Спадкоємиця Конзекрейт

Під одним небом, під місяцем одним

Ідемо ми з тобою, шлях у нас такий.

Але чому знаходячись так близько

Ніяк не можемо посидіти ми разом?

Зловісна усмішка у долі на обличчі,

Туга в печінку впивається кинджалом.

Як тільки чорнила висохли, крихітна книжечка закрилася. Чорна стрічка на ній була зав'язана у вузол, вірші ховалися у кишені. Сонце сідало, а це значило тільки одне – треба вдягати кольчугу і готуватися до битви. Сансай наказав дати союзниці зброю та групу стрілків, та цього було недостатньо.

- Пан Ванієль, я вимагаю, аби ви дозволили мені підіймати ваших воїнів.

- Турбувати мерців? Та вона збожеволіла, чому ми слухаємо цю упиряку?

- Бо ви не маєте вибору, панно, - вклонившись, мовила гостя до сансавіри. – вдень живі стоять на стінах, вночі втомлюються, а от зомбі не потрібен відпочинок.

- Що там зомбі... - Дивлячись у вікно протягнув ельф. – Ввечері підійдуть підкріплення з Альдегару, навіть вони підтримують Раззака. Це буде крапка у війні.

- Якщо наші союзники не прийдуть першими, світанок покаже, чия правда. – Стояла на своєму правителька. – Взагалі, це дуже дивно, що ми прийняли допомогу від вампірші, та тепер вона вважає, наче стала тут другою правителькою. Їй дали воїнів, хай буде вдячна.

- Воїнів, які стануть вечерею безсмертних? Чудово, якщо хтось і поранить ворога, то потім піде під фарш, і ті рани зціляться.

Як на неї дивилася дружина правителя! Звісно, хто захоче довіряти потенційному ворогу? Проте, сама принцеса теж не забула образи, вона просто виконувала обов'язок перед божеством. Заворушку треба було швидше закінчувати, поки отрута не вбила Седігу, а з цими ельфами доводилося щодо елементарних речей сперичатися.

Отже, на заході сонця Різа стояла біля воріт, за нею – сотні упирів, яких зусиль вартувало тримати їх під контролем! Живим військам було наказано відіспатися, та заснути, знаючи, що твої родичі тиняються під вікнами, непросто. Природа теж була неспокійною: листя тріпотіло без вітру, наче відчувало те жахіття, що наближається, пташки замовкли, з повітря зник аромат трав, зате вчувався сморід мертвячини.

Усе почалося біля другої години ночі – тоді у ворота вдарили з такою силою, що земля здригнулася. Дочка Ворона пам'ятала, як вони атакували фортеці і знала – оборона довго не витримає. За наказом володарки упирі стали коло західної стіни, сама вона тримала наготові меч, відійшовши назад.

Нежить накинулася миттєво – спершу такі самі упирі протопталися по воротам, що злетіли з петель. Вбити ізголоднів було нескладно, головне, не дати їм себе вкусити, майже одразу до них доєдналися зомбі – усе що завгодно, аби послабити захист. Привиди теж збиралися атакувати, та у місто їх не пустило закляття друїдів.

Якісні ельфи робили мечі – легкі, лезо тонке, а ранило блискавично. Казали, наче їх зі скла плавили, що лежало на дні священного озера. У воїнів Фенікса клинки були позолочені, зачаровані древніми закляттями, та від щедрої пропозиції виміняти свій імперський меч на це диво ковальскої майстерності воїтелька відмовилася.

Давно вже Андегур не мала такої довгої бійки. Вона згадала багато випадів та прийомів, а разом з ними і старого воїтеля, що вчив її ремеслу воїна. З кожним рухом і поверженим ворогом він посміхався десь там на небесах.

«Воїн у руках тримає щит і меч» - казав він, коли та ще була малою, - «мечем відсікає голови, щитом береже себе від ворогів». Принцеса рідко брала щита, він був надто важким, а меч часто потребував другої руки.

- Не втечеш цього разу! – Голос пронизав натовп завиваючих трупів, Рівіджелл обійшов і упирів, і тих живих, що вийшли боронити дім. Він летів на воїтельку, не помічаючи нічого довкола.

- Від тебе вже ні. – Зупинивши лезо секіри клинком, відповіла дівчина.

Вампір рідко розраховував на зброю, більше довіряв магії. От і зараз він прикликав купу заклять, не встигнувши навіть оком зморгнути. На щастя вірне лезо чудово відбивало магічні атаки.

