Спадкоємиця Конзекрейт

- Обірванка, обірванка! – Кричали вони хором.

За звичаями лісових ельфів на зборах молодші з династії сиділи окремо, подалі від сансая та своїх родичів. Маленька ельфійка ненавиділа ці зустрічі – багато з них належали до більш впливових родів, носили дорогі прикраси, заслужили повагу старших. Вона і так відчувала себе лялькою серед сородичів, а тепер, коли батьки заявили про своє бажання займатися цілительством, камінь поважчав.

- Безродна!

- Простолюдинка!

Дочка градоправителів, що відреклися, нічого не могла відповісти. І навіть якби батьки стояли б за спиною, вони теж були безправними – якісь цілителі проти нащадків правителя? Добре, що їх не лишають останніх пожитків і дозволяють придбати скромний будинок, а не викидають на вулицю.

Сміх гучнішав, обличчя почервоніло від люті та безсилля, бажання розплакатися. Дівчинка намагалася триматися з останніх сил, губи зрадницькі тремтіли, очі щипали від сліз.

- Замовкніть!

Цей величавий голос змусив їх відступитися. Навіть не вчинок, просто слово – слово обранця Сонця. Тієї миті майбутня королева засвоїла свій урок. У кого є влада, у того немає печалі, немає неповаги, немає залежності.

- Азеркіно, ти підтримуєш наміри своїх батьків?

- В жодному разі, я – дочка величного роду, це велика честь, я не хочу її втрачати. – Відсторонившись від купки дітей, падаючи на коліна, торкаючись губами подолу мантії кузена, мовила дівчинка.

Усе довкола розчиняється, фігури пливуть. Ельфійку оточує шлейф а замість ворога-некроманта стоїть тінь. Свого хреста вона зірвала, сама того не помітивши – так буває, коли поринаєш у спогади, що створюють силуети. Істота пливе, її обриси змінюються і гостровуха зустрічається з батьком, життя якого забрала епідемія років сто тому.

- Котися до безодні! – Не даючи нічого сказати, воїтелька Фенікса відрубає голову мечем.

Чорна сутність відновлюється, звиваючись у незрозумілих позах, а зброя вривається тріщинами. Шлейф тіні підіймається, закриваючи поле битви. Не видно ні своїх, ні чужих, голоси з минулого стають усе гучніше. Покійні батьки, чоловік, брати і сестри, жалюгідні піддані, друзі пасербиці, їх надто багато...

Регентша кидається на них, розмахуючи рукою, кричить щось, віддалено схоже на наказ. Седіга не чує за шлейфом, та й без того розуміє одну важливу річ. Тіні не стоять на боці Азеркіни, проте вони не чіпали її, одже, їхній виплодок десь у столиці, а регентша розізлила месію, до того ж вона його бачила.

Здолавши відразу до королеви, вампір відлякує потвор спалахом світла і бачить іншу регентшу. Бляклий погляд дивиться на порожні руки, що дивом не постраждали від доторку тіні. Подумати тільки, у день, коли покаліченого сина до палацу привезли, вона навіть сльозинки не зронила, а як зброя зламалася правителька готова закопати себе живцем. Почуття деяких істот неможливо зрозуміти навіть проживши сотні років.

Лісові ельфи вважали втрату зброї втратою честі, приниженням, ганьбою. З іншого боку сородичку вони прирівнювали до зрадниці і супротивниці сансая, тож їй було не звикати. Усього кілька секунд і королева знову вдягла свою маску байдужості, після чого відповіла некроманту так, наче нічого не боялася, і була вище всіх.

- Ви хіба не заодно з усіляким темним збродом?

- Я захищаю свої кордони, це ви на мене напали, відволікаючи від головного завдання. Мені треба відшукати лідера тіней, месію на ім'я Терас.

- Терас?! – Маска знову спала, обличчя перекосила чи то лють, чи то здивування. – То ось чому та погань в'ється коло мого сина, правити захотів! Я страчу поганського хлопчиську, голову відрубаю а тіло закопаю під ногами статуї Люксиліни.

