Спадкоємиця Конзекрейт

Ворота відчинилися, ключ дочка Ворона забрала з собою. Над головою дослідниця запалила сферу світла – нехай чудиська і боялися склепів, а от тіні могли рушити слідом. І перше, з чим зіткнулася принцеса – сходