Спадкоємиця Конзекрейт

Двері грюкнули так гучно, що уся столиця здригнулася. Юріан вийшов з троної зали лютий, як зграя вовків. Нарада ще не закінчилася, проте ніхто не спробував його наздогнати, навіть сторожа не спинила. Звісно, бо народу Долини Верб король був непотрібен, тепер у них правила королева. Знову. Невже, життя цих дурнів нічому не вчить?!

Імперією має правити нащадок Люксиліни, ні регент, ні друг, не двоюрідний дядько чи ще якийсь далекий родич. Під час правління істиного лідера може прийти біда, та окрім нього з цим ніхто не впорається, а як тільки до влади рвуться сторонні, усе починає тріщати по швам, і ті єдині двері, через які вас заштовхали у смердючу клоаку, зачиняються.

Дядько Ірізіани був її попечителем та правителем, бо дівчина осиротіла у чотири роки, і поки той правив інші раси налітали на Імперію. «Раніше янголи були вище усіх нас, тепер їх обернули на безкрилих слабаків з коротким терміном життя» - казали тоді сусіди. Лише коли старий король помер і законна спадкоємиця посіла трон, настала ера Перемир'я. Так, за ці майже тисячу років ставалися війни і не раз, та вони доволі швидко закінчувалися, і все завдяки союзу, що вона створила.

Це ставалося не так часто, династія слідкувала за наявністю спадкоємців і намагалася не допускати подібних ситуацій. Люди могли укладати шлюб з вісімнадцяти років, та нащадкам Найсвятішої пару підбирали з чотирнадцяти, після чого ті чекали весілля (хоча решта людей, навіть аристократи, могли укласти заручини максимум за рік до шлюбу), а саму церемонію могли провести і у сімнадцять, і у шістнадцять. Чим раніше на світ з'являлося нове покоління, тим менше було шансів, що правителю регент знадобиться.

У цьому плані Юріан був везунчиком – на його місце намагалися сісти двічі. Спочатку матір, тепер дружина. Перша топила народ у крові війн, друга віддавала на поталу інквізиції, якій слугувала. Церква мала два обличчя: захист невинних та покарання винуватих, перше жило у серці кожного Конзекрейта і мало вінчати корону, друге слугувало зброєю – його діставали за необхідності, та проживши життя серед воїнів і катів Луазіра вирішила змінити порядки.

Королеву підтримувало духовенство, поважала аристократія, любив народ – три класи, що вічно гризлися між собою (нехай і не так жорстоко, як з ельфами чи стімами), зійшлися у думці наче вона – свята діва, мало не друга богиня. От і зараз усі з благоговінням слухали її пропозиції – забирати до навчання з семи років первістка у кожній родині, підввищувати данину для напівкровок та їхніх родичів. Тепер правительці не треба було схвалення чоловіка, вона і сама могла змусити раду прийняти рішення коли і як захоче.

Варто віддати належне – після одруження вона тримала себе у руках і посідала друге після короля місце (навіть третє, якщо рахувати головного радника). Проте, чи то з настанням вагітності, чи то після того, як Юріан порушив клятву янголам, узявшись за меча, правителька різко змінила риторику.

Напівельф думав про це, повільно крокуючи коридором. Він вже заспокоївся, лють прийшла. Може, усе складалося навіть на краще, і правління колишньої воїтельки було дарунком з неба? А якщо вона буде правити, а він займеться вивченням трав, чи піде тренувати лицарів? Поживе для себе, врешті решт, бо Юріан – не корона, він душа, що має власні цілі у житті. Жертвувати усім заради людей, які забудуть тебе, як тільки з'явиться новий спадкоємець, чи воно того варте? Відповідь прийшла, коли юнак подивився на стіну.

- Сторожа, до мене, хутко! – Закричав правитель, прибігло одразу восьмеро – з усього коридору.

Ніхто не насмілювався нічого сказати, пізніше казали, наче у ту мить очі Конзекрейта потемнішали, може, тінь у нього вселилася.

