Спадкоємиця Конзекрейт

Пробудження не завжди буває приємним. У хворобі, полоні, під час війни – не хочеться відкривати очей. Однак той ранок був ще гіршим: відчувалася ломота у кістках, шкіра палала гарячкою а нутрощі наче плавали у діжці з льодом. Скроні пульсували, в очах двоїлося. За кілька хвилин зір прояснився, а за півгодини і решта минулася, та слабкість повернеться. О так, вертатиметься кожного разу, з цілунками, обіймами. Тому що вампіри – породження смерті, живим істотам вони приносять лише страждання.

Відійшовши від минулої ночі Різа подивилася на Седігу. Казали, що ці істоти ніколи не сплять, насправді їх організм потребував відпочинку, нехай і не так багато, як людський. Загадкові візерунки спускалися шиєю, вкривали груди. Таких не було у древніх літописах, скоріш за все, татуювання мали магічну природу.

Раптом його рука схопила цікаву дівчину, спочатку міцно, потім слабше. Принцеса подивилася у сяючі нелюдським блиском очі, тут і зараз вона могла дозволити собі потонути у них. Задля цього можна було стерпіти будь-які тортури.

- Ти не шкодуєш? – Насторога з його голосу зникла, лишився тільки спокій.

- Ні, я почуваюся щасливою.

- Зі мною?

- Так! Я двадцять років – це майже усе моє життя – шукала споріднену душу, того, з ким можна розмовляти про усе на світі, і який вважатиме мене привабливою, навіть якщо я не схожа на свою мачуху-ельфійку.

- А ти хоч знаєш як воно, бути щасливою?

- Знала давним-давно, ще коли матір жила у палаці. Потім королева покинула замок, була видана заміж за якогось знатного чоловіка, часом приїжджала до мене. Кожного разу казала «не плач, я ще повернуся», а одного дня після від'їзду гінець повідомив, що її зарізали розбійники.

- Значить, щастя – бути поруч з близькою людиною? Боюся те, як воно виглядає у Змертвілому лісі, тебе розчарує. Це дуже тернистий шлях, дитя.

- Лицарі доріг не бояться.

Вона розуміла що та хвиля, яка накрила їх учора, вже минулася, та все ж посунулася до нього, поцілувавши бліді губи. Вампір не стане затримуватися, він вдягнеться та полишить кімнату швидше, ніж принцеса встане з ліжка, та до того відповість на її цілунок, притискаючи до себе. Дівчина берегтиме це відчуття, ще один промінь сонця у цьому похмурому житті.

Того ж вечора вони зустрілися у бібліотеці. Серце забилося сильніше, коли холодна рука делікатно легла на плече. «Зачарування» впало на стіл. Сторінка вісімдесят сім – символи для мечів та списів.

- Була б у мене зброя, я б наклала на неї закляття сутінкового світла, воно дуже ефективне проти тіней.

- А ще одне з найскладніших, щоб вдало його накласти, потрібно дні провести у тренуваннях.

- Так це ж чудово!

Разом вони знайшли кілька книжок, які спростили б навчання – деяка база, що її невдала учениця пропустила. Займатися практикою у присутності свідка було непросто, з іншого боку хіба у битві буде хтось відвертатися або давати фору? Та друг був не просто глядачем, зрештою, він віками вивчав магію. Гості замку довелося не тільки боротися з сором'язливістю, а також вислухувати довгі нотації та детальні розбори кожної помилки, переробляти знову та знову. Седіга не виявляв ні співчуття, ні роздратування, у ролі вчителя він був схожий на статую або механізм. Звісно, навчання проходило не один день, він міг поїхати на кілька діб у справах, наказуючи попрацювати над усіма промахами.

Дочка короля не раз встигла пожалкувати про свій ентузіазм. Навіть у таборі лицарів її так не ганяли. Вона ж змусила той ніж сяяти, а він усе одно сказав «не так», махнув рукою і зачарування, яке учениця ледь створила, зникло. Воїтелька вже сумнівалася, чи варто їй взагалі лізти у серйозну магію.

