Спадкоємиця Конзекрейт

Вампір полишив Мадлен і у супроводі нежиті побіг до палацу. Він був настільки дурний, що вирішив шукати месію там? Дівчина в це не вірила: мабуть, щось вигадав, або просто відволікав увагу.

Юріан!

Спалахнуло ненависне ім'я. Так, і його, і дітей паршивих, увесь рід Люксиліни потрібно було знищити, аби вони не відроджувалися і не загрожували тіням. Як прикро, що чоловік цього не розумів – вперся як баран. Напівельф зрозуміє, стане його радником, частиною родини... Сам батько Тераса, з'явившись тут, першою ж справою вб'є Конзекрейтів, і оком не змигне. Він не буде шмарклі розводити і вмовляти, як скаже, так син і зробить.

Та хай краще він прийме правоту дружини за кілька днів ніж зараз, коли брат володарки мерців покаже свою істину суть. Хай вона перша підніме зброю, як було тоді з Ксаною, зате месія житиме, бо захищати його – головне завдання Мадлен. А що, як не виконає призначення? Дорога назад відрізана ритуалом, у царстві тіней вже ніхто не заступиться. Мало того, що влада взяла велику ціну, так ще й тривала кілька місяців. Вона гадала, що правитиме майже вік – поб'є результат Азеркіни, як виявилося, регентша ще довго трималася.

Воїтелька пробує підвестися, падає обличчям у багно. Вампір залишив не найстрашніші рани, але дуже болючі. О, чаклуни часто так робили – знешкоджували воїна болем, а тоді добивали будь-якими закляттями, які тільки могли застосувати. Седіга передумав її добивати, лишив у спокої, та це не значило, що Мадлен могла просто встати і піти.

Воїни помітили, як їхня панна намагається доповзти до храму, самі вони не могли увійти до середини. Найміцніші з них узяли її під руки, не сильно допомагало. Усе, що було нижче поясу, паралізувало, ребра стискали легені так, начи на них чечітку танцювали, кожен вдих давався з зусиллям, зубами стікала цівка крові.

По обидва боки дверей були вітражі люксиліни – Захисниці у білому, та Кари у червоному. Вони дивилися на королеву, хоч і не мали очей, так, наче клята богиня могла торжествувати, коли месія от-от виконає призначення. Тіні розіб'ють це кляте скло, як тільки пророцтво звершиться.

І ось останні промені сонця сховалися за горизонтом. Нарешті пітьма. Їхні воїни наберуться сил, армія некромантів буде знищена. Такі прості думки стали ковтком цілющої води, Мадлен зробила ривок, схопилася за ручку.

Кумендно, з усіх храмів Люксиліни цей єдиний мав стіни та двері, і тільки тут знаходилося серце світла, більше ніде не можна було провести цю церемонію. А вона ж казала, вимагала забрати артефакт, аби усе відбувалося в оточенні солдат, посеред троної зали. Не захотів Терас сперечатися, сказав, усе буде так, як сказано, і не настільки він нікчемний, аби порушувати традицію.

Три відчайдушних удари в двері, по той бік кроки. Вони віддаляються – месія сходить на вівтар. Легені знову охоплює біль – суміш поранень та залишкового ефекту заклять. Треба попередити його про Седігу, про Юріана та змову... про все розповісти, і якнайшвидше! Та четвертого удару вже не зробити – чи то слабкість, чи то ще один фокус кровопивці – свідомість покидає королеву.

***

Вороги більше не були чудиськами, проте і тінями не були – щось середнє. Спритність, фізичне тіло, стійкість перед світлом – від напівзвірів, швидкість, отрута у крові – від породжень пітьми. Тепер спалахи світла не вбивали їх, тільки сліпили, доводилося спершу зупиняти, потім добивати, що забирало немало сил, а новий посох ще не звик до господаря, тож розраховувати на магію не доводилося.