- Хто це зробив? – Спитав син Георга, вказуючи на картину, де замість батьків та сестри красувалася дружинонька з двума немовлятами на руках, оточені божественим сяйвом, з силуетом янгола за спиною – останній елемент ніколи не додавали на портрети.

- Так повелителька забажала. – Відповів перший, з усіх сил стискаючи алебарду. Здавалося, йому зараз голову знесуть за сміливість.

- Королева вважає, що люди, які йдуть Залою Королів, мають бачити приклади честі і порядності, а не зради та єресі. – Додав другий, радше за все товариш, аби полегшити участь першого.

- Зніміть. – Як попередження король поклав руку на меч (який тепер постійно носив з собою). – Можете скільки завгодно переписувати історію після моєї смерті, а поки що не смійте.

Юріан простояв там, поки портрети змінювали, після чого розрубав лезом з вампірської сталі ту прокляту ікону . Знадобилося тричі полоснути мечем, перед тим як той розірвав обличчя дружини, її гордий погляд та м'яку материнську посмішку. Ні, такі речі неможна лишати на самотік. Луазіру узяли у династію з однією ціллю – виховати спадкоємців. Хай вона пам'ятає своє місце, а він ніколи не забуде про власне призначення. Обов'язок короля – слугувати народу, навіть якщо це заважає волі самої богині.

Повертатися до зали не було сенсу. Вони вирішували політичні та економічні питання, робили вигляд, що приносять користь. Та ким будуть правити герцоги, коли пошесть забере останнього селянина у Долині Верб? Ні, у такій справі не допоможуть ні священики, ні цілителі, був тільки один друг, до якого можна було звернутися.

Того дня Терас лишився у покоях – голова розболілася. Юріан пообіцяв навестити його після зборів, та у такий ситуації не варто було чекати – кращім варіантом було поговорити без зайвих свідків, які як раз займали місця на нараді. До того ж було у короля якесь дивне передчуття... Коридор, що вів до кімнати радника, смердів сирістю, при тому що знаходився на третьому поверсі, і голоси... Йому навіть здалося, наче один з них належав матері, та звідки?

«Мабуть, хвилювання пробралися у серце та розум вони пробудили спогади і змусили їх говорити.» - Подумав напівельф, не вистачало ще дослухатися до галюцинацій.

- О, мілодре, ви так рано! У гостьвому залі посланець графа чекає, я доповім, що Його Величність звільнилася.

Дорогу йому перегородила Мадлен. Ця служниця стала до роботи коли Луазіра отримала статус королеви. Тонка як сірник у білому платті і туго затягнутому корсеті, зі світлим волоссям, що вільно лежало на плечах, вона не сильно відрізнялася від свити господарки. Щоправда, решта фрейлін вилися біля правителкьи, якщо тільки та їх не проганяла, Мадлен надавала перевагу виконанню особистих доручень, оминаючи решту дівчат стороною.

- Я сам вирішую, коли і з ким мені говорити, не плутайся під ногами! – Роздратовано відповів юнак. Він не відчував до дівчини неприязні, та й бачив усього кілька разів, тільки дивом згадав ім'я.

- Зачекайте, пану Терасу погано, я тільки що віднесла йому ліки. Усього півгодини – полегшає, тоді поговорите.

Вона була майже невагомою, схопила короля за руку так, що той не відчув, тільки коли спробував рушити вперед фрейліна наче вросла у підлогу.

- Ви могли б поки що навістити дітей. – Раптом запропонувало нав'язливе дівчисько. – Вони капризують, не хочуть навчатися, мабуть, сумують за батьками. Радників у нас багато, а спадкоємців тільки двоє.

- Звідки ти знаєш, що з моїми дітьми?

- Королева Луазіра...

- Зрозуміло.

Це слово, яке так не любила Різа. Одне замість тисячі, синонім фрази «відв'яжися, мені зовсім не цікаво, що ти там говориш», та в данному випадку це значило саме те, що значило. Дружина казала, що знайде двійнятам гувернантку і няньок, аби більше часу проводити серед радників. Вона так само згадувала своїх слуг, одже, когось із них. Мадлен ніколи не переходила дорогу господарці і сама з усім давала раду, вона б не стала турбувати панну з дрібниць накшталт брудних пелюшок тому отримала підвищення.

