Спадкоємиця Конзекрейт

У дев'ятсот сорок четвертому році ери Перемир'я на Долину Верб налетіла страшна хвороба. Вона була настільки жахливою, що мешканці Паладії навіть подумували почати відлік наново, назвавши це «ерою Мору», на щастя далі людських земель пошесть не розійшлася, не без допомоги луназіра темних ельфів – він закрив кордони, і правителів Змертвілого лісу – вони наказали альдегаровцям розгромити бухти на узбережжях, аби ніхто не міг покинути проклятої землі, а припливати не хотіли навіть родичі.

Заразу принесли чудиська. Хоч їм і дали будинки, право на життя та навіть деяку освіту, вони продовжували вчиняти набіги, будувати дивні поселення з кісток та шкур а ще молилися на загадковій мові своїм незрозумілим богам. Одного разу група таких прибігла з земель нежиті, вже на ранок четверть села була хвора.

Усе починалося з лихоманки, жару та червоних очей, за три дні відмовляли ноги. Впродовж тиждня був невеликий шанс вижити, пойти на одужання, та коли на тілі з'являлися чорні плями смерть була неминучою. Дуже швидко вони перетворювалися на великі гнилі рани, як на яблуці, що на спеці могло зогнити за кілька днів.

Врешті решт плоть вадвалювалася шматтями, усе супроводжувалося блювотою, криками, судомами рук та жахливим сомродом. Ті, що перехворіли, могли захворіти знову і тоді мало не всі вмирали, жоден не переживав хворобу тричі.

За два тижні монахи почали помічати, що мор не торкається території монастирів, хворі могли опинитися там з допомогою родичів, тоді їхні муки полегшувалися а хвороба сповільнювалася. Та все ж ніхто зі священослужителів не захворів.

Потрапити туди на постійній основі було майже неможливо. Монахи жили у двох-трьопверхових домах, високих, та невеликих за площею, вони не могли сховати усю Імперію. Послідовники Найсвятішої розстеляли спальні місця у столових, віддавали власні кімнати – все одно не вистачало. Врешті решт вирішили, що пускатимуть тільки дітей, дорослі могли лише прийти на службу а після лишитися на годину, аби поспілкуватися з нащадками.

Для хворих теж були місця, що аристократи, що простолюдини звали їх «могильниками». Їх зводили з дошок та соломи, ранньою весною там вільно гуляв протяг, та під час лихорадки ти не сильно звертав уваги на такі речі. Господарі брали плату у вигляді мідяка за день, а люди були змушені платити – що завгодно, аби пошесть гуляла подалі від дому. Коли більша частина постояльців вмирала, будівлю просто підпалювали, зазвичай вони існували не більше місяця.

На додачу до цього нависла загроза голоду – торгувати ніхто не хотів, а робітників на полях не лишилося. Чого не скажеш про чудиськ – у них завжди було м'ясо, наче хтось приносив провізію з-за океану, а може, ті жерли трупи, поки ніхто не бачив. Народ не хотів знати, куди дівалися померлі з вулиць, аби під ногами не валялися.

І ось на фоні такого жаху, коли страшно було навіть на вулицю вийти, настало свято Вознесіння. Селянам було наказано виділити частину припасів (бо саме вони мали землю і розпоряджалися врожаєм), аби зготувати традиційну їжу і роздати у монастирях, на службі кожен отримав випічку, у мешканців столиці був ще один обов'язок.

Ближче до полудня усе здорове населення прийшло до замку. Їхній одяг був потріпаний, деякі не знайшли нічого пристойного, та все ж пускали кожного. У дні мору та загибелі, у час торжества падальшиків та чудиськ, король оголосив про свій намір одружитися.

Насправді усе вирішилося рік тому. За тиждень після свята усі мешканці замку зібраися на вівтарі, поступово радники закінчували молитви, Конзекрейт не помітив, як народ розійшовся, лишився він, як найвідданіший янголам слуга, та інквізиторша.

Колишня капітанша лицарів поселилася тут після бійки з Різою. Спочатку аби підлікувати рани – зробивши стільки для своєї країни вона заслуговувала на допомогу найкращіх цілителів Імперії. Правитель не звертав уваги на гостю, спілкувався лише з вічливості. Коли церква вирішила, що на битви її більше не кликатимуть, господар столиці виділив кімнату та доручив займатися релігійними питаннями.

«У її віці геройствувати не варто, піввіку прожила, майже як мій батько, - розмірковував юнак, - нехай собі відпочиває, якось без однієї воїтельки розберуся». А тепер сталося так, що вони лишилися удвох, а молитва привернула увагу Найсвятішої.