Відбившись від охорони, Седіга сховався у порожній башті. Він зрозумів, що у найближчі шість годин чаклувати неможна – або не втече звідси, тим паче з трьома супутниками, мани не вистачить. Спершу вампір вирішив дістатися матері дітей, яку Мадлен завжди тасказа з собою, кидаючи у в'язниці, як іграшку. Заточення мало вимотати її, проте Лаузіра завжди була стійкою жінкою, воїн з неї кращій, ніж з трьохрічних малюків.

Переконавшись, що сюди ніхто не йде, правитель Змертвілого лісу дістав фосфорну крейду і намалював кілька символів. Він не знав, як обійти мешканців замку, та прекрасно розумів, хто може провести.

- Душі, що загинули у цих стінах, я прийшов сюди, аби звільнити Конзекрейтів, справжніх правителів Імперії. Будьте моїми очима, охоронцями та поводирями, а я буду вашим голосом перед Володарем Вічності, що проведе в обійми Найсвятішої.

Не усі відкликнулися, в основному ті, кого вбили чудиська. Чи то спокусилися можливістю покинути ув'язнення, чи то рештки боргу нагадали про себе колишнім слугам династії, а може, їм набридло жити у місці, де ніхто не чує мертвих.

Бліді вогники, які звичний мешканець замку ледь помічав, впевнено повели некроманта до підземель, де у заточенні була скинута королева. Як тільки син Ворона відчинив двері камери, колишня інквізиторша кинулася на нього, наче не менше місяця тренувалася. Проте, варто було уникнути першої атаки, як правителька заслабла – це був останній ривок відчайдушного розуму.

- Нащо прийшов сюди, теж з тінями у змові?! – Прошипіла потрісканими від спраги устами жінка.

- Якби був заодно з ними, вбив би тебе, точніше, спалив би на вогнищі, та зараз моя роль скромніша: твій чоловік попросив врятувати родину.

Пояснювати не було часу. Вхопивши полонянку за руку, вампір потягнув її до сходів, їм доводилося обходити охорону, виписуючи великі дуги, слідуючи за вогниками. Колишня воїтелька намагалася заперечити, слова незрозумілим хрипом зривалися у порожнечу, добре, що вони були надто тихими і ніхто не чув. Коли ж лідер Союзу вирвав меч в одного з обладунків і віддав його супутниці, інквізиторша пожвавилася. Разом зі зброєю до неї повернулася впевненість, а заодно і тверезий розум.

До того часу, як вони дісталися дитячої, правителька вже рвалася вперед, аби розірвати прислугу Тераса і врятувати дітей. Седізі лишилося тільки відійти та спостерігати: він дав їй можливість битися, а більшого лицарям і не треба.

Щоправда, довелося втрутитися кілька разів: воїни часом не помічали, як вороги підкрадалися з-за спини. Було б простіше знешкодити їх спалахами, а довелося вихопити ножа – іншої зброї, користуючись виключно магією, правитель Змертвілого лісу не носив.Тим часом спадкоємці прокинулися від шуму за дверима. Їхня нянька вже зрозуміла, у чому річ, вхопила малюків та потягла до таємного ходу. Двійнята слухняно слідували за служницею, поки не почули крик матері за дверима – якийсь з охоронців все ж-таки вдарив її. Еллей завмер, Саріна занервувала, вона хвацько вхопила з комоду фігурку і огріла нею гувернантку.

Удар майже не нашкодив чудиську, чия шкіра була вкрита лускою, проте гордість прислуги була задіта. Вона зупинилася, вхопила дівчину за комір та вдарила, Еллей потяг няньку за плаття, аби врятувати сестру, його відкинули до стіни. Не сказати, що діти зробили багато, проте цих хвилин було достатньо, аби дорослі увірвалися у кімнату.

Луазіра миттю кинулася на ворога. Не думаючи ні про що більше, вона зрубила голову мерзенній тварюці, що посміла торкатися її дітей, спадкоємців трону, і лише потім побачила наляканих малюків, що вперше зустрілися зі смертю і не розуміли, що відбувається у їхньому крихітному світі.