Супротивник ще щось хотів сказати, та події на полі битви відволікли. Тіні продовжували атакувати, далеко не всі могли чинити їм опір. Зазвичай смерті не хвилювали живих трупів, тільки у ту ніч кількість вирішувала. На світанку сутності підуть, Імперці, гноми та мешканці Змертвілого лісу лишаться сам на сам, кого буде більше, той переможе.

Азеркіна подумала про те саме. Так, меча вона вже не візьме – у Фенікса може бути лиш один клинок – проте магія усе ще лишалася у розпорядженні регентші, у тому числі і світла, не дарма прийняла віру чоловіка.

***

«На світанку королеві довелося відступити від переправи. Готовий заприсягтися усією землею Паладії, тіні напали не просто так. Коли я мандрував Долиною Верб в пошуках дитини багато мандрівників жахалося, дізнаючись, що він мєає померти. Навіть родство з нечистю не насторожувало їх – діти безгрішні, беззахисні.

Проте месія має не людську душу. Він – тіло, у яке поклали древній дух, що народжувався раз за разом, епоху за епохою. Боги дають вибір своїм творінням, навіть якщо ті розчаровують їх і приносять біль, тіні слугують – у них немає альтернативних шляхів, і це втілення чудово справляється з поставленим завданням.

Терасу вдалося втертися у довіру до королівської родини, наблизитися до влади, забеспечити собі захист не тільки вночі, але і вдень. Він усвідомлює свою суть і вміло користується силами. Так, коли Азеркіна перейшла дорогу, хлопчисько спробував вбити її, а до того оберігав від ворогів, щоб тільки не втратити захист короля. Добре, що душа не згадує усе і одразу, а юнацький запал заважає приймати важливі рішення. Тепер я знаю, де його шукати, і сама королева хоче вбити негідника.

Серце моє, я знаю, тобі теж непросто. Зрештою, ритуали проводять чаклуни, а воїну те незвично. Впевнений, ти впоралася з завданням, тож у день посвяти Елеонор відсвядкуй за нас двох, бо сьогодні наш ворог зробив ще один крок на ешафот.»

Прочитавши листа, Різа відчула неприємний укол сумління. І сама вона бачила у Терасі звичайного хлопчиська, наче забула ті страшні роки, тепер спогади повернулися. Перша зустріч з тінями, полон у Алесси, порятунок Юріана з темного царства. Такі речі не хотілося згадувати, усвідомлювати, що воїтелька зустріла щось непереможне, таке собі суцільне зло, що завжди існуватиме у тій чи іншій подобі, як хвороба, яку змогли приспати, та вона усе ще лишається в тілі. Седіга мав знищити месію, як би дружина не переживала за коханого, то його покликання.

- Раззак теж отримав листа?

- Як головний радник, певна річ. Я не читав його, панно, та як на мене послання було менше.

- Звісно, він не любить довгих розповідей. – Нахмуривши брови відповіла правителька. – Ти не забув, що після мого від'їзду слідкуватимеш за кожним його кроком?

- Якщо радник замислив щось проти правителів, він отримає свою кару. – Запевнив скелет.

- Дуже на це сподіваюся. А тепер ідемо, у храмі Володаря Вічності велике свято, нечасто таке побачиш. – Змінивши роздратування на легку посмішку дочка Ворона вхопила слугу та потягла за собою.

- Як так?! Міледі, я не можу просто піти і відпочити, рабам неможна у храм, і взагалі хранитель столиці зобов'язаний...

- Підкоритися. Я наказую тобі привітати Елеонор і бути присутнім на її посвяті у культ. Кому як не найдавнішому слузі знати де справжня віра, а де притворство?

Свято було у розпалі. Одні градоправителі підіймали келихи з освяченою водою за перемоги, другі – за довголіття, треті – за новоприбулих слуг. Хтось вийшов на подвір'я і грав у кості з рабами-скелетами, кілька дам обговорювали архітектуру будівлі, а банши з Узбіччя Самогубців витанцьовував з новонаверненою.