М'яке світло огорнуло паломників, наче вони потрапили на небо. Син Георга дивився навсебіч, намагаючись відшукати батька, лише кілька секунд – поки богиня не з'явилася. Потім лідер спробував роздивитися крилату діву, чи то не побачив, чи то забув – у пам'яті лишився тільки голос, ніжніше якого напівельф не чув.

- Луазіра, твої відвага та відданість стали прикладом усьому сану священників. Юріан, нехай доля позбавила тебе матері, знай: ти мені дорогий, як син. Мені б хотілося обдарувати своїх підданих благодаттю. Тобі, молодий король, час завести власну родину, а тобі ж, хоробра воїтелько, стати частиною моєї, тож я благословляю ваш шлюб, що відбудеться у день великої радості – Вознесіння.

Король не смів заперечити, з багатьох причин. По-перше, сестра вже пішла проти волі янголів, по-друге, поруч була інквізиторша, а говорити неприємні церкві речі в присутності її представниці це самогубство, і по-третє, хто б став проти своєї покровительки?

Ось так вони опинилися біля вівтаря. Молодий правитель людей з ельфійськими вухами та дерев'яною ногою, наречена вдвічі старша, спотворена чисельними битвами (згадати хоча б відсуність ока, двох пільців та половини кисті), іноземці казали «інваліди одружуються», хтось жалів, хтось сміявся, але не люди. Усі вони – від селян до графів та герцогів – раділи.

Рід Конзекрейтів не урветься, після затишшя місце королеви буде зайнято. За останні роки вона була найдостойнішою кандидаткою – не чужинка, не зрадниця та не тиха миша, а як раз та сила, що потрібна країні у важкі часи.

Тому весілля намагалися відсвяткувати з великим розмахом за усіма традиціями. Йдучи до вітаря Юріан знову згадав батька і замислився, що б той сказав, якби зараз побачив нащадка. Перший шлюб Георга стався за разрахунком дідуся, другий – через відсутність спадкоємця, обидві ці причини стали приводом для шлюбу теперішнього короля. Виходить, не такими вже й різними були їхні долі: камінь турботи про державу, усі рішення приймають вищі сили або випадковості, на улюблені речі накшталт вивчення трав немає часу, а про мрії бути лицарем навіть думати заборонено – треба рід берегти.

Мабуть, старий правитель не став би говорити про важливість союзу, не став би і вітати молодих. Хіба що погляд – сумний, сповнений розуміння погляд батька – розділив би важкість того боргу з сином.

Аби скріпити шлюб, партнери мали провести разом ніч, з цією задачею король впорався без скарг та попирань. Добре, що у спальні запалили небагато свічок – принаймні у мороці він не бачив дружини, мабуть під одягом у бувалої лицарші шрамів було більше ніж зірок на небі.

Шкіра Луазіри була грубою а тіло як труп. Вона не стогнала, не намагалася розпалити пристрасть і грати з себе закохану, просто виконувала наказ, як у роки, коли сама підкорялася капітану лицарів – лежала і дозволяла чоловікові робити усе, що треба. Напівельф пам'ятав, як сетра притискалася до нинішнього чоловіка, і з яким бажанням той хапав її, штовхаючи до стіни у ніч маскараду. У найжалюгіднішому їхньому цілунку пристрасті було більше, ніж життя в усьому тілі інквізиторші. Тільки одна річ могла змусити її полихати – страти невірних.

Звісно, новоспечена королева не завжди була такою. Зі слів Різи у якості капітанші жінка могла посидіти з лицарями біля вогнища і розповісти анекдот, навіть алкоголем пригостити, хоч це і заборонено за уставом. Воїтелька завжди карала винуватих, та покарання були радше повчальними, ніж принизливими.

Та інквізиція нікого не жаліє, навіть своїх. Або ти свято віруєш у їхні ідеали і живеш служінням, або повертаєшся у лицарі – друге для неї було немислимо. Мабуть, не останню роль зіграло навернення принцеси – та була улюбленою підопічною капітанші, їй захотілося помститися усім мертвякам, як і малому Юріану, от тільки Луазіра була дорослою і словами її погрози не обмежилися.

Залишивши вже законну дружину у ліжку, король вдягнув сорочку і протез, після чого, накульгуючи, пішов на балкон. Правитель дуже сподівався, що їй вдалося завагітніти, і скоро у палаці буде ще одна радісна новина, з цього приводу у Люксиліни знайшлося пророцтво, що вона його озвучила у день заручин.

- Я пошлю вам двох янголів, яких колись забрала з циклу перероджень, вони гідні душі. Оскільки на Долину Верб чекають важкі часи, їм доведеться покинути небесну службу і застати на земний пост. Ви назвете дітей Еллеєм та Саріною, вони повернуть Імперії колишнє процвітання, після чого повернуться на небеса, лишивши на землі нащадків – ваших онуків – така моя воля.

