Спадкоємиця Конзекрейт

Борден – герцогство, що лежало на кордоні, у часи ери Сталевих Кордонів лише найкращі воїни могли стати правителями, тепер цей титул передавався у спадок. Після того, що сталося, мешканці точно сказали б, що час повернути старе, якби тільки було кому сказати.

Та частина, куди прибув Седіга з ученицею (довелося йти не по мосту, а користуватися переправою, що вже ледь трималася) не змінилася, з першого погляду. Місцями були вибиті вікна, десь двері, та в цілому будинки залишилися, не те що після війн – вампір мав з чим порівнювати. Живого не було зовсім: ні свійських тварин, ні пташок, ні людей, лише криваві сліди, вкриті тонким шаром пилу.

- Дивовижно, інквізитори ще не прибули. – Оглянувши гибле місце зробив він висновки.

- Я б сказала, вже пішли.

Маг не одразу зрозумів, про що говорила кохана, вона вказувала на храм Люксиліни. Там, на вівтарі, де зазвичай лишали пахощі та прошення, звеличевалася піраміда з черепів. Обидва прекрасно розуміли, що це значило – воїтелька читала у книжках з історії, наставник чув від власного вчителя, та сподівався ніколи не побачити подібного.

Споруда називалася чорний список, поміж народу – проклятий стовп. Оскільки янголи рідко спускалися на землю духовенство, точніше інквізитори, у смутні часи виконували роль суддів. Вони могли відпускати гріхи та відспівувати покійників, та якщо загиблий вів ганебне життя або слугував темним силам, служителі Найсвятішої забирали його череп і клали на вівтар.

Такий знак показував янголам, що душа не гідна їхньої уваги, у сувоях бібліотеки Рабенланду також додавали: «Якщо душі праведників проводять потойбічне життя у тиші та спокої, грішників до переродження гоняють землею, ті, хто не бачить світ духів, рідко помічають їхні страждання, кінцем такого покарання є народження у тілі хворого чи у збіднілій родині, та й у новому житті янголи не слухають молитов винуватців. Тільки у позанаступному переродженні матимуть грішники право на відносно нормальне життя».

- Радше за все, вони подумали, що це Союз створив Георга, чи списали його появу на тіней. Імперці... - дивлячись у порожні очниці розмірковував вампір, - хотіли мені щось довести, а у підсумку вдарили себе ж.

- Ці люди ні в чому не винні, вони не знали, з чим зіштовхнулися, навіть ти не знав. – Підходячи ближче мовила Різа.

- Їхні проблеми. Нам треба готуватися, він скоро прийде.

Седіга відвернувся від вівтаря, треба було знайти добре місце для битви, щоб якнайшвидше впіймати покійного короля. Не хотілося випробовувати усю силу корина на собі, та й окрім повсталого мерця була ще одна проблема. Хтось же його підняв, пішовши проти законів Володаря Вічності, і він був у столиці, перебирав там книги.

Вже важко було сказати, хто з них гірше – той зрадник, чи люди з сусідніх земель. Хоча чаклун і був правителем, він доволі часто покидав столицю, шукав світом свого ворога, і бачив усе те, про що ретшта казали «скелетні балачки». Імперці якшалися з чудиськами, ті ходили містами, випивали у тавернах, один навіть графство отримав! Ідіоти, намагалися захиститися від тіней, а сами з їхніми поріддями браталися.

Цієї ночі лідеру наснився месія – дев'ятнадцятирічний юнак, у чій крові переплелися сутності тіні та людини. Десь у Долині Верб. Кумедно. Ельфи, стіми, гноми – усі вважають людей найнікчемнішою расою, та чомусь саме у їхніх родинах та на їхніх землях відбувається більшість доленосних подій.

- Кохання моє, - рідний голос вирвав з роздумів. Вона стояла перед ним на колінах, взявши за руки. – я не зможу впокоїти їх сама. Прошу, ти ж син Чоловіка-Ворона, захист і своїм, і чужим. Ти – хранитель годинника, що так нахабно перегорнули вороги, переступи через свою ненависть і віднови справедливість.

Її сльози змусили серце битися навіть швидше, ніж у людей.

- Це буде дуже довгий ритуал, замовляння за упокій по дев'ять разів на кожну душу треба перечитувати. – Спокійно, як наставник, попередив він.

Королева кивнула, разом вони повернулися до того місця, сівши одне навпроти одного. Седіга почав читати слова давно знайомого ритуалу, що його більшість некромантів вже забули. В основному вони підіймали собі рабів, захоплювалися законами Змертвілого лісу, забуваючи про зв'язок зі світом живих і обов'язки перед цими самими смертними. І от він зараз теж готовий був забути, добре що сам-на-сам не лишився з цим, раніше Раззак допомагав робити вибір, та зараз він лишився за головного у столиці.