Одного літнього дня вампір, насваривши дівчину, додав «проте, зброю ти обрала правильну» з тих пір почало виходити усе краще. До середини літа Різа вміла зачаровувати не тільки меч, а взагалі будь-яку зброю з арсеналу лицаря, і окрім сутінкового світла вивчила п'ять нових заклять.

- Дякую. – Замість хвалебної оди мовила принцеса. Все ж лишалося трохи злості за пережиті страждання, а сваритися не хотілося.

***

З берегу річки Серпент можна побачити землі Імперії, та не для того вони сюди прийшли. Товариш мав відзвітувати йому про те, як ідуть справи у Вічному Союзі.

- Тож, як бачите, мені вдалося виторгувати душі гномів, які загинули дорогою до причалів кілька років тому, ще б пак! Простягли свої ручиська до наших мертвих, от же ш знахабнілі істоти. Про кораблі чудиськ новин немає – вони точно не висаджувалися на континенті, можливо, десь на островах, але з вухастими краще самі поговоріть. Знали б ви, як мені кортить перетворити сансая на упиря...

- Годі. – Піднявши руку мовив Седіга. – Я спитаю у нього на перемовинах, а зараз мені треба їхати до столиці Долини Верб. Георг покликав. Уявляю, як зрадіє старий король, коли йому повернуть улюблену дочку.

- Якщо ця дівчина не вмерла у якійсь канаві.

- Не вмерла. Я особисто зустрів її і надав притулок.

Очі Раззака вибалушилися, одна рука стисла другу. Товариш подивився на вампіра і спитав так, наче був не радником, а молодшим братом:

- Чому ж ви мені не сказали таких важливих новин?

- Я не хотів, щоб про це знали у Союзі. Зрештою, хтось із них міг пробовкатися, а у Імперії принцесу вважають вбивцею невинної жінки. Поки правитель сам не побачить істини...

- Ви хотіли побути з нею на одинці?

Мабуть, то був третій або четвертий раз за останні сто років, коли зомбі його перебивав. Не чекаючи, поки некромант скаже щось – бо він неодмінно перевів би тему – друг продовжив.

- Вона впирається у нашу столицю, засліпивши мене рукою слави, а ви даєте їй покої і приймаєте у залі нарад, втікає, ведучи за собою розлючених інквізиторів, ви її у землях Володаря Вічності переховуєте, наражаючи нас на небезпеку. Диви но, яке диво – мале дівчисько усе життя просиділо у палаці, побачило незнайомого чоловіка і закохалося. Та варто новій війні між нами початися і вона очолить армію, що до Рабенланду дійде, зруйнує храм , а ви нашому богу будете пояснювати, що хотіли як кра...

Він не договорив – м'язи горла стислися, заніміли, наче мрець випив кінську дозу отрути. Ноги самі підкосилися, стаючи на коліна. Останнього разу так над ним знущався господар, задля розваги. Седіга знав закляття підкорення, все ж таки був його учнем, та ще ніколи не використовував його на єдиному другові.

- Ти згадуєш, як я приймав послів, забуваючи, хто полював на чудиськ та вигнав їх з континенту, гадаєш, я не зможу захистити нашої святині, тоді як вона простояла за мого правління кілька віків?!

Він відпустив Раззака і той мало не звалився у воду.

- Пробачте, - вклонившись, мовив радник, - я лише хочу захистити вас, як друг. Тільки подумайте, як виглядатиме в очах Володаря Вічності лідер, що бігає за балуваною принцесою, як хлопчисько?

- От перед ним і триматиму відповідь.