- Хай буде так! – Сказали тоді наречені.

А тепер він думав, чи матиме рід Конзекрейтів своїх дітей. Не тих, що ставляться печаткою на договорі про шлюб, не бістарди чи самозванці, і навіть не месії з янголами, а просто звичайні малюки, народженні у коханні та радості. Чи були такі взагалі у його родині, чи усі королі народжувалися з ненависті, жаги до влади та інтриг?

Такі роздуми він мав у першу шлюбну ніч – наймерзеннішу у своєму житті. З часом стало легше. Луазіра виявилася не такою вже і жахливою королевою, хоча у рядах інквізиторів та лицарів звикла командувати. Вона не тягла ковдру правління на себе, як це робила Азеркіна, і ніколи не сумнівалася у рішеннях чоловіка, бо той виконував волю Люксиліни, а ще вміла показати себе на людях.

Проте у її віці завести дитину було непросто, тож перша ніч була далеко не останньою. Юріан не міг сопвідатися священнику, рідних у нього не лишилося, тож часом юнак кликав на відверті розмови єдиного друга і ділився з ним проблемами життя.

- Мені ніяково виконувати свій обов'язок, вона могла б бути моєю матір'ю, а не моїх дітей. – Якось сказав він товаришу.

- Нічого, твої предки-ельфи віками живуть, для них різниця у двадцять-тридцять років то дрібниці. – Намагався підтримати Терас.

Вони сиділи у троній залі, під час епідемії вона часто пустовала. Офіційно радник допомагав королю вирішувати важливі справи, принаймні цього Найсвятіша та її слуги не перевіряли. Вони дозволяли напівельфу говорити з приятилем, і на тому варто було спасибі сказати.

- Знаєш, вона казала, що стала капітаншою у двадцять два роки, коли моїй сестрі було тільки шість, уявляєш? І її вважали красунею, багато лицарів ладні були життя віддати, та Луазіра так захопилася службою, що на кохання часу не лишилося.

- Я б сказав, це жалюгідне виправдання. Не ображайся, але твоя дружина нічого не вміє, тільки махати мечем та розповідати про це, у неї нічого іншого у житті немає, як ти її терпиш? – Розмова з усіх сил намагалася зійти на жарт, нажаль, у тих обставинах жарти не давалися.

- Як і усі королі. – Знизавши плечима відповів Юріан. – Зчепив зуби та терплю. – а сам подумав, що один правитель все-ж таки любить свою королеву, щоправда, він не король, а одружуватися йому було не обов'язково, і ось щось ворухнулося у серці. Можливо, життя Георга було не кращім прикладом для наслідування.

- Кожному голову крутить свій дур. – Тут вже і Терас перестав жартувати, задумавшись про своє. – Так, ми помішані на долі, хочемо або втілити її плани, або підлаштувати світ під себе, та в будь якому разі приходимо до божевілля. Ось так люди і стають тими, ким вони є.

- І нащо тільки янголи дарували нам розум, можливість обирати та помилятися? Наче їм приємно дивитися на страждання тих, хто провинився, у такому випадку вони нічим не кращі...

Тіней

Добре, що це слово не зірвалося з уст короля. Як він, кров та плоть Люксиліни, міг сказати щось подібне?! Більш того, займатися проблемами свого життя під час мору, коли увесь народ страждає. На щастя тієї миті прийшов цілитель зі своїм докладом про хворобу, Терас знову перейшов на «ви» і поспішно покинув залу. Та його очі багато про що казали – друг чудово знав, що хотів сказати нащадок Найсвятішої, наче думки читав.

Дослідження вдихнули у короля нове життя. Він все ще страждав від подружнього боргу кожні вихідні, не полишав і зборів – усі питання вирішувалися при правителі. Проте тепер під приводом допомоги (хоча і це бажання було у певній мірі) Юріан міг повернутися до улюбленої справи – травам та зіллям. Магія світла так само підкорялася юнакові, але тільки бойова – цілющій заважала кров ельфа, що так само була занадто слабкою, аби оволодіти аналогічними закляттями з острову Життя.

До кінця весни були знайдені еліксири, що могли сповільнити хід хвороби, тож тепер у людей з'явилася хоча б надія дожити до кінця епідемії. Лідер був настільки натхнений результатами, що узявся за нову справу, аби цього разу точно отримати ліки.

Не для кого не було секретом, що Луазіра недолюбливала Тераса. Поки чоловік пропадав у лабораторії алхіміка вона шукала, до чого б поприскіпуватися, і в цьому дуже була схожа на колишню королеву. Інквізиторша помітила, який привітливий радник з чудиськами, і підозрювала, що не без його допомоги ті лишилися на землі імперській. А ще ніхто не знав, звідки узявся обідранець – казали, правитель знайшов на березі, про родичів інформації не було.