- Еллею, Саріно, я так рада вас бачити! – Від усього серця мовила королева. Ким би вони не були – янголами чи простими смертними – воїтелька присяглася захищати їх.

- Де тато? – Тримаючись за забитий бік спитав принц.

- А де дядько Терас? – З підозрою дивлячись у коридор, спитала принцеса.

Правителька не знала, що сказати. З одного боку їй захотілось вилити все, що думає про цього паршивого радника, з іншого як пояснити донці, яка не чула навіть роздратування у голосі месії що він – винуватець усіх бід?

- Ваш батько зараз бореться зі злом. - цитуючи рядки з дитячих казок відповів за неї Седіга. Він гадав, так дітям буде зрозуміліше. - Як справжній лицар, король Юріан перемогає ворогів та захищає слабших, тож вам зараз треба тікати з замку.

- Ми не слабкі! – Заперечила саріна, все ще тримаючи фігурку у руці. – До тата хочу, буду його за... - Останнє слово маленька дівчинка забула, та рішучості від того не поменшало, і замість нбого принцеса замахнулася зброєю на повітря.

- Ви станете добрими правителями, та зараз не ваш час геройствувати, усе прийде, навіть швидше, ніж ви думаєте. – відповів на це вампір, його слова так зацікавили дівчинку, що вона не чинила супротиву, коли незнайомець, холодний як лід, узяв її на руки, у той час як матір вхопила принца.

- І як ми виберемося звідси? Тіні знають про кожен потаємний хід, ми ж не будемо пробиватися через їхні армії з дітьми на руках!

- Міледі, нам не варто бігти через усю Імперію – достатньо знайти місце, де не працює захист, звідти я зможу перенести вас до іншого незахищенного місця, нажаль, випадкового – не вистачає мани, аби задати координати, але там вас точно ніхто не знайде.

- У старому саду є таке – біля фонтану, ним часто користувалися коханці герцога. – Згадала королева.

Пересікти полвоину замку, вийти на відкриту місцевість, врешті решт відшукати старий фонтан серед будяків та колючок. Седіга прикинув, наскільки складним буде це завдання, чи є сенс кудись бігти, якщо Юріан дасть слабину і не зможе вбити месію?

- Ми втечемо? – Спитав Еллей, навряд чи він розумів усю глибину проблеми, та задав доволі розумне для свого віку питання.

- О, допоможи нам, Володарю Вічності, спробуємо! – Відповів рятівник Конзекрейтів, який вперше за довгі роки засумнівався, що його план спрацює.

***

Пророцтво, сказане більше тридцяти років тому... Хто б міг подумати, що таке довге очікування обернеться таким швидким ритуалом. Було сказано, що до тридцятого дня свого народження месія не просто розкриє суть тіні з настанням темряви – він забере частину енергії світла з самого серця Люксиліни, і, маючи таку велику силу, зірве печатку.

Селянину, та що там, навіть досвідченому чаклунові, здавалося, що подібний ритуал зайняв би не одну годину – просто обдумати усе і морально підготуватися. Нажаль, доля сліпа, не дивиться на вік, не трубується про розум героїв, і злиття з серцем зайняло небагато часу – одну молитву, спотворену мовою похмурих силуетів.

Напівельф вихопив клинок, не дозволяючи собі думати про майбутнє. Він побіг на товариша, Терас паріював удар, обернувся. Мало що лишилося в ньому від людини. Обличчя вкривали чорні вени, а око сяяло, як у янголів з книжок, уста закам'яніли у хижому вищірі, перший же удар потрапив у плече скинутого короля, в нього месія вклав усю ненависть, ледь не позбавивши Конзекрейта руки.

- Сподіваючись на краще, до гіршого готуйся... - Пробуркотів син тіней, витягуючи меч, він кинув суперника на підлогу.

Юріан не розгубився: вхопив зброю другою рукою і якось намітив траекторію, попав у праву ногу. Колишній радник скривився, а рана почала шипіти. З неї витікала чорна рідина, а шкіра затягувалася, наче невидимий світлий цілитель стояв над месією.