- То що, мені вас проводити?

- Ні, сама займися ними, це твій обов'язок, а я маю поговорити з Терасом, негайно!

Відштовхнувши її, Юріан увійшов у покої друга без стуку. Напевно, товариш і без того знав про його прибуття – король пересувався коридором, гучно грюпаючи протезом. Нехай набридлива фрейліна потріпала йому нерви, зате відволікла від голосів з минулого. Мари заціпилися, і сморід пішов, світ став колишнім за ту хвилину, що вони сперечалися.

Безродний сидів навпроти комину, попиваючи вино. Не схоже, що голова у нього справді боліла. Помітивши друга, той подивився на стіл, де стояв ще один келих. Терас вже знав, що так буде, просто чекав, коли король прийде. Юріана це влаштовувало: став би радник з ним сперечатися, опустився б до рівня Азеркіни. Він не стояв на шляху, а допомагав ним рухатися, ось у чому була цінність їхньої дружби.

- Набридли справи королівські, Ваше Величносте?

- Як раз ними і час зайнятися. – Прикриваючи двері заявив друг. – Та не тими, з якими вовтузяться герцоги, а справжніми, як у старі добрі часи.

- Це коли наші часи були добрими, хіба що у дитинстві... Але тоді тільки нам було хороше, дорослі-то завжди варилися у цьому казані. – Тон співрозмовника спокушав. Сядемо, поговоримо ні про що, згадаємо цось приємне, чи перейдемо до справи, обрубавши місяці безтурботного життя у замку, зробимо щось чудернацьке?

- Часи були добрими до настання пошесті, коли Імперія мала союз з іншими державами, усі ставилися з повагою, вважали гідним союзником та небезпечним ворогом. – Випивши залпом усе, аби не тягнути час, мовив Юріан. – Аби повернути ті дні, треба перемогти хворобу, а не податки піднімати.

- Браво! Проте ти ж знаєш, що прокляття триває десять років, це магія, не наука, ми тут нічого не зробимо. – Вставши зі стільця, друг підійшов до шафи, почав перебирати мантії, зупинився на парадній з золотою вишивкою і додав: - Королева теж розуміє, оті узялася за те, що реально змінити.

- Проти магії теж є спосіб. Хто наслав на нас цю гидоту?

- Некроманти?

- Бери вище. Володар Вічності. Він вигадав цю хворобу, дав своїм послідовникам можливість контролювати її і (забрав сестру і батька, усе, що було дорого...)... Може відмінити, якщо прибити Ворона до землі, усе зробить, аби шкуру свою врятувати. Усі боги такі: їм невідома смерть, на відміну від нас, та вони її бояться.

- Тож, збираємо лицарів і йдемо навістити нашого знайомого? – Рука перескочила на іншу мантію, не на ту, де був знак імперських лицарів, а на чорну накидку, у якій навіть рідна матір не впізнає. – Нападемо на храм біля кордону, чи одразу на штурм Рабенланду?

І знову це дивне відчуття, наче Терас усе вже знав і тільки чекав, коли почнеться вистава. У дитинтсві Юріан часто шукав речі, які той ховав, а товариш спостерігав, часом підказуючи. Та зараз приз сховав не вихованець чудиськ, і нажаль, плану свого короля радник не вгадав.

- Просто слідуй моїм вказівкам, Терас. Це буде невеличка вилазка, якщо усе вийде подивимося, у що переросте мій задум.

***

Полювання. Це слово дуже багато значить для альдегаровських вампірів. Полювання – синонім життя, його сенсу, вічності, азарту, весела гра і у той самий час почесний обов'язок. Місце, де досвідчені воїни бь'ються поруч з новобранцями, забуваючи про усі распрі. Бо у місті є древні та молодняк а тут – нежить та люди.

Чейнс чудово пам'ятав свою Першу, хоч і сталася вона багато віків тому. Тоді їхня пристрасть палала яскравіше від полум'я інквізиції, лідерша союзу навіть думати не хотіла, що він може перейти на бік людей чи просто відмовитися з ними битися. Ось чому вона наказала альдегаровцям узяти новонаверненого з собою.