Іскри пролітали під ногами, лишаючи палючі сліди, піднялися пил і дим... Запах паленої землі – ніколи ще дочка Ворона такого не відчувала.

Рівіджеллу було важко відбивати ці атаки, щось змінилося у техніці бою супротивниці. Кілька разів клинок чіпляв броню, одного разу різанув щоку, лишивши глибокий поріз, наступний випад пробив залізо і, судячи з болю, зламав ребро. Проте воїн Альдегару був переконаний у власній перемозі.

Біль майже одразу стихав, чиясь інша кров лилася на землю, і броня, що пропустила удар, не належала вампірові. Нутро палало від гніву, у голові знову пронісся той фатальний день. Як сестру тягли до балкону короля, як перерізали їй горло, наче ягняті. Жада помсти надавала сил, а що може бути сильніше магії почуттів?

Один необережний крок, і принцеса так вдало підставила не вкриту шоломом голову. Обух сокири вдарив точно у скроню, супротивниця завмерла, подивилася налякано, меч випав з рук. Другий удар у тіло, вже лезом, відкинув до міського фонтану, та броня витримала.

Кров стікала у вухо, голоси затуманювалися. Думки покидали господарку, а слідом за ними і душа мала полетіти. Якщо не думаєш, твоє тіло – річ, тебе не існує. А якщо не стане її – Різи Андегур – і Седіга пропаде. Не боятися ані смерті, ані поразки, ані ран, ані болю – тільки того, що чаклун піде слідом.

Ріведжелл вже заніс лезо – до тіней тортури, відрізати голову, так само швидко і нахабно, як вона стратила сестру. Поки не стекла кров'ю і не втратила свідомості, щоб відчула увесь біль. Довкола нього – наче усе відбувалося у іншому світі – з'явилися воїни з засніжених гір, вони відтісняли некромантів і полонених не брали. Що-ж, хай роблять що схочуть у своєму вимірі, а він зараз тут, де нема нікого, корім дочки Георга та брата вбитої вампірші.

Та раптом у його світі щось змінилося. Очі тієї дівки спалахнули зеленим, губи скривилися у хижім вищірі. Ікла... Вампір вже й забув, що вона більше не людина. Різа схопилася за хворе місце лівою рукою, сперлася на праву і з зусиллям сіла. Переводила дух, намагалася рухатися – не виходило. Навіть сліпий побачив би тінь болю на обличчі воїтельки. Месник відклав справу ще на мить – насолодитися стражданнями.

Раптом жертва скочила і накинулася на нього, гострі ікла увіп'ялися у горло, як два ножі, Рівіджелл відчув наймерзеннішу річ для вампіра – смак власної крові, другий і останній раз за життя.

Перший був багато років тому. Вони слугували при дворі графа, тамтешній господар наказав слугам почистити чоботи і за погану роботу побив свого пажа. Сестра відвела до кімнати, де він задихався а потім почав кашляти кров'ю. У нього за спиною виросла тінь Союзу, так кликали Чейнса за зв'язок з Геленою.

- Проведеш мене у покої господаря, врятую його. – Сказав незваний гість, і сестра погодилася. Кожна хвилина була подібна вічності.

Як вони впивалися людською кров'ю, скільки відданості вкладали у кожну справу, у кожен удар! Вони цінували цей дар, жодного разу правитель Альдегару не пошкодував про своє рішення. А ця що? Не могла спокійно поїсти, від крові блювала, жаліла людей, допомагала ельфам... Проте, ікла їй знадобилися.

- Вигнанка... - На останньому видиху прошепотів він. – Нарешті стала нежитю.

***

Напівгном забіг до кімнати, збиваючи прислугу з ніг. Він вхопив подругу і тільки потім згадав, що та добряче отримала по голові. Знову опинившись у ліжку, Різа вхопилася за хворе місце.

- Сарам, щоб тебе! – Та посмішка видавала радість від зустрічі.

- Нема за що, я тільки привів воїнів, які очистили столицю від нежиті. Власне кажучи, ти єдина слуга Ворона на багато миль довкола.

- От вже не думала що ви – союзники ельфів. Хіба не вони викрали ту кляту формулу?

- Хіба не Ванієль підсунув Георгу те нещастя ходяче?

Обмінявшись незадоволеними поглядами, товариші продовжили розмову. Хлопець згадав, що подруга була у полоні – вона дещо пропустила.

