2.2
А прокинулася вона від лязгу ножів. Руки та ноги були прив'язані до дошки, шатер зник замість нього – сире підземелля, над головою висять шматки м'яса, кров скрапує на обличчя. Мерзенний мідний присмак розквів у роті, замість крику до горла підкочується нудота. Мотузки міцні, навіть поворухнутися неможливо. Дочка короля молить Люксиліну, щоб та дала їй змогу закричати, та замість того кричить хтось інший, юнак.
- Твоє м'ясо занадто солодке, як прикро!
Фігура у накидці зі шкур підходить до другої жертви. Це були тварини, люди, може ельфи? У напівмороці неможливо розрізнити, лише світло кристалів чинить якийсь опір темряві.
- Ще одна добра душа прийшла до тями. А ти якою будеш на смак?
Це обличчя того самого чудиська, яке приречено дивилося у вікно камери. Він все ще спирається на палицю, при цьому стискаючи у іншій скривавлений ніж. З губ стікає піна, очі вивчають тіло, вимірюють його, шукають підходяще місце. Якоїсь миті страх відступає – боятися варто лише тоді, коли є шанс уникнути смерті.
- Ну спробуй, тобі ніколи нічого окрім зогнилих трупів не їсти! – Нарешті вона може закричати, яке полегшення. – Нехай янголи пробачать моє милосердя, якби у мене був шанс, я б відірвала тобі голову!
У цю саму мить по потилиці чудовиська прилітає камінь. Той обертається і бачить незваного гостя, шкіриться і на диво швидко кидається навздогін. Палиця слугує замість третьої ноги, куди поділися неміч та скутість? Десь там, у лабіринті темних коридорів, чуються крики, ґвалт і верески, після чого напівгном повертається і розв'язує полонянку.
- Казав же, неможна цій почварі довіряти. Він вас викрав з табору і хотів з'їсти!
- Не зараз, швидше, треба звільнити Альпона.
Яким би гадом він не був, кидати лицаря у такій ситуації ніхто не збирався. Вони були воїтелями і присягнулися у бою ставати ближчими, ніж брати і сестри. Канібал відрізав від його руки шмат плоті, звільнившись від пут син герцога ухопився за болюче місце і розплакався.
- Я стікаю кров'ю, янголи небесні, вмираю!
- Замовкни, не вмер же!
Згадавши настанови придворного цілителя, дівчина попросила друга відвернути увагу, а сама міцно перев'язала рану. Біганина у печері продовжилася, тим часом друга пов'язка була накладена на плече, щоб притиснути хвору руку до грудей.
- Це допоможе на кілька годин, якщо потім не зняти, можеш втратити кінцівку.
- Гей, а не можна було зробити щось корисніше?
- Я тобі не цілитель, тільки трохи знаю. Забираймося звідси, Сарам не відволікатиме його вічно.
Вихід з підземелля відшукати було непросто. Виявилося, це була закинута шахта, частина вказівників стерлася, час від часу звідкілясь чувся шум та крик товариша.
- Я тебе сирим зжеру, коли спіймаю, клятий хлопчисько! – Кричав вбивця. Добре, що гноми від природи були витривалими та швидкими.
Через деякий час втікачі дісталися першого ліхтаря. Їх вигадали стіми і нікому не давали, та для підземель зробили виключення, бо тут видобувалася ртуть. Це значило, що цими шляхами вже ходять люди, тут Різа залишила пораненого.
- Далі знайдеш шлях, скажи решті, щоб прийшли на допомогу. А ми потурбуємося про те, щоб цей псих тебе не наздогнав.
Син герцога не заперечував. Принцеса побігла назад, тепер шукати дорогу було простіше. Вона наштовхнулася на друга-напівгнома, який вже втомився і отримав кілька поранень. Чудисько затисло його у кут, насолоджуючись моментом воно повільно підходило до жертви.
Страхи та можливі наслідки довелося відкинути куди подалі, діяти треба було швидко. Підбігши зі спини дівчина вихопила ніж і всадила його між лопаток Канібала, той захрипів, почав кашляти кров'ю, та вирішив не відпускати ворогів живими – на останньому подиху зачарував ліхтарі і всі вони розбилися, знайомий шепіт повернувся.
- Тіні! – Хором закричали друзі.