Вони обговорили внутрішні справи, знову перейшовши на формальності. Раззак отримав кілька доручень, з якими був відісланий назад до столиці. Він не сказав про це навіть вірним безмозким рабам, проте, другові було прикро за Седігу. І як такого могутнього вампіра могла вразити хвороба дурних лицарів? Краще б він помер гідно у ніч народження месії.

***

Одного разу парочка сиділа на балконі, по черзі читаючи поему. У той день Седіга повернувся з якоїсь важливої зустрічі, на ньому знову була корона з загадковими смарагдами, у яких вічно клубився зелений дим.

- Цікаво, що за майстер створив таке диво?

- Дарунок Володаря Вічності першій лідерші Союзу. Мій вчитель хотів би забрати з собою до могили, на щастя, після смерті від привидів нічого не лишається у цьому світі.

- А який творець створив такий чарівний погляд, розум, переповнений знаннями, і серце, повне чуттів?

На це питання не було відповіді. Сказати, що це Ворон постарався? Не зовсім правда, бо вампір до свого навернення володів цими рисами, батьки? Він навіть згадати їх не міг, через стільки то років.

- У мене теж є дещо особливе. – Порушила тишу принцеса. – Я називаю це кривавий самоцвіт – дарунок батька.

Воїтелька дістала з кишені камінь, що за розміром був не більше нігтя. Увесь час – у бігах, бідності, чужому замку, вона берегла дорогоцінність. Погляд товариша видавав здивування, хоча нічого накшталт «це неймовірно рідкісний дар» не сказав. Попросив позичити камінь, принцеса погодилася.

Через два дні Різа гуляла за стінами муру, місцеві духи вже звикли до неї і не чіпали. Дівчина відшукала те саме місце, яке бачила з балкону – берег болота, на якому росли верби. Там же танцювали загадкові зелені вогники, спіймати б одного і поселити у кімнаті – вони заспокоювали, подивишся і одразу хочеться спати. Рука потяглася до краю, там над водою танцювали світляки, Седіга миттю підхопив її, не давши зробити останнього кроку.

- Не спіймаєш. Вони заведуть тебе у трясину і навіки опинишся у рабстві.

- Пробач, захопилася.

- Більше не підходь до болота. Віками мої попередники поливали цю землю кров'ю від непотрібних жертв, зараз провалля та води зголодніли за душами. Та взагалі тобі недовго лишилося – я був у Долині Верб, за кілька днів зможеш повернутися.

- Що? Як? Після усього... - Слова скінчилися. Так, дівчина хотіла додому, проте тепер її серце розривалося між родиною та спорідненою душею.

- Король Георг попросив мене подивитися у світ мертвих, питав, чи жива його донька. Я сказав, що жива, впустивши деякі подробиці. Королева Азеркіна вимагала виправити цю помилку, він вигнав її з тронної зали і попросив відшукати пропажу. Якщо повернуся з тобою за кілька днів це викличе підозри, тож доведеться почекати. Поїдеш у таверну на кордоні за кілька годин після мого від'їзду.

«Я сподіваюся, колись він прийме і зрозуміє мій вибір» - хотіла сказати гостя замку, та не стала. Це вона має розібратися з батьком, вампіру не варто про таке турбуватися.

- Сумуватиму за тобою. – Мовила натомість спадкоємиця.

Він вхопив її за потилицю, притис до губ, подарував ніжний цілунок. Він ще стільки всього хотів їй показати, та не можна забувати про свої обов'язки перед Змертвілим лісом. Коли вони закінчили, на безіменному пальці лівої руки принцеси сяяло золоте кільце з криваво-червоним самоцвітом.

- Як ти це зробив?

- Хотів залишити щось на пам'ять. Бережи його – будеш носити і відчувати, де я, що зі мною.

- Якесь із твоїх могутніх заклять?

- Можливо.

Це питання лишилося без відповіді, та й не потрібна вона була Різі – головне, що працювало. Бо того самого дня вампір поїхав, а легкий холодок на долоні лишився, наче вони досі трималися за руки. До таверни довелося йти без супроводу – ніхто не мав знати, що слуги Морії причетні до цього.