Воїни знову зчепилися у бійці. Знаючи стилі бою одне одного, суперники часто потрапляли у ціль і наносили рани, тільки от на тому, у що перетворився син Алесси, травми заживали, Люксиліна ж не поспішала допомагати своєму лицареві.

Терас вхопив суперника за волосся, зтягнув з вівтаря, відкинув ельфійський клинок, а замість великого меча вихопив маневрений кинджал.

- Він вбив твою сестру, Юріане, трахнув а тоді прикінчив, а ти допомагаєш...

- Кровопивця тут ні до чого, це моє рішення! – Вдаривши ворога у коліно, син Георга встав і поковиляв до зброї.

Виглядало це нікчемно і, очевидно, безнадійно, та іншого способу здолати месію не було.

- Треба ж, - дозволяючи йому «бігти» (як гадав напівельф, насправді він волочився, як битий пес), сказав вихованець чудиськ, - голос подав, показав зуби та характер. Ти все життя живесь під кимось – боги, рідні, радники. Я намагався дати тобі вибір, свободу, і що з того?

Схопивши супротивника за шлейф, Терас поволік його назад. Яке ж було здивування юнака, коли колишній правитель мантію скинув, впав на коліно, і таки схопив ту кляту залізяку.

- Боги, пророцтва, доля... Забери їх з собою, у царство тіней!

Лезо проштрикнуло ребра, чи потрапило у серце? Напівельф не знав, він ледь міг розрізнити розмиті плями, одяг був просякнутий кров'ю, звуки, кольори, запахи – усе змішалося і почало згасати.

У той момент Терас подумав, що найстрашніше – повернутися до батька з поразкою і потрапити у той котлован, що так лякав його у нічних жахіттях. Він і уявити не міг, що найближчі роки проведе у схожому місці зі своїм недругом-товаришем. Не міг він і уявити, що людина переможе тінь, в решті решт уся Паладія вважала людей слабкими, та чомусь саме у Імперії найчастіше народжувалися герої.

Юріан згадав дітей. Як вони виростуть, яким шляхом підуть? Було б добре поспостерігати за цим з неба, та Люксиліна... Навряд чи вона знайшла б місце у своїх рядах для такого бунтівника, діти Георга їй точно не подобалися, бо вони були саме його дітьми, а не виконавцями її волі, вперше за тисячі років у королівської династії з'явилися справжні спадкоємці.

***

Закляття викинуло у нетрі. Чи були це землі Долини верб, чи ельфійські угіддя, а може якась ділянка Змертвілого лісу – незрозуміло. Про всяк випадок втікачі пройшли близько кілометра, аби не було переслідувань, Луазіра розпалила багаття і постелила лежаки з трави – дітям. Після години вовтузіння вони все-ж таки поснули, хоча картини пережитого ще довго мучатимуть нових правителів і точно дадуть про себе знати за багато років.

У голову королеви сон теж не йшов. Тіней не було – усі зібралися біля храму. Седіга сидів нерухомо з відстороненим поглядом – здається, його розум зараз був на полі бою, з мертвяками, та якби щось сталося тут, вампір миттю б скочив з місця, воїтелька не сумнівалася.

Ніч видалася довгою, за кілька годин (інквізиторша зрозуміла про це за згорівшими дровами) лідер Вічного Союзу встав, підійшов до багаття, дістав якийсь чорний флакон і випив його вміст, нікуди не поспішаючи.

- Вже скінчилося? – Спитала правителька.

Не сказати, що вона довіряла некроманту – в решті решт, він відібрав у Імперії королеву, кілька разів воював з нею та і зараз перерізав би горлянку, якби не якісь привидні обіцянки такому ж привиду-богові. Просто так випали карти, що інших союзників не було.

- Ще ні. Я лише відволік його воїнів, аби ті не помітили зникнення королівської родини, а доля Палідії... Зі світанком стане зрозуміло.