Вони схопилися за руки та побігли звідти, як малі діти. Вибігши на світло так і впали та й сиділи, мовчки дивлячись одне на одного, здригаючись від найменшого поруху світляка всередині лампи. У такому стані їх знайшли лицарі, винуватців відвели до табору, з кожним розмовляли окремо.
- Альпон каже, відпустити полоненого була твоя ідея. – Заявила Луазіра, добре, що вона прийшла вже після того, як принцеса поїла.
- Наша спільна. Мені так шкода, хотіла врятувати його, бо чудиськ зазвичай вбивають без суду... Не хотіла, щоб невинний загинув.
Капітанша опустилася на коліна, взявши підопічну за руки. На них лишалася висохла кров, помітивши яку дівчина відвернулася, та старша змусила дивитися в очі, не відводячи погляду.
- Неможливо миттю дізнатися, чи винен хтось, чи ні. Часом брехуни розмовляють не червоніючи, а звичайні громадяни поливають брудом так, що задушити хочеться. Та якщо ми вже ловимо вбивцю, а не якогось там дрібного крадія, краще вбити невинного, ніж відпустити винуватця. Люксиліна прийме чисті душі, нечестиві, варто їм відчути свою безкарність, і надалі коїтимуть зло. З роками ти навчишся відрізняти брехню від правди, і навіть тоді будеш помилятися. А тепер, якщо вже поїла, марш збирати шатри – вбивцю ліквідовано і ми рушаємо.
У той день дочка короля написала листа і відправила його голубом. Користуватися магією дівчина не вміла, а перехоплення не боялася – було б там щось таке важливе, щоб за ним полювали.
«Любий батьку! Я рада тобі повідомити, що виконала своє перше завдання. Усе пішло не зовсім так, як планувалося, була невелика сутичка, нас з друзями змусили збирати речі за усім табором, а я багато чого зрозуміла про добро та зло. Та головне, я вчуся бути лицарем, і по завершенню служби розповім тобі про сотню своїх подвигів.
Сподіваюся, ти не сильно сумуєш за мною. Знаю, у тебе багато роботи, тож навряд чи отримаю відповідь, добре, що деякі речі не потребують слів.»
Наступний місяць видався легше. Гучних справ не було, до вранішніх підйомів та мандрів новачки звикли, печера пожирача трупів почала забуватися, як дурний сон. Тепер найстрашніше, що могло статися з Різою – патрулювання. Одного разу гуляючи містом вона з товаришами розділилася і у якомусь закапелку знайшла брошку. Виріб не був схожий на роботу майстрів Імперії – гострі кути, за формою нагадує айстру, виконаний у чорному кольорі, обрамлений сріблом. Свою знахідку дівчина показала другові.
- Ти диви, справжня цінність, її можна продати.
- - Ти що? Повернути потрібно, ми ж люди честі.
- - Ага, звісно. – Промимрив він з ноткою розчарування. До табору нічого окрім листів не передавали, жалування було скромним, а часом так хотілося випити елю та поїсти щось окрім каші. – Тільки от хазяїн точно не людина. Тут океан поруч і ліси ельфів, господарем може виявитися хто завгодно.
- Це нічого не змінює. Прикрасу загубили у землях мого батька, отже ми, стража порядку у Долині Верб, несемо за це відповідальність. Як же з'ясувати, який народ створив квітку?
- Точно не гноми. Батько показував вироби з їхніх ковалень, там дуже багато тонких візерунків та деталей, тільки справжній коваль може бути настільки терплячим, щоб викувати усе це.
- Чудово. Не гноми, не люди, нежить, скоріше за все, теж випадає – не подобаються їм квіти. Піду-но я до табору і спитаю інших, може хтось підкаже.
- А як же чергування?
- Прикрийте мене!
Тільки на півдорозі дівчина передумала. Мерсент - те місто, де вони зараз зупинилися, було улюбленим серед гостей, через що на кожній вулиці стояли таверни, а на краю – посольства. Помітивши людину з гербом короля на грудях, стіми потягли принцесу до свого, всередині нічого не було, лише кілька стільців для гостей, самі механізми нічого не потребували.
- Все таки прийшли. На тридцять секунд запізнилися! – Сварився хтось, схожий на Зеона, та якщо не впізнав скоріш за все то був не він.
- Так, маю до вас одну справу, це не займе багато часу.
