вона не тінь, лише лялька у руках темних силуетів. А от її син – той самий обранець.

- Невже?! Як шкода, що я не можу допомогти тобі їх упіймати – поклявся батькам, що не лізтиму у цю історію з пророцтвом. Та для тебе не все ще втрачено. Розумію, я не виглядаю як спеціаліст, та й екзамени вже який раз перездаю, та все ж може прислухаєшся до моїх порад?

- Лицарі Розгульного столу своїх поважають. – Замість сумнівів сказала дівчина.

Взагалі репутація ельфа була сумнівною. То він побився з нею, то мало не почав війну, потім допоміг у іншій війні, надавав стусанів одній зі своїх кузин (нажаль, не Азеркіні). З іншого боку, навіть будучи часом самовпевненим, Сумєріель був спадкоємцем дару луназіра, а вони, діти правителів, вчилися у своїх предків як ніхто інший. Зрештою ти все одно станеш королем або королевою, тож краще бути готовим, аби не привести свій народ до загибелі.

- Нас доволі часто плутають з тими культистами, мабуть не просто так, бо тут є багато книг, що їм присвячені. Деякі істоти, незалежно від раси, можуть вступати у змову з тінями. Вони отримують здібності переміщатися у темряві, міняти іпостась на щось неймовірно страшне, можуть розмовляти на невідомій їм мові, не страждають від контакту з проклятим світом. Тільки одна умова – за використання своїх сил треба платити вбивствами, якщо ти хочеш обернутися, треба когось вбити. Можливо, твоя відьма збирає сили, щоб за нагоди змінювати подобу без жертвоприношення.

- Тоді у чому сенс? Якщо ти можеш стати напівтінню через ритуал, для чого народжуватися месії?

- Не знаю. Зазвичай таких дітей при народженні вбивали, дорече, одну з них прикінчив брат твого діда, іншого – моя бабуся. Однак, маю припущення, що йому не треба приносити жертв, а ще він не боїться денного світла, як ці культисти у другій подобі.

Разом вони створили план. Хоча немає нічого огиднішого, ніж підпускати до своїх справ когось іншого. Закінчивши з приготуваннями воїтелька повернулася додому, де збиралася проводити ритуал. Та ось що дивно - з сумки разом з чернетками випала книга «Повісті часу минулого». Дарма Сумерієль це зробив – хтось із них точно отримає нагоняй від бібліотекаря.

Руни були накреслені кров'ю, золотий ланцюжок лежав у центрі, залишилося тільки чекати. За десять секунд у двері постукали.

- Хто там?

Дочка короля підскочила, серце забилося як навіжене. Тепер реальність її наздогнала – згадалося, що буває з темними чаклунами-людьми (до ельфів імперці відносилися м'якше), а у такі-то часи з вогнем та іскрами.

- Панно, Його Величність бажає вас бачити.

- Я прийду за хвилину.

Ноги підкошувалися, у голові загуло. Хтось вже побачив її приготування і сказав батьку? Може, це сама Люксиліна була... Ні, вона не явилася до них, коли брата ранили, і у час народження месії так само. Тоді хто і як?

Біля покоїв короля дівчину зустрів Сарам, обмінявшись привітаннями друзі помітили і правителя. Його волосся трохи порідшало і добряче посивіло, корона стала здаватися більшою, обличчя вкрилося зморшками. Різа спіймала себе на думці, що це мало б відбуватися поступово, та для неї усе трапилося в один момент – тато старішав, йшов від неї, як пісок крізь пальці. Усе менше вони бачилися а часу могло лишитися небагато.

- З Азеркіною я вже поговорив, тепер твоя черга. Сама знаєш, часи зараз нелегкі, старі вороги згадують про сварки, союзники більше про себе піклуються. Дочка королеви Уни Хельга – хай Найчистіша дарує їй своє благословення – запропонувала нам вихід, щоб запобігти черговій сутичці з гномами. Вона давно вже закохана у Сарама, та за звичаями свого народу не може одружитися з кимось не королівської крові, тому ми скажемо, що він наш родич, і влаштуємо союз.

