66.2
Седіга знав, що не зможе усе одразу розповісти. Йому варто було бути переконливим, говорити не забагато, аби не налякати юнака, і не замало – інакше не повірить.
- Я працюю у столиці Змертвілого лісу не одну сотню років, - почав вампір здалеку, - останнім часом мені стало відомо про один інцедент з немовлям. Ти здогадуєшся, про що йде мова?
Задаючи таке питання, чаклун намагався дізнатися, що відомо хлопчику. Юнак впустив гостя, а от воїнів, що його супроводжували – ні. Стільці, стіл, якась подоба ліжка – усе було коло пічки, зараз там тліло вугілля, радше для тепла, ніж для роботи. Одже, замовлень ще не було і вони мали час.
- Батько казав, що предки лишили у ваших землях, а мене служниця віднесла йому на виховання. Вона теж була... ну наче мертвою, та пожаліла мене, а сама виростити не могла.
- А ти хотів би знати про рідних батьків, якщо так, як багато?
Рагнар замислився. Коли старий коваль був живий, згадувати родину не хотілося, тепер хлопчик лишився зовсім один. І нехай у ці важкі часи багато хто дорослішав у десять чи навтіть у вісім років, він усе ще почувався підлітком, йому потрібні були турбота та допомога. Кожен день був наче страшний сон, один за одним і так без кінця.
- Хочу знати все. Якими б не були мої рідні, зараз вони мені потрібні.
- Тоді слухай уважно і не перебивай. У правлячій династії гномів є закон, за яким членів родини, що псують кров, страчують. Такими були і твої батьки – матір принцеса, а батько, як виявилося, звичайним лицарем, що не мав до роду короля жодного стосунку. Її звали Хельгою і стратили одразу, а от чоловіка Сарама знайти не могли кілька місяців – він переховувався у нашій столиці. Тебе він узяв з собою, і, боючись що якийсь упир з'їсть немовля, віддав живій людині, як тільки випала нагода. З часом його теж вбили, Уна була злопам'ятною, вона б ніколи не полишила намірів.
Правителька була дуже милою, навіть похвалила малого коваля. Сказала, чимось схожий на її прадіда. Подумати тільки, а якби він сказав «ви і є моя бабуся» вона в задушила його, відрубала б голову чи скинула б на дно океану.
- Ви маєте бути причетними до цього. – Неочікуванно заявив малий майстер. – Інакше не знали б стільки подробиць. То ви прийшли, щоб віддати мене бабусі, чи самі хочете вбити?
- Не те, не те. – Спокійно, без люті або співчуття відповів вампір. – Я хочу допомогти, у пам'ять про свою дружину. Це вона вмовила Сарама віддати тебе і вивезти з земель мерців.
Хлопчик уважніше придивився до гостя, гадаючи, чи каже він правду. Седіга дозволив йому подумати, в решті решт це був один з мотивів, ніякої брехні малий не знайшов.
- Якщо ви справді хочете зробити щось корисне, заберіть мене. Ніхто не може покинути цих земель, а я хочу плавати і бути піратом.
- Піратом? Їх вже не лишилося. – Вперше від дня зникнення Різи Седіга дозволив собі всміхнутися. – Та мені здається, є одна команда, що може познайомити тебе зі справжнім піратьським життям.
- Справді? О, пане, це було б чудово! Я буду дуже радий побачити справжніх воїтелів океану.
Що ж, половина справи була зроблена. Хлопчик погодився піти з лідером Союзу, лишалося тільки вмовити його повернутися на рідні землі, де старий король зовсім знітився, намагаючись привести справи державні до ладу і разом з тим відшукати гідного спадкоємця.
***
Раніше діти Долини Верб мріяли стати лицарями, буквально десять років тому захотіли йти у інквізитори, полювати на нечість, у роки нещасні задумалися над грабунками.
Ніхто не хотів йти на чужі землі – там інший світ, інші традиції, і лишатися серед своїх – помираючих, злих, голодних – теж не було бажання. З піратами усе було інакше: жили у нічийних водах, отримували все, чого хотіли, не було у них короля і богів теж не було.
Так писали книги, бо насправді грабіжників винищили багато років тому. Ті, хто зараз нападали на суда, називали себе бандитами чи головорізами, ділилися на банди та шайки. Пірат – слово благородне, занадто поважне, аби ним зватися, а ще на них полював орден Золотого Фенікса, а ті ельфи, хоча давно ловили ворогів, ще не вимерли, і могли згадати бувалі часи.
Шлях зайняв десять днів. Увесь цей час вампір тримав Рагнара подалі від своїх воїнів, знаходив можливість придбати їжу та пройти через пости охоронців. Тоді хлопчик зрозумів, що існують два типи некромантів: перші не підкорюються союзу, на них найчастіше і полюють, більшість же цілком виховані та навіть розумні, проти них п'яні селяни не викаблучуються. Проте, малий ще не повністю вірив словам мерця, поки вони до порту не дісталися.