Зазвичай святкували скромніше, та того дня справа була не тільки у посвяті. Попереду були непрості роки, бо Азеркіна могла потрапити у нараду через невістку і бути у курсі усіх планів сусідів, не даючи жодних обіцянок, у Вічному Союзі коїлося щось неладне, змовники прикидалися, що їм нічого невідомо, решта лише відчували бурю. Чим би справа не скінчилася, у когось полетять голови, і тоді вже половині градоправителів буде не до свят.

За наказом королеви Дагарон був присутнім на посвяті Елеонор. Він присмирив запал привида нотаціями і дав зрозуміти, що «швиденько» повернути титул та вплив не вийде. Різа була вдячна слузі за допомогу, бо сама вона витратила б на це набагато більше часу.

Гулянка припинилася на світанку. За цю ніч дочка Ворона почула багато віршів та пісень, познайомилася ближче з деякими градоправителями. Після кількох років життя у столиці, вгамуванні відчуттів коханим та книгами у бібілотеці, до неї повернулася жага мандрів – обійти кожен куточок Змертвілого лісу, дізнатися усі таємниці. Хай це буде не тільки королівський обов'язок, а ще й весела пригода, як у лицарські часи. Бо світ постійно рухається, як пісок у годинику, не можна бути щасливою стоячі на місці.

***

Це був останінй день осені, прощальний день. Природа відпускала усе живе у сплячку, Долина Верб закінчувала носити траур за регентшою, по усій Паладії живі поспішали навестити могили мертвих, поки стежки не замело снігом. Мабуть серед них був Аргедон, колишній луназір тепер мав багато часу, аби провідати дружину, а от Сумєріелю довелося звикати до повноправного правління, так само як і сімнадцятирічному Юріану, хоча, тому скоро мало вісімнадцять виповнитися.

Різа перейшла болото, зайшла глибоко до лісу, та не настільки, аби вийти до берега. Тут круглий рік було темно, навіть коли листя опадало, бо численні гілки не пропускали променів сонця, лише вогник, що вона його сама створила, тихо і спокійно, можна навіть власні думки почути.

Азеркіни більше не було. Мерзенна посланниця лісових ельфів, мачуха, матір улюбленого брата, суперниця, воїтелька – як і сама дочка Ворона. У день, коли принцеса Імперії дізналася про весілля на фоні її зникнення, вона була готова оголосити ельфійку головним ворогом, сказав би їй хтось тоді, що регентшу задушить власний син, дівчина скакала б від радості.

Проте зараз страта здавалася порожнім звуком. Так, не найкраща була правителька, багато горя принесла народові, та для неї особисто вже нічого не значила. Влада гостровухої обмежувалася людьми, можливо, трохи дотягувалася до ельфів, та ніяк не торкалася мертвих. Ні, коли Різа потрапила сюди вона не просто вмерла, вона перестала існувати для мачухи, бо більше не була претинденткою на трон.

Закохана дівчинка хотіла вірити, що Азеркіна про те і думає, як зі світу пасербицю зжити, сподвалася, що у словах «кохання чи родина» умовності можна прибрати, що вона помириться з батьком і усе налагодиться колись, та що там, навіть Георг був готовий до такого, не дивлячись на гострі ікла, що їх відростила дочка.

А правда була іншою: якби в ту ніч у землях гномів поцілувалися б два ельфи, імперець і некромант, та навіть слуги, вони стали б жертвами гніву регентші. Справа була не у кревних зв'язках і не у старій ненависті, а у заздрощах, образі на нерозділене кохання. Седізі та Різі просто «пощастило» потрапити під гарячу руку. Ось так перемога перестала бути святом, перетворившись на сухий факт. Чи був сенс радіти зі смерті тієї, яка і ворогом вже не була?

Можливо, хіба що Сараму стало легше, де б він зараз не був. Скасував Конзекрейт весілля, Уна мало слиною зі злості не вдавилася.