- Сподіваюся. Наш корабель зламався, ви зобов'язані надати новий, чим швидше тим краще.
Рипіння коліщаток стало гучніше. Різі стало цікаво, що це значить: змінився настрій, або щось зламалося? Можливо, варто було читати підручники.
- Ваш Творець не навчив вас робити кораблі? – Обережно спитала принцеса.
- Мерзенно! Наші кораблі працюють без гребців, вони у десятеро швидші за будь яке інше судно, у вашій нікчемній Імперії не побудувати такого! – Тепер він розізлився. З клапанів на шиї вийшов згусток сіруватого диму. – Чому посланці Долини Верб такі безтактні? Вам варто було б...
- Буде вам корабель, обіцяю. От зараз піду до порту і вирішу це питання. А тепер, будьте ласкаві, допоможіть мені, розійдемося мирно.
- І чим я можу до-п-помогти? – Механізм почав заїдати, мабуть, вищій ступінь незадоволення, або люті, точно нічого хорошого.
- Скажіть, ніхто з вас не губив прикрас?
- СТІМИ ЦЯЦЬКАМИ НЕ ОБВІШУЮТЬСЯ! – Закричав посол так, що бідолаха мало не оглухла.
Вибігаючи з посольства дочка короля помітила, як туди вбігає Луазіра. Вона поспішила до порту, де показала свій медальйон і наказала надати механізмам корабель. Пошуки хазяїна броші продовжувалися.
На черзі посольство лісових ельфів. На їхній батьківщині – острові Життя – зими ніколи не було завдяки особливому закляттю, його ж гостровухі використовували щоб зачаклувати невеличку будівлю на березі Імперії. Восени це ще не сильно кидалося в очі, а от зимою під куполом усе розквітало.
- Пробачте, я шукаю господаря однієї втраченої речі, чи не могли б ви мені допомогти?
- Що за річ? – Спитав охоронець.
- Ось. – Дівчина показала прикрасу, той подивився на неї і з огидою прибрав руку, та відповів ввічливо.
- Таке носять темні ельфи. Кристали з гострими кутами – аналоги світла у Нічному лісі.
- Дякую.
Збираючись іти, дочка короля зіштовхнулася з фігурою, що йшла до воріт. Почулася знайома лайка, ельфійка у золотих обладунках скочила на ноги, діставши клинок, кінчики її вух почервоніли, на обличчі палала лють.
- Янголороддя бридке, як ти смієш під ногами плутатися? Я кузина сансая, сторожо, схопити її!
Слугам довелося виконати наказ. Азеркіна пішла геть, напевно впізнавши принцесу, бо варто було тій показати свій медальйон, як відпустили тієї ж миті, ще й пробачення попросили – все ж вони перебували на території людей, а не навпаки.
І ось лицарша дісталася до обителі темних ельфів. Як виявилося, вони не мали власної будівлі, бо Нічний ліс межував з містом. На зустріч вийшла жінка у червоному костюмі. Той покривав меншу частину тіла, оголюючи ноги, руки та живіт, проте губи лишалися прикритими хусткою, диваками були ці гостровухі, і вдягалися теж чудернацько.
На її боці не було сонячного світла, замість нього сяяли кристали різних форм, кольорів та розмірів. Вони ховалися у траві, деревах, на верхівках будинків, блищали та вабили. Зовсім не схоже на ту безодню пітьми, про яку казали слуги у палаці.
- Ах, моя чудова прикраса! Довелося весь храм обшукати, а виявилося, загубила на вулиці. Нумо, підійди, винагороджу тебе за знахідку.
- Вибачте, лицарям не можна покидати рідну землю, коли вони на службі.
Відьма замислилася. Вона повільно підійшла до межі, хода могла б справити враження на якогось хлопця – легка та впевнена.
- Щоб казати таке треба знати, де твій дім.
- Дурниці, мій дім – Долина Верб, я тут народилася і виросла, так само як мої предки, буду правити після батька. – Тут впевненість почала зникати. – Якщо не тут, то де ж іще?
- Наша обитель там, де серце лежить. Вигнавши з нього людину раз, назавжди її втратиш, передай правителю мої слова. – Одним прутким рухом чародійка вихопила свою річ і зникла, а принцесі стало цікаво, що ж воно таке –магія.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!