На пристані стояв корабель, що виділявся серед інших суден. Навіть різьблені борти ельфійських фрегатів меркнули на фоні того красеня. Темне дерево, вкрите поліпами, водоростями та мушлями – було видно, що не один рік провів на воді – паруси чорні, мачти зі справжніх кісток, борт вкритий позолотою, ілюмінатори кают блищали перламутром. І найбільша прикраса – русалка на носі, зовсім не така, як у дитячих казках. У неї дві голови, кожна всміхається вищіром акули, хвіст теж роздвоєнний. Руки стискають меч та щит – не вирізані, а справжні «у них душу вкували разом з майстерністю» - сказав би старий коваль.
Вампір заходить на палубу, жестом запрошуючи хлопчика піти слідом. Нікого немає і ніхто не заперечує що він – малий без роду-племені – став гостем такого чудового корабля. Серце б'ється швидше, ноги трохи дрижать, руки міцніше стискають шипчі – зазвичай діти носять на поясі дерев'яні мечі, та у силу професії юнак про таке не думав.
- Люцита-Вікторія. – Дивлячись трохи вище дверей каюти, де немає написів, неначе прочитав чаклун. – Світло та перемога, так називається корабель. Вони відпливають на заході сонця і зазвичай причалюють до світанку. Було б добре, якби у нашому флоті числилося б ще кілька кораблів з піратами, та знайти їх непросто. І ця команда, - він знову дозволив собі всміхнутися – мій скарб, відшукав у печері острову Життя років дев'яносто тому.
- А чому у корабля два імені і двоголова русалка?
Посмішка миттю зникла. Це був другий співрозмовник, що спитав про подібне.
- У капітана народилися дві дочки в одному тілі, він любив їх, але у той самий час і боявся, бачив раз на рік. Одного разу бувалий пірат повернувся до бухти а там – порожній дім. Він не знав, чи пішли вони, знайшли щастя або були кимось вбитими. За фігурою дівчата впізнавали корабель батька, жертви грабунків вигадували наче це – якась невідома богиня усіх головорізів.
- А що пірати їдять? Яка в них зброя? Вони у карти грають?
- Зачекай. – Випереджуючи тисячу і одне питання мовив вампір. – Капітан про усе розповість, варто лише наказати. Ми рушимо у землі гномів, у тебе буде час про все дізнатися.
- Ще раз дякую, сер. Ех, треба було взяти з собою більше речей!
Та ближче до вечора захват хлопчика випарувався. Він сидів на кормі, милувався хвилями, чаклун зійшов на причал – розмовляв зі свитою. Раптом корабель спалахнув блідо-блакитним сяйвом, сталося це водночас з появою загадкових вогників над водою. Напис «Люцита-Вікторія» проступив над капітанською каютою, а як сонце сіло і сам моряк з'явився.
Він носив дерев'яну ногу – як король – темно-синій камзол, розшитий золотом, смердів водоростями та просвічував кістки. Обличчя голене, волосся темне з сединою, розсипалося плечима, очі так само сяяли, розгледіти їхній колір було неможливо, у вусі блищала золота серіжка.
- Рагнар. – Хлопчик представляється першим, проте потиснувши руку шкодує про це – його пробиває холод.
- Капітан Морган Хек. – Голосом, схожим на відлуння, відповідає нежить. – Пане, - закричав той, звертаючись до вампіра на суші, - час.
Дуже швидко лідер вертається на палубу. З біготнею альдегаровців, звісно ж, не зрівняється, та людям усе одно не наздогнати.
- Провідаємо пігірний народ. – Чи то повідомляє, чи то наказує чаклун. – А наш маленький гість хай посидить у трюмі з командою. Він багато чого хоче дізнатися і ви розповісте.
- Як забажаєте. Гей, салаги, змокле пацюччя, ви чули наказ! Підняти паруси і тримати курс на північ.
Команда з'явилася так само неочікувано, як і сам капітан. Привиди усіх мастей – напівпрозорі скелети в одязі моряків – стояли по місцях, тягли троси, розкривали паруси і робили інші приготування. Малий майстер був радий спостерігати, та разом з цим відчував якийсь дивний жах, не схожий ні на що інше. Коли Люцита-Вікторія відчалила, у гнома щось всередині обірвалося, а судно ковзнуло хвилями так, наче птах летів у небі – швидко та легко.
До гостя підійшли матроси, вони запросили хлопчика до трюму. Там бовталося щось, схоже на купу брудного ганчір'я – як виявилося, гамаки. Пірати розсілися там, один приніс рому, роздивився навсебіч та простягнув пляшку.
- А хіба мені можна? – Здивувався юнак.
- Наш закон не забороняє. – Знизавши плечима відповів дух.
- Як, у піратів теж є закони?
- Звісно що є. – Заговорив другий, у його одязі була дірка, а ребра з лівого боку хтось виломав. – Робота у команді неможлива без порядку, а порядок вимагає законів.