Обидва знали, що має бути. Луазіра чула від священиків, вампір – від вчителя. Якщо Терас переможе, зійде чорне сонце, під яким гулятимуть тіні, і не буде більше світлого дня, поки месія не помре – остання прожила більше ста років.

Колишня капітанша лицарів прокручувала у голові усе життя – доволі довге за мірками воїнів, яких мало не у кожній бійці можуть позбавити кінцівок або вбити. Вона навіть згадала себе сімнадцятирічну. У бідної ремісничої була хата, яку вона продала, аби вступити до рядів лицарів – прийшла ні з чим, і тоді гвардія подарувала честь та обов'язок.

Ці дві речі дівчина берігла, як найдорожчі скарби, премножувала, і так було до тих пір, поки у серці не лишилося місця для захоплень, родини, власних бажань – тільки служба, як у кодексі. Вона була ідеальною лицаршою, до прикладу якої усі прагнули, у той самий час неосяжною іконою – бо ніхто не готовий приносити такі жертви заради ідеалу.

Життя лишалося не так вже і багато – точно менше половини, можливо, навіть не чверть. Тепер Луазірі захотілося пожити для себе, нажаль, не вийде – врешті решт вона відповідальна за двох дітей, неможна довірити їх нянькам. Проте цей обов'язок можна виконувати з задоволенням, королева вирішила, що так і буде. Якщо взагалі буде... Не жити, а радіти життю.

І ось показалося преше прміння сонця. Темне небо стало сірувато-блакитним, а тоді почало червоніти. Всередині правительки щось обірвалося: невже усі помруть? Гаразд, вона – бувала воїтелька, але ж Еллей та Саріна, вони навіть не починали жити, і тільки но отримали шанс на щасливе дитинство. Давно вже жінка так не хвилювалася, вона навіть схопила за руку колишнього ворога.

Вампір не звернув уваги, взагалі ніяких емоцій – повільно перевів погляд з багаття на горизонт, продовжуючи думати про своє.

Години, які насправді були хвилинами, добігли кінця – поступово червоні тони посвітлішали, а яскраво-багряний колір небесного світила змінився золотим. Проте, так починалися усі світанки в Імперії, просто ніхто не надавав тому значення.

- Тепер вже точно скінчилося. – З полегшенням сказала колишня інквізиторша, а тоді, несподівано для себе, додала, - Хвала роду Конзекрейтів, винищувачам тіней!

- Ранок? – Спитав Еллей з-за спини.

- Це не сон, ми не вдома. – Мовила Саріна. – Мамо, а де тато, де дядько Терас?

- Боюся, ні того, ні іншого вже немає. – Відповіла Лаузіра як умога м'якіше (голос колишньої командирші усе ще віддавав суворістю).

Новоспечена регентша підійшла до своїх дітей, кинулася обіймати та цілувати їх, як ніколи раніше – наче Юріан не дав їм роки на те, аби жити разом. Лідер Союзу у думках побажав їм вдачі, а сам, прослідкувавши за сонцем, вирушив у бік Змертвілого лісу – правительці вже не потрібна була охорона.

Він був радий, що це все нарешті скінчилося, тепер треба було організувати велику молитву у храмі Володаря Вічності, покликати туди усіх градоправителів... Мабуть Чейнс попросить повернути йому посаду, і вампір погодиться – народ Альдегара нового лідера не визнав, а старий радше голову втратить, ніж знову загубить ключа.

Седіга зробив жест, що став звичним за останні кілька років – поклав руку туди, де на ланцюжкові висів перстень з кривавим самоцвітом. Пальці стислися, вхопивши повітря, чаклун завмер.

Зникло

Перстень загубився десь у дорозі. Можливо, коли він вів армію на храм, чи у замку, під час телепортації, зачепився за кущі біля фонтану... Де завгодно він міг бути! Можливо, то була кара від Ворона – за те, що посмів поставити кохання вище обов'язку, чи просто випадковість – і не такі речі у бою втрачалися.

Тієї миті щось у ледь живому серці обірвалося, і вже ніколи Змертвілий ліс не бачив, як Седіга Андегур всміхався.