Голос воїтельки вторив його власному, так само повільний та чіткий, він відчував її долоні у своїх – наче вони стояли поруч і кружляли у хороводі. А між закоханими був цілий вівтар, де, як у клітці, металися пробуджені душі. Одна за одною вони почали відлітати, позбавлені міток, черепи лускали, подібно бульбашкам на поверхні воді, уламки розліталися навсебіч.

Чотириста вісімдесят сім – стільки мертвих вони звільнили, а тоді простір між вчителем та ученицею спорожнів, обидва відчули, одночасно розплющили очі – на вівтарі жодного черепа не лишилося.

- А скільки ще таких по усій Долині Верб? Шкода, що ми не можемо пройтися усіма, бо Змертвілому лісу теж погано від безладу серед живих.

- Інквізиція довго не протримається, що стосується янголів, вони не такі вже й дурні – якщо кожен другий потраплятиме до них з подібною міткою, тут вже до суддів питання. Ми маємо заспокоїти корина – його некромант на Імперію привів, а решта то справи Люксиліни, то вже не наша територія і не наші кати.

Вони знайшли міцний будинок. Одноповерховий, стіни вимазані глиною, на даху лишилися рештки соломи, та принаймні на коні туди не заскочиш. Розвели багаття і довго-довго сиділи у тиші, а тоді Різі набридло, вона оперлася на стіну і, милуючись іскрами, заговорила:

- Зла недоля, танцювали темні тіні де-не-де, свічки полум'я сміялось, дуже скоро час прийде, гаснув вогник мій спасіння, не видати світання, може, я б побачив сонце, якби хтось мене чекав.

- Це вірш мого дядька, де ти знайшла його книгу?

- У нашій спальні, у тебе ціла полиця улюблених томів, розумію, це дещо особисте...

Корин виявився не тільки сильним, а ще й безшумним. Його рука, наче гілка дерева, що впало від блискавки, сунулася у вікно, схопила дочку за комір та потягла догори, у той час як друга вихопила лицарського кинджала.

Маг не розгубився, та й до посоху не торкнувся – занадто сильний удар міг би відкинути обох, а невеличкий спалах влучив у голову короля, розірвавши хватку. Воїтелька впала на підлогу, вихопивши меча. Час розмов добіг кінця.

Покійник вишиб двері, зайшов всередину, схиливши голову на бік. Шолом усе ще зберігав розплавлені краї, та обличчя вже зажило, наче і не прилітало нічого.

Чудовисько понеслося на королеву, та захищалася мечем та навряд чи змогла б довго тримати цей блок. Довгий клинок вершника змінився коротким і дуже важким – наче його гноми викували, мабуть, бойовий трофей, зрештою, Георг чудово розбирався у зброї.

І тут Різа відчула, що її меча ніхто не тримає, наче між ними став тонкий щит. Вона навіть не обернулася, та знала – це Седіга допомагає. Набравшись сміливості, дівчина кинулася вперед, не звертаючи уваги на удари – їх поглинав магічний бар'єр. Хоча навіть з посохом тримати такий довго не вийде, вона мала максимум кілька хвилин, а проти таких сильних замашок – не більше двух.

Воїтелька розрізала ремені на броні і та повисла на плечі, ще один випад – прошибла коліно, над головою просвистів клинок ворога. Вони разом впали на землю, втомлені і у той самий час сповнені ненависті очі втупилися у невдячну дитину, дівчина думала, часу вистачить, а він знову скочив на ноги і знову щит проте... Той лише сповільнив лезо. Відскочивши від супротивника, Андегур помітила мерзенну рану від зап'ястка до ліктя – шкіра розійшлася разом з одягом, наче мішок з кістками розрізали. Вона знала, що зараз буде багато крові і біль прийде, та вирішила не надавати цьому значення у такий важливий момент.

Наступний випад вийшов боком корину – він не просто зіштовхнувся зі щитом, а ще й отримав удар, що сяйнув наче блискавка. З гучним ревом чудовисько перевело погляд на чаклуна, а тоді усе зрозуміло і понеслося на вампіра. У ближньому бою Седіга міг витримати максимум один напад, та й те зламавши посох – продовження себе самого.

Опираючись на зброю партнерка встала і рванулася до покійного короля, тримати меча лівою вона вже не могла. Як ні в чому не бувало батько зкинув її і припечатав до підлоги з такою силою, що дошками пішли тріщіни. Правою дівчина відкрила пляшечку і вилила священу воду собі на руку. Коли він підняв її, пальці на кілька секунд торкнулися грудей, лишаючи кривий слід, більше схожий на хвилю, ніж на пташку – лівою намалювала б краще.