- І що, добре жити за правилами?
Гостю згадалися ті, які оголошували глашатаї на площах. Вони працювали на людей, чудиська часом дозволяли собі хитрувати, за недотримання могли побити палицею чи повісити – залежно від важкості порушення.
- Диви, - продовжив матрос, - кожен пірат своє їм'я має, пишається ним, наш дім – корабель, честь – кодекс, а родина – комнада.
- Ми не визнаємо ні лордів, ні політиків, ні лицарів, - підхопив перший, - для пірата авторитетом та прикладом може бути лише інший пірат.
- І чим більше бійок, тим краща команда! – Скочивши до них зі сходів, додав третій.
- Пірат завжди готовий ризикнути життям чи нежиттям, боязкізть та зрадництво – головні провинності, срамота таким салагам!
- Срамота! – Погодилася команда, привидів ставало усе більше.
- Добре вам бути страхом Лазурного океану, а от я простий коваль. – Пожалівся хлопчик.
- То ти маєш знати, як доглядати за зброєю, а ми усі тому вчилися, коли прийшли на корабель. – Заперечив той, з діркою у грудях. – А якщо старшого не послухаєш, чи товарища надуриш – чорну мітку тобі і на корм рибам.
Рагнар спробував ром. Спершу той був гірким, потім приємно зігрів горло. Проте, за кілька хвилин під сміх команди хлопчик заснув, а прокинувся вже вранці. Корабель стояв у іншому порті – точніше, невеликому острівці посеред Лазурного океану, окрім порту тут була таверна і кілька крамниць зі снастями. Такі стали будувати після початку пошесті щоб хоч кудись втекти.
На другу ніч хлопчик ще більше дізнався про піратів. Вони не лаялися матюками, тільки своїм жаргоном, постійно співали пісні, та робили це за роботою. Усі розповідали одне одному про колишні подвиги, згадували бійки. Їхній спосіб життя викликав у гостя захоплення і жах одночасно. Зрештою, привиди лише імітували те, що було раніше. Вони не хотіли визнавати власної смерті, і виходило непогано, от тільки з боку живого було надто помітно.
Третьої ночі гном спитав у капітана: як так вийшло, що вони зав'язали з грабунками і пішли на службу до вампіра?
- Нас Золоті Фенікси на корм рибам відправили, спопастили прямісінько у гавані. Магія клятих друїдів не відпускала плавати, тож ми нападали на місцевих. А-р-р-р, ти можеш сказати, що грабунок і на землі грабунок, та бути мені пацюком, якщо з цим погоджуся. Нападати на сухопутних – зовсім інше, ця справа не гідна справжнього пірата! Седіга звільнив нас, дозволивши плавати, та ми мали стати до його флоту. Він не авторитет моїм хлопцям, та я ж мушу з ним домовлятися, і зрештою, він дав нам друге життя, тож у нас вельми непогані відносини. Ми тримаємо оборону у часи війн, а у мирну добу перевозимо таємні послання та цінні вантажі. Тисяча тіней і пляшка рому, Паладія ще не бачила таких славетних акул, як моя банда, хоч і зву їх пацюками – це щоб не розслаблялися.
- Цей ваш Седіга лідер Вічного Союзу, але ж не король піратів. Гадаю, цей титул має комусь іншому належати.
- Чи не тобі, цуценя? – Спитав капітан, різко повернувши праворуч, так що штурвал зарипів а хлопчик ледь не вилетів за борт.
- Можливо, та не у вашій команді, сер, тут забагато привидів. Я зберу свій екіпаж, великий, а вам подарую пляшку рому назамін тієї, що випив.
Дух розсміявся так, що хвилі піднялися. Сміх цей підхопили матроси знизу і один наглядач згори.
- Пляшка – непогано, та король міг би і на ящик розщедритися.
- Одже, буде ящик. – Пообіцяв Рагнар, а тоді попросив капітана дати йому покермувати.
***
Володар Вічності, почуй молитву свого сина, волю твою я виконав як власну. Гномячий спадкоємець вдома, дід був радий побачити єдиного живого онука, я показав йому роботи хлопчика, вони розвіяли рештки сумнівів.
Життя підгірного народу сильно зміниться з появою Рагнара. Мені невідомо, чи ти хотів повпливати на чужих дітей, чи врятувати Імперію від війни, та обидва твої задуми вдалися – тепер людям тільки ельфи загрожують, Юріан нарешті припинив ображатися і мститися усім довкола. Він домовляється з Нічним лісом, гадаю, скоро ми приймемо його до союзу, а там вже і з месією покінчу.
Я непроситиму тебе про нагороду, лише одне – знайти для мене сотню і тисячудоручень. Мої розум та сила, відданість та воля назавжди у твоїй владі, тасерце вже не належить культу Ворона. Дозволь скаліченій душі забутися, та недозволяй забути, за ким вона плаче.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!