- Цікаво, як Хельга додумалася до такого?

- Ханаар допомогла. – Зізнався напівгном. – Ти скажеш, що я твій троюрідний брат, решта – справа слуг та писарів.

- І ти ось так просто відречешся від родини, а ця Хельга, вона хоч подобається тобі?

- Ех, Різо, не для того я живу на світі, аби закохуватися. Якщо мій шлюб принесе користь Його Величності, я буду щасливим.

- Добре, та тільки не смій потім на неї жалітися, навіть сп'яну – сам свою долю обрав. Що мені сказати правительці підгірного народу?

- Що його матір – моя кузина. Вона, звісно, з боку дружини колишнього короля, а та не з династії, але по факту ж рідна кров. Звати її Алесса.

- Як?! – Якщо на новину про шлюб дівчина відреагувала трохи здивовано, то від цього у неї мало очі на лоба не вилізли. – Чому я ніколи її не бачила?!

- Бо її заміж ще переді мною видали і відправили до далекого графства. Вона навіть у раді не числиться – там лише герцоги.

- Чудово. А твоя кузина випадково не носить золотого ланцюжка, якого втратила під час полювання на дітей?

Сарам відступив назад. Він відчув, що між родиною назріває конфлікт, та ще який.

- Звідки мені знати? У знатних дам багато усіляких прикрас, не усі носять кольчугу та меч.

- Краще дізнайся, бо одна з жертв ковтнула того ланцюжка, я ж писала тобі у листі!

- Різа, - рука легла на голову і потріпала волосся так, наче їй було років десять. Зазвичай це викликало посмішку, зараз – тільки злість. – я довіряю тобі, та священикам більше. Розумієш, багато людей ще не повірили, що ти врятувала брата, а не поранила, вони ж чули плітки, а не бачили. Тепер ти хочеш, аби я сказав їм «вбийте мою кузину, бо дочка так забажала»? Через один золотий ланцюжок, який взагалі сотні графинь носять, та якогось дивного видіння ніхто не палитиме на вогнищі родича правителя, навіть віддаленого.

- А от для селян доказів було б більше ніж вдосталь. Гаразд, тоді обшукай її маєток, знайдуться більш вагомі уліки! У неї має бути син – Терас, і сліди тіней у замку і ще... Багато чого можна знайти!

- Добре, я накажу своїм людям перевірити усі замки їхньої родини, дай нам місяць – до тих пір щоб ні слова про неї, добре? Цей союз дуже важливий для усієї Долини Верб, заради народу, потерпи, навіть якщо вона тобі огидна.

- Вбивцю буде покарано, батьку, а невинні житимуть у спокої. – Процитувала дівчина початок однієї з молитов.

Вона рушила до своєї кімнати, сповнена рішучості. Король слідом не пішов – радше за все, продовжить розмову вранці. Зачинивши двері принцеса написала листа.

«Алесса тут, увесь цей час вона сиділа у якомусь з замків свого чоловіка, чудиська пішли, месія залишився. Вбий його – це твоя доля, моя ж розібратися з матір'ю. Вона сама прийде, і повір же мені, відьма-потрошитель довго не протягне.»

Нехай занадто самовпевнено, нехай трохи незрозуміло, він має знати. Тільки от як відправити послання – голубів до земель нежиті занадто помітно посилати.

Відповідь знайшлася сама собою. Чорний ворон постукав у вікно – не посильний, нічого на лапах не було. Пташка узяла листа у кігті і полетіла, навіть прив'язувати не довелося.

- Якщо ми побачилися, Чоловік-Ворон, смерть ходить поруч. Хтось із нас – вона або я – буде лежати у могилі. – Прошепотіла спадкоємиця вслід відлітаючому посланцю.