Вона встигла вдихнути перед тим, як у черговий раз зіштовхнутися з підлогою. Чаклун знову став для чудовиська невидимим, скориставшись цим, він схопив свого флакона, після чого прибив ворога до стіни магічною стрілою – міцне закляття, проте згасало швидко. Зазвичай маги розраховували на травми, які те наносило, тільки от корин ран не боявся. Некромант встиг накреслити праве крило, а тоді потвора вирвалася, відштовхнувши його до коханої.

Учениця трималася за вчителя. Він був змушений узяти посох у ліву руку, аби допомогти їй, вона – меч у праву, хоча усе життя була шульгою. Спершу партнер хотів поставити новий щит, та погляд королеви його зупинив. «Я атакую, ти закінчуй» - казали ті сяючі смарагди, бо Різа розуміла, що неробочою рукою вона нічого не накреслить.

Воїтелька прицілилася у те місце, де сходилися обладунки. Один удар, і ті спали, заважаючи корину рухатися. Його меч увійшов під ребро, у якості вампірші дівчина бачила багато травм і знала: заживе, хоч і довго болітиме, заживе, головне, аби не серце.

Тим часом Седіга закінчив малюнок і вже почав читати закляття. Звісно, за усіма законами честі звільнити короля мала дочка, та до тіней цю лаконічність коли на кону стоїть життя. Вони зроблять це разом. Вона – як причина воскресіння, він – як охоронець порядку.

Різа помітила спалах світла, камінь, вкритий слизом, випав з грудей. Там вона роздивилася символ, схожий на перегорнуту курячу лапу з хрестом. Це і була руна смерті.

Георг Конзекрейт наче знову ожив: тіло стало неприродньо гарячим для трупа, погляд прояснився. Так продовжувалося три секунди, потім через одяг почали пробиватися промені світла. Їй хотілося вірити, що це крила, бо король Долини Верб заслужив стати янголом, та на ділі то була душа – звичайне біле сяйво і напівпрозорий силует, що покинув тіло. Тепер привид мав повернутися до гробниці, такі правила Вічності.

- Мені тебе шкода. – Сказав на останок батько. «Шкода, що ти більше не моя принцеса, що вбиваєш і погрожуєш усім, аби перемогти ворогів. Шкода, що наважилася кинути брата сам на сам з Імперією» - цього не треба було говорити, вампірша і так зрозуміла.

Привид пішов, тіло впало на підлогу. Наставник склонився над нею, долоня торкнулася рани і та неприємно занила. Седіга не на жарт розхвилювався, усе шепотів якісь закляття, і посох перестав сяяти – одже, усю енергію звідти чаклун забрав. Він мало не помер ще раз, намагаючись спинити кровотечу, а вона розсміялася, поки сльози болю катилися щоками.

- Це у нас кохання таке, затискати одне одному рани. – Сказала вона, коли той безумний припадок минув.

- Ну, не вмирати ж мерцям. – Дивлячись на те, як кров нарешті спинилася, вампір і собі дозволив розслабитися.

***

Юріан нісся рідними землями, не розбираючи дороги. Він знову почувався безпомічною дитиною, на цей раз перед життям що закидало його бідами, і розбиралася з ними як завжди мати. Раніше юнак був вдячний їй за це: йдучи ввечері у ліжко юний король міг спати спокійно, як і всі діти. Та останніми днями сон не йшов.

Чому? Хіба син не довіряв Азеркіні, хіба не знав, наскільки сильна його мати? Вона захистить, вбереже і дитя, і народ, буде поруч, коли інші відвернуться, бо нікого ближче немає. Та у шістнадцять років опіка вже починала душити. Правитель більше не хотів почуватися у безпеці, руки тяглися вихопити меч і самому з усім розібратися. Королева казала, час ще не настав, він занадто дурний і слабкий – розвалить країну.

«Якщо позбавиш мене регентсва я більше не зможу тобі допомагати, і коли усе пійде шкереберть нікому буде тебе підтримати, сусіди накинуться, як голодні вовки, навіть дядько – кров ніщо, коли є можливість захопити собі земель.»

Та все ж був один помічник, радник, товариш. Терас підтримував правителя, разом вони тікали з замку, і не тільки щоб пограти. Часом, перевдягшись у простулюдинів, юнаки відвідували зали суду. Матір навіть не думала підпускати дитяко до політики та питаннь правління, друг хоч намагався.

Може, тому вона його вислала? Регентша та названий брат ніколи не ладнали, привід знайшовся за кілька днів. Коли Юріан наказав сторожі відпустити полоненого ті розсміялися, наче він не король, а просто хлопчик у короні. Вони ще передумають, впізнають у ньому правителя.