І тут інша, набагато неприємніша думка, залізла до голови. А якщо з Раззаком буде так само? Не один рік піде на збір доказів, до того часу радник може звершити переворот та покінчити з правителями. Так, і його можуть звергнути за якісь гріхи, та чи стане така перемога необхідною, якщо у гонитві за нею втратиш найдорожче?

- Це місце схоже на край світу, воно порожнє. Тут немає ані таємниць, ані мерців, ані життя, ані доріг – нічого.

- Думати ні про що краще у ніде, вірно? – Відповіла правителька, як раптом нитка роздумів урвалася. Вона ж не з собою розмовляла.

- Смерть регентші і правда ніщо. – Продовжував Седіга, сівши біля коханої. – Вони приходять та йдуть. Люди змінюються часто, ельфи та гноми – трохи рідше, навіть бесмертні і ті зникають. Це частина нашого випробовування – почати з початку і не збитися зі шляху, чи піти іншим, якщо доля тобі набридла і ти хочеш щось нове спробувати.

- Мені варто було б зрозуміти, що справи Долини Верб то вже не моя турбота.

Співрозмовник кивнув.

- Ну і чому ти не казав мені раніше? Змертвілому лісові потрібна своя, а не чужа королева.

- Ти б не стала слухати. Деякі речі душа має сама зрозуміти, навіть якщо з висоти твого досвіду вони здаються очевидними. Бо між учнем та вчителем лежить бар'єр, і складається він не тільки зі слів, але так само й з досвіду. Ти не зможеш передати прожите життя іншому, навіть якщо будеш найсильнішим чаклуном.

Різа промовчала, їй нічого було сказати. Хіба Юріан не перестав намагатися її повернути, коли спрага взяла гору? І хоч до цього усі твердили королю, що сестра вже не людина, він не вірив, так само як і її матір не вірила, що зразкову дружину можна вигнати за бажанням, поки не вигнали, і багато інших, про кого воїтелька навіть не знала.

- Одже, у іншому житті ми можемо полюбити когось ще? Просто піти інакшою дорогою, навіть не помітивши того?

- Ти знаєш, як з'явився гном'ячий закон про страту? – Ледь торкнувшись її плеча почав розповідь вчитель. Він любив заходити здалеку, нехай це займало більше часу, зате краще відчувалася мораль. – В їхньому королівстві була закохана пара, вони загинули і переродилися. Юнак став ковалем, дівчина – принцесою, його відправили до Імперії, її – до ельфів, проте вони зустрілися і знову покохали одне одного. Дізнавшись про це, король вирішив пригрозити дочці, забрати, як він гадав, найдорожче – титул та почет, проте вона стояла на своєму. Батько підняв ставки: життя в обмін на покору, так звучав вердикт. Гномиха не стала чекати виконання наказу, вона покликала до зали священика та палача, один обвінчав пару, інший – стратив. Як гадаєш, то було випробування корони чи кохання?

- Обидва одразу, та пройти можна було тільки одне. І якби тобі випав такий вибір, я знаю, ти... Пройшов би з честю, як і має лідер Союзу.

- Була б променем світла, що вбива нечистивих,

Я би втраттив дар мови і усі свої сили,

Народилася б полум'ям, я б став водою,

Коли знищив тебе, то сконав би від горя,

Наказав би Володар взяти серце твоє,

Я приніс би його і втратив усе,

Бо не зможу я більше свій титул нести,

Без тої, що щастя дарує мені,

На терезах з одного боку стоять

Обов'язок лорда та кохання шал.

- Який гарний вірш, я буду згадувати його у мандрах. – Поклавши голову на груди коханого прошепотіла Різа. – Коли зовсім погано буде і земля горітиме під ногами, коли я буду готова увесь світ проклясти, згадаю тебе і посміхнуся, витрерплю будь-яку тортуру.

- Тоді подаруй мені цю ніч, щоб я теж міг тебе згадувати.

- Для тебе віддам тисячу ночей. – Мовила королева, штовхаючи у м'яку перину опалого листя.

