46.1
Тієї ночі він спитав свою ученицю:
- Навіщо це тобі?
Дівчина дивилася на нього мовчки. Здавалося, їй було нічого сказати. Може, це якась дурна забаганка, викликана ревнощами до Орнелли, або вона перечиталася книжок про закоханих принцес... Та як виявилося, вампірша просто шукала потрібні слова, а коли заговорила, уся її непевність випарувалася.
- Мені це вже остогидло. Знаєш, коли я пішла за тобою, було достатньо лиш одного – знати, що ти мене любиш, і якось байдуже, як до мене ставляться інші, як я взагалі житиму на новому місці за новими законами. Та зрештою, я не можу увесь день сидіти у тебе на колінах, тримаючи за руку, і не тільки ти маєш невідкладні справи. Я некромант, що підіймає мерців не гірше за більшість членів Союзу, я воїтелька, володарка упирів, твоя учениця, що допомагає вирішувати долю Змертвілого лісу.
Для тебе я точно не порожнє місце, і це приємно, проте інші бачать у мені повію, дурне дівча, що чекає біля твого ліжка, наче покірний пес. А мені хочется бути поважною жінкою, бо зрештою, я вже багато років навчаюся і стільки усього зробила, невже я не заслуговую на належне ставлення? Це тут, у своїх покоях, ти мене кличеш своїм серцем, сенсом життя, коханою, а там я лише твоя тінь. Якщо ти справді мене любиш, то почуй: для мене це важливо, я хочу, аби ти перед усім світом визнав наше кохання.
- Мені цілком зрозумілі твої почуття, проте не наміри. – Спокійно, проте з ноткою суворості, мовив вчитель. – Усі некроманти проходять через це. Навіть якщо завтра тебе перестануть вважати моєю іграшкою, то і надалі зватимуть зрадницею, проклинатимуть і плюватимуть вслід. Це робитимуть і випадкові селяни на дорогах, і найближчі люди, хіба коли вони всі повмирають стане легше, проте нежить завжди викликатиме огиду у живих.
- То і нехай! Вони можуть судити мене за те, що я відріклася від янголів, та не за мої почуття. Я ж не прошу тебе витрачати усе золото столиці на пишну гулянку, що триватиме рік, тільки скажи нарешті світові, що я твоя обраниця – не просто романтичний інтерес, а постійна партнерка. Тобі справді лекгко, бо ти ж правитель – можеш хоч сотню дівок сюди привести, і ніхто не пискне, а от я почуваюся річчю.
- Я подумаю. – Пообіцяв він, не знаючи, що сказати.
Звісно, тут виною були традиції людей, серед яких і сам Седіга виріс. Ти не вважався дорослим, поки не приймав постриг у священики або не укладав шлюбу, хоч тобі було тридцять, хоч дев'яносто років. А ще кохана прагнула визнання, як і він, власне кажучи. І, якщо чесно сказати, вампір отримав його, ставши лідером Союзу, проте відчув лише поруч з нею – коли хтось справді захотів навчитися у нього, вважаючи, що той чудово підходить на роль вчителя. Проте грати весілля під час війни, ще й коли ти намагаєшся примусити до миру брата потенційної нареченої, то не найкраща ідея.
***
Різа лежала у траві, неподалік шуміла річка Серпент. Над нею клубився чорний дим – фігура темного дракона. Поступово істота зникла, та темрява лишилася – на вулиці стояла глуха ніч.
- Гарно... - Ледь чутно промовила дівчина. Від кожного вдиху груди здригалися, тіло пекло та свербіло, як під колючою ковдрою. Так, ця ковдра – власна шкіра у перемішку зі згорілою тканиною.
- Виклик такої істоти відбирає немало сил, я використовую його за крайньої необхідності. – Почувся голос поруч. – Як ти взагалі опинилася на багатті інквізиції?!
- Захищала місто. Відбивала атаку. Я маю бути гідною. Свого вчителя. – Уривчасто відповідала учениця.
Коли його руки торкнулися усе ще гарячих ран стало спокійніше. Не легше – біль викликав навіть порив вітру, та все ж дівчина не шкодувала, що вона не стала зомбі чи привидом. Рештки людських чуттів давали незабутню насолоду у ті миті, коли вони були поруч, бо вампіри, хоч і вважають себе вищими мерцями, стоять найближче до живих.
- Тобі доведеться пити багато крові у чистому вигляді, робити перев'язки і потерпіти кілька ритуалів зцілення, тоді рани загояться тижні за два. – Попередив вчитель, його тон натякав – ніяких відмовок.
- Зроблю як треба. Мені вже байдуже. На людей та ікнвізиторів. Я буду найкращою градоправителькою. Тут мене поважатимуть.
Розмову довелося урвати на вечерю. Здається, червона рідина належала не людям – смак металу слабший, радше за все ельфи. Після того лідер Союзу довго сидів коло неї, читаючи молитви, бо чаклувати не міг. Поки що опіки не почали загоюватися, та покращення все ж настало. Гарячка пройшла, судоми припинилися і біль затих. Якщо лежати нерухомо, майже ніякого дискомфорту.
- Я тебе нікуди не відпущу. – Дивлячись на той бік та зруйновану переправу, за якою лишилося понівечене місто, каже Седіга. – Не хочу втрачати частину душі. Сьогодні, побачивши тебе на вогнищі, я відчув жах, жар, біль, наче якийсь цілитель з храму Люксиліни! Якщо наші душі такі близькі, може і справді варто їх зв'язати. Одужуй, зіграємо весілля за усіма...
- Традиціями?
- Так. Тільки не знаю, за якими. У Змертвілому лісі ніхто ніколи не одружувався.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!