Уся Долина Верб тільки і казала, що про Лицаря Смерті. Усе почалося з викрадення тіла у сімейному мавзолеї. Хтось пробрався у серце Імперії, переміг охоронців-чаклунів і осквернив святе місце. Терас казав, плітки брехливі і ніхто на них не нападав, радше за все прокрався всередину, зробив свою справу, а тоді вже сама почвара прикінчила чаклунів. Тепер невпокоєний бродив селами, навіть інквізитори не могли з ним розібратися. Хто переможе зло, той стане героєм – просто, як у казці.

Ось юнак прибув на місце, спустився з коня. Серце забилося гучніше, спиною пробігли дрижаки. Воно – те, що лишилося від поселення – більше нагадувало задвірки лавки м'ясника. Можливо, все ж варто було взяти з собою сторожу, якщо вже не кращого друга, то хоча б кількох воїнів з найближчого замку?

У ніс вдарив сморід паленого. Якось король покинув страту завчасно, та ось знову цей запах наздогнав. Чорний дим вів до яскравої плями – єдиного місці, де було щось окрім порожнечи та розрухи.

Син Георга лишив коня, про всяк випадок дістав меча. «Знищую ворогів у славу Найсвятішої, я лезо меча, предки – руків'я». Він знав не так вже багато гарних слів, можливо, бо лірика нагадувала про деяких персон, та ця гарно складена фраза – девіз його прабабці воїтельки – і правда надавала сміливості, ставши тим другом, що зараз був так необхідним.

- ... розвій його прах вітром, вознеси душу до небес...

- ... і нехай зустріне страдчий Георг свою покровительку, повернеться під крило, бо він не зраджував...

Щось усередині підказувало, що вони були тут. Багаття ставало усе ближче, вже догорало. Перед ним дві фігури – чаклун з посохом, він стоїть навпроти, спиною до правителя – воїтелька на колінах,що спирається на меч.

Юнацький запал жадав помсти, знищити їх, повісити голови над могилою батька. Лише одне зупиняло – клятва. Вони з Терасом присяглися хрест навхрест – один має вбити лідера Союзу, інший – впокоїти сестру. Якщо порушити договір древня сила забере шматочки їхньої душі, а якщо виконати – подарує сил. Подавивши злість, король сховався за зруйнованою хатою і став чекати.

Коли багаття догоріло Седіга нахилився до дружини, роздивився рани, дістав якусь пляшку і змусив випити до дна, а тоді щось сказав. Ритуали чаклун озвучував гучно, щоб самі небеса тремтіли, особисті прохання ледь чутно – аби не було зайвих свідків.

Після вони про щось посперичалися. Вампір був незгодний, та зрешою кивнув. Він покликав коня – той прискакав з боку Змертвілого лісу – поцілував у щоку королеву і поїхав геть, а Юріан знав, що сестра захоче залишитися сама, вона ніколи не прощалася у компанії, навіть найближчих.

Так і на похованні Альпона було. Тоді ще принц бачив, як старша пробирається коридором до того залу, де на ніч лишили труну, можливо, доля приготувала їй кімнату у замку некромантів ще тоді, може, навіть ще раніше.

- Ось і правильно, хай вертається. Хто знає, чого Раззак у столиці накоїть, а я на світанку наздожену. – Розмовляла сама з собою воїтелька. Раптом вона повернула голову у бік засідки, проте так і не стала з місця. – І ти теж тут, Чоловік-Ворон казав, що прийдеш. Іди, братику, я вже попрощалася.

- Ти падаль! – Вискочивши зі схованки закричав юнак. – Як у тебе ще совісті вистачає знущатися над трупом? Цей чоловік подарував тобі життя, а ти використовуєш його у своїх брудних іграх!

- Прикуси язика, Юріан, до своїх предків та вчителів я ставлюся з повагою. Йди додому, Георга Конзекрейта тепер навіть Володар Вічності не потривожить.

- Не потривожить, бо я поверну тебе до могили і очищу свій рід від ганьби! – Руки міцніше стисли меча. Він знав, що вампіри лікують рани швидше, ніж люди, та за секунду вона не зцілиться.

- Ганьба це король під спідницею матері. Я, хоч і була улюбленою донькою, пішла у лицарі трохи старше тебе нинішнього, і батько не бігав за мною по Імперії. – Наче не помічаючи загрози продовжила правителька.

Між ними стрибнув упир. Майже голе тіло, скелет, обтягнутий шкірою з вилупленим оком і чорною прогалиною замість другого. А потім другий, третій, п'ятий – вони скакали переправою як блохи. Сотні упирів, очі сестри світилися зеленим, праву руку вона поклала на зачаровану брошку.

У короля не лишалося виходу – бігти до коня. Були б у нього вірні люди, армія, але ж ні, поліз сам один! Королева Змертвілого лісу навіть не ворухнулася – лишилася сидіти біля поминального вогнища, жоден упир навіть не наблизився до неї.