Намагаючись обійти один капкан спадкоємиця втрапила до іншого. Не встигла дівчина постукати у двері, як її вхопила висока фігура і потягла кудись, як мішок. Людина у чорному, або не людина? Істота смерділа гниллю, не варто навіть пробувати вкусити – зомбі не відчувають болі, зате трупи переносять хвороби.

Вони перебували на землі Імперії, та це зовсім не гарантувало безпеки. Викрадач майже одразу потягнув її у якісь хащі, тримаючи одну руку на роті, іншою сковуючи зап'ястки. На спроби вдарити зомбі не реагував, а відпустив лише тоді, коли вони опинилися вглибині лісових нетрів.

- Ти зайшла задалеко, час нам розпрощатися.

- Раззак? – Цей голос можна було впізнати з тисячі. – Як ти посмів підняти руку на доньку короля?

Він нахилився до її вуха, і мовив, видихаючи сморід у обличчя:

- Пожалійся на мене своєму янголові, скоро ви зустрінетесь.

І нарешті відпустив її, при цьому штовхнувши. Дівчина полетіла вниз, радник поспішив назад то таверни.

Дерев'яні кілки увіп'ялися у ступню та лікоть – могло б бути гірше. На дні лежало кілька скелетів тварин, давно мисливці не навіщали цього місця. Першою справою Різа витягла кілок з ліктя – залишилася не дуже глибока рана, потім вона, закусивши губу, роздивилася та спробувала сісти.

Зі ступнею справа була гірша – майже наскрізь. Поки що біль не відчувався, та це стан афекту, швидко мине. Не втрачаючи безцінних секунд, лицарша вхопилася за кілок і потягла. Дерев'яшка рухалася дуже повільно, наче вросла у ногу. Нарешті кіл опинився на землі, калюжа крові швидко збільшувалася.

Дівчина зняла пояс, затягнувши трохи вище ступні. Поступово кровотеча стихла, змінившись ниючим болем. Він розтікався усією ногою, паралізував, рана на лікті здавалася не такою серйозною. Свідомість почала здавати, погляд впав на новий перстень.

- Я звідси виберуся... якось...А Раззак... Він собі ворога знайшов.

Сутінкове світло не шкодило, хоч і виглядало ефектно. Тільки тіні лякалися цього закляття, ну ще забобонні фермери. З останніх сил воїтелька запустила промінь фіолетового світла, і той мало не до небес злетів, згаснувши за кілька секунд. Прощаючись з реальним світом, дочка короля почула чиїсь голоси.

- Говорю тобі, тама маг, погань від ельфа!

- Не дарма ми то місце кинули.

Принцеса отямилася під солом'яним дахом. Медальйону з нею більше не було, та мешканці оселі впізнали спадкоємицю. Малий хлопчик, вловивши її погляд, щось крикнув та покликав старших. Він був схожий на Юріана, тільки принц бігав швидше.

- Вам вже добре? – Спитала худа як мітла жінка.

- Дякую, набагато краще, ніж на дні ями. І як ви не побоялися прихистити мене?

- Люди говорят, відьма, та ви не можете нею буть. Мого малого сина вбили того часу, коли ви з батьком були. Ходив він до мене уві сні та казав: «мати, нема більше старої злої».

Там провела принцеса ще два дні, поки не змогла ставати на ногу, хай навіть опираючись на палицю. Фермери годували кашею, діти співали веселих пісень. Старший брат батька сімейства працював блазнем, казав, що може послати вісточку, та воїтелька настояла, що сама знайде шлях.

У супроводі свого рятівника лицарша дісталася до таверни, розпрощалася та покликала до себе слугу-зомбі. Вона наказала йому привести того пана, що зі Змертвілого лісу, і справді, лідер нежиті вже кілька днів тут ночував, чекаючи свою супутницю.