Від ніжного доторку голова пішла обертом, настільки приємно було відчути близькість в перший та останній раз за довгий час. Коханий обережно розстібав гудзики на вишитому вбранні, дівчина стягнула з його волосся прикрасу, викинувши шпильку з дорогоцінностями куди подалі. Вона ненавиділа відчуття коси за плечима, та завжди милувалася цією зачіскою-хвостиком вампіра. Вже торкаючись його губ воїтелька відчула, як руки обхопили талію, оголеною шкірою пробіглися мурашки.

Седіга торкнувся грудей і відчув, як тіло над ним здригнулося, цей результат не вдовольнив. Він спустився нижче, коли пальці торкалися ребер Різа примружилася, цілунок став легше, хватка ослабла. Варто було стягнути штані, вхопившись за стегна, і дівчина знову притисла його до землі, на секунду відірвалася від цілунку, сяйнула ікластою посмішкою, і знову впилася у губи.

Чаклун вирішив схитрувати, зовсім трошки. Легкий подих вітру відволік кохану, у цю мить він повалив її на землю та поцілував живіт. Дружина тихо простогнала, вхопивши за потилицю, наказуючи йому повернутися до цілунку. Вампір підкорився. Він ніколи нікому не дозволяв торкатися волосся, та коли воїтелька стягувала прикраси чи прибирала прядки за вуха навіть не думав протестувати.

- Не катуй мене. – За кілька хвилин молила дівчина. Його доторки розпалювали пристрасть, наче це теж була магія, хоча радше за все просто цікава книга, у бібліотеках не тільки словники лежали.

- А як ти мене мучаєш кожного вечора, кожої миті, коли ми зустрічаємося? Чи гадаєш, у моєму серці немає почуттів?

- Там найсправжнісіньке полум'я, колись ти згубиш мене очікуванням.

Вампір хижо всміхнувся, впився у шию так само пристрастно, як накидувався на своїх жертв після тривалого голоду, у відповідь – томний видих, повний бажання. Можна було пограти у цю гру іншим разом і трохи довше, та того дня Седіга більше не хотів мучати свою воїтельку.

- Не сьогодні, дитя, нещадний інквізитор не встояв перед твоїм чарівним поглядом.

Він різко входить у партнершу, відчуваючи вибух болю у плечі, і хто з них довше був вампіром, чому вона так любить кусати? Як би там не було біль відступає, з кожним рухом забувається усе сильніше. Цього разу вона вирішила не підлаштовуватися під його темп, а дозволити повністю заволодіти нею, може, останнім часом дружині і справді не вистачало підтримки, або хотілося розслабитися після останніх випробувань.

Різа зачаровано дивиться на темне волосся, що без шпильки розсипалося плечима, і на той загадковий вогник в очах коханого, у порівнянні з яким меркнуть болотяні потерчі.

Чим сильніші рухи, тим більше піддається тіло. До тіней холодне листя, вітер, плювати, що тверда земля – не ліжко. Від його кохання завжди добре, особливо коли вампір цілує у щоку чи шепоче щось на вушко. Королева знає, це для Союзу він холодний правитель, а для неї – звабник та коханець, полум'я та завітне бажання, мудрість Вічності, бурхливість Лазурного океану.

Маг впивається у тіло міцніше, хапає зап'ястки, лишаючи синці, насолоджується, коли вона нарешті починає рухатися і наздоганяє його темп. Ця дівчинка довго триматиме усе в собі, та коли вже спалахне, на іншому кінці Паладії побачать те полум'я.

- Не смій щадити мене, тільки не сьогодні! – Дозволяючи йому хапати себе де забажає просить партнерша.

Він впивається у бліду шкіру, тоді цілує, прикусивши губу, а коли сили добігають кінця тіло вкривають сотні синців. У волоссі Різи заплуталося листя, на нього теж кілька впало, щокою коханої стікає червона краплина, на устах лишився присмак крові, сповненої отрутою Володаря Вічності, та все ще такої бажаної.

- Бійся своїх бажань. – Попереджає Седіга, відпускаючи втомлену воїтельку.

- Я б боялася, проте ти так добре їх виконуєш.