Раніше від неї вимагали готовності: робота, робота і ще раз робота, тренування, розбірки з підопічними, папери та доклади. Тепер же усі як один твердили, що новоспечена дружина має більше відпочивати, від того їй нічого не лишалося, тільки спостерігати за підозрілим радником, дивацтв якого чоловік не помічав.

А їх було багато. Наприклад, одного разу королева почула шум у спальні Тераса, а коли зайшла туди нікого не було, от тільки чорнило на пергаменті ще не висохло, отдже усього мить тому хтось сидів за столом і писав наказ для короля.

Друга дивина прийшла з днем Народження безродного. У замку згасли свічки – усі до єдиної, а тіні ринулися у коридори, та нікого не хапали і не розмовляли з жертвами як зазвичай. Вони чи то співали, чи то шепотіли якісь гімни, сміялися і металися, як діти на великому святі.

Про це Луазіра хотіла докласти, навіть пішла до троної зали, але там зустріла Тераса, він схилив голову, як того вимагав етикет і... Жінка лежала у спальні з сильним головним болем, ще тиждень не могла встати з ліжка, цілителі записали її у жертви мору, сказали, маячня почалася, а тоді недуг зник так само як і з'явився. Після такого Конзекрейт дружині не вірив, казав, усе примарилося.

Та усі ті випадки меркли на фоні останнього, що стався всередині літа. Після чергової спроби отримати спадкоємця жінка вдягнулася і пішла до храму, зазвичай усі молилися до заходу сонця, та інквізиторша хотіла звернутися до Люксиліни якнайшвидше, може, тоді усе б вийшло.

Там вже стояв Терас – без сумнівів, його срібну мантію та броню, що її подарував правитель, важко було забути. Радник наче молився, та навряд чи янголам – від його шепоту здригалися стіни, а лик Найсвятішої на вівтарі поглинула пітьма.

Стальна діва була готова до битви, не лякали її ні смерть, ні знищення душі – лицарі звикли віддавати усе до останнього. Жінка підбігла до радника, як раптом усе зникло. Інквізиторша знову лишилася сама, без доказів. Тіні не чіпали її і не калічили, ще гірше – виставляли божевільною в очах чоловіка, а от якби той вирішив відіслати дружину геть, вони б напали.

Та велике зло чомусь трималося осторонь. Навряд чи це була помилка, радше їм наказали. Лаузірі навіть подумалося, наче той нікчемний радник міг... Занадто божевільна ідея. Тіні слугували тільки чудиськам, і те допомагали, не вклонялися.

Звісно, королева не стала розказувати про це чоловіку, тільки своїм знайомим інквізиторам, і ті пообіцяли позбавитися від нього так, аби король не помітив. Правда, сказала б дружина про це, Юріан усе ще проігнорував, бо і сам не горів бажанням молитися.

Конзекрейт багато думав про свою віру, і чим сильніше вкорінювалася епідемія, тим більше сумнівався у ній. Чому він ніколи не цікавився ні Ланю, ні Пітьмою, бо серед його предків були ельфи! Чому не звернув уваги на бога гномів, хоч ті і були йому чужими – хіба не душа має обирати релігію?

Звісно ні, усе вирішує родина. Можливо, справа у бажанні захистити нащадків, зміцнити зв'язок з іншими (сусідами та майбутніми друзями, нерідними за кров'ю), чи старшими керують заповіді, що карають тих, хто дозволив дітям піти до інших богів.

У будь якому разі релігія у Паладії давно перестала бути вибором душі і стала частиною репутації, такою самою як ім'я, походження чи герб на одязі. Бути чатсиною культа янголів це усе одно що бути ремісником чи вченим – це усе стало занадто буденним та прилюдним, не приносило ніякого вдоволення.

Георг розумів це і намагався зруйнувати старий уклад. Він брав долю у власні руки, чим був дуже схожий на доньку, і у той самий час не йшов проти богів, боючись кари, що успадкував і син.

Обов'язки та виховання зв'язали правителя по рукам і ногам. Нажаль, напівельф не міг просто так позбутися дружини, узяти меча, забувши про нудну магію, і посперечатися з Люксиліною щодо її рішень. Не міг, і у той самий час заздрив тим, хто може, хвй навіть могли простолюдини та безумці – у них було куди більше прав ніж в усієї наради разом узятої.

Минали місяці, подружжя Конзекрейтів продовжувало жити за усіма укладами холітії, боротися з пошестю та виконувати волю Найсвятішої, ховаючи за зразковим життям власні цілі. Луазіра оголосила негласну війну Терасу, а Юріан чекав того дня, коли доля дасть йому вибір. Можливо, наступного разу він дозволить собі побути егоїстом, бо інакше майбутнє складеться не краще, ніж у батька.