Він ледь встигав за старшими, меч гальмував (через що ставши правителем він надаватиме перевагу перстням та іклам), шлях здавався нескінченним, і що такого було у тому ритуалі? Бігти, просто гнати на усіх парах однотипними болотами та лугами... Сенс дійшов пізніше, та від того Перша не стала гірше.

Коли кровопивці прибули на місце, їхня лідерша, на додачу ще найкраща подруга його коханої, віддала наказ, що назажди лишився незмінним, яким би не був градоправитель:

- Нападайте на усіх, хто вийшов з дому, і принесіть щось товаришам, аби довести свої подвиги. Нехай кров на устах не всихає до самого світанку, і потурбуйтеся про те, аби нам вслід кричав хор наляканих селюків!

Альдегаровці розбіглися. Швидкі, прудкі, з іскрою азарту. Звісно, мешканці Бордену були не настільки тупими, аби тинятися вулицями після заходу сонця. Часом зустрічалося кілька п'яниць чи гостей, але не того разу. Вони навчилися зачиняти двері, а вампіри – виманювати жертв солодкими речами та обіцянками. Ні, мешканці Імперії помилялися – кровопивці не могли прочитати думки та змінити голос, просто уважно слухали та імпровізували.

- ... і тобі, Лора... - Прошепотів хтось дуже близько.

Чейнс пішов туди – селянська хата, у віконці тільки що згасло світло. Одже, у домі мешкає кілька людей, одну з них звуть Лора. Тоді він ще міг увійти без запрошення, та вирішив не мухлювати і спробувати довести іншим, що на рівних з ними здатен нападати на людей.

Підійшовши до віконця, новонавернений роздивися кімнату. Його жертвою, без сумнівів, була дівчинка – вона лежала біля пічки разом з трьома іншими дітьми, та, на відміну від них, повіки малої сіпалися – тільки почала засинати. Батьки облаштувалися на самій печі, за звичкою дорослі спали відвернувшись від вікон (тоді простолюдини не могли дозволити собі штор, а ставні ще не вигадали).

На дитячій лежанці місця було більше, там мав би спати ще один. Праворуч на лавці лежали речі – три брудних сорочки, вкритих пилом після роботи у полі, і одна чиста, на хлопчика років дев'яти. Вампір перебрав імена, якими зазвичай називали дітей.

- Лора, це я, Томас!

Жодної реакції.

- Лора, це я, Лукас!

Повіки стріпинулися.

- Лора, це я, Лука!

- Лука? – Дівчина розплющила очі, вона кепсько бачила у темряві. Чейнс дав час, аби та щось сказала, і не помилився. – Тебе ж вампіри забрали, нема більше!

- Ті ікласті мене не спіймали! – На ходу вигадав легенду мисливець. – Та я хід знайшов до комори нашого градоправителя, там стіки усього. Ягоди, гриби, а ще хліб свіжий і льодяники – великі, такі як півень!

- Як справжній півник? – Напівсонна дівчинка підвелася, хитаючись, почала рухатися до вікна. «Не дійде, розбудить батьків чи угледить, усе пропало» - думав Чейнс, проте продовжував говорити.

- Так, великі-великі льодяники, тіки не збуди нікого, а то заберуть. Я тіко з тобою ділюся.

- Дякую, Лука, ти завжди турбуєшся за мене.

Звичним рухом Лора відчинила двері, і ледь переступивши поріг опинилася у його обіймах. Від укусу дівчинка заклякла, після чого швидко заслабла і втратила свідомість. Він відніс її подалі від дому, до того місця, де починалося полювання, і вже там доїв, помітивши, що дитяча кров набагато краща від старечої.

Тієї ночі Чейнс нічого більше не спіймав, тож почесних лаврів йому не дісталося, та одного було достатньо. Він зміг, і тепер був справжнім кровопивцею – не паразитом, якого слуги годували, ні людиною, що пила кров як фанатик, а реальним вампіром, від чого у душі зростало почуття гордості, і воно більше ніколи не покидало Андегура – на данний момент одного з найдревніших некромантів Змертвілого лісу.