- Азеркіна відмовилася приходити на щорічну зустріч, король, лідер, чи хто він там у вас, теж не прийшов. Вже другий рік немає ніякого перемир'я. Стіми вирішили, це непоганий час, аби захопити кілька сусідніх замків, від імперських земель по усьому континенту розповзаються. Уна каже, ми станемо наступними після ельфів, тому й допомагаємо.

- А я лиш виконую волю Чоловіка-Ворона. Вищі сили не дадуть мені побачити коханого, поки Раззак не відступить.

- Хіба Седіга ще у цьому світі? Ваш лідер казав, його друг помер, отруїли.

- Ні! – Скочивши з ліжка крикнула воїтелька. – Бреше він, аби язик поганий відсохнув. Живий, розумієш? – Дівчина поклала руку друга на кільце, хоча рідко дозволяла комусь його торкатися. – Хіба не чуєш, як у ньому стукає серце?

- Нічого не чую, може, це у твоїй голові справа?

- Ну, не чуєш то повір. Седіга Андегур живий, а коли повернеться .жалюгідні залізяки впадуть на коліна.

З тієї розмови минуло багато часу. Битва за битвою, замок за замком, усі шестеро провінцій острова Життя було вирвано з лап зомбі. Вдень атакували ельфи разом з підгірними союзниками, вночі їхній спокій стерегли упирі. Казали, у дівчини-некроманта, що берегла ельфів, була колба з відрубаним пальцем і перстнем на ньому. У кого вона забрала цей трофей, ніхто не знав.

Взимку дев'ятсот тридцять другого року останній корабель Змертвілого лісу покинув землі гостровухих. Того самого дня сансай наказав влаштувати бенкет для усіх, хто боронив землю, і покликав союзницю до себе.

- Як і домовлялися, загрозу відбили, я покину ваші землі разом з гномами.

- І чому ви завжди біжите попереду сонця? Навіть не знаєте, нащо вас покликали, а вже звітуєте.

- Не люблю затягувати очевидні розмови, і так зрозуміло, що ви хотіли у мене спитати.

- Я хотів подякувати за допомогу і запропонувати місце при дворі. Вас Імперія ненавидить, тепер і некроманти вважають чужою, залиштеся, дам вам жалування та будинок на березі океану, одружу з кузеном, станете радницею.

- Там, де я відпочивала? О, чудовий берег, і земля чудова, такі мелодичні пісні та ароматні квіти... - Водячи у повітрі рукою, наче торкаючись тих рослин на галявині, казала принцеса. – Тільки, - рука завмерла перед обличчям, і та подивилася на лінії, як у дзеркало, - як «ця негідниця» вживатиметься з обранцем сонця?

- На тих перемовинах у Рабенланді ви й були негідницею – тобто непридатною для ролі королеви, з того дня багато чого змінилося.

- Проте ви все той самий ельф, що привів у нашу родину Азеркіну, якась частина провини за біди Імперії і на вас лежить.

- Не забувайтеся! – Правитель підняв голос і сторожа нашорошилася. – Таку милість дарую, чого тут думати?

- Ви праві, тут усе очевидно, я відмовляюся.

Сарам висадив подругу на березі Проклятого Степу – місці, де колись стояло Соколине Око і де річка Серпент відділяла від земель живих. Як не вмовляв напівгном, дівчина відмовлялася розглядати інші варіанти. Допомагаючи розгромити армію Раззака Різа тепер прямувала до замку свого ворога, і все, чим міг допомогти друг – дати швидкого коня.

За кілька днів дівчина мала б дістатися до Гренцена. У те саме обійстя, що колись стало притулком для кохання. Так вона зустріла Морію, на щастя, привид усе так само була градоправителькою, і нажаль так само у ланцюгах. Вона довго не хотіла допомагати і лиш побачивши протиотруту погодилася – як би не поважала банши свого володаря, а лідер Союзу стояв вище.

Новоспечені союзники як раз обговорювали, як провести принцесу у палац, коли до кімнати вбіг слуга.

- Панно, вам листи прийшли, від лідера Альдегара та зі столиці.

У першому Чейнс просив повернути обладунки, які забув його посланець, друге вимагало лишатися у замку і не пускати людей – союз з королевою було розірвано.

- Тепер вам самій доведеться у місто їхати, я можу лиш карету дати.

- Ну, насправді, є ще одна річ. Обладунки – у них ніхто не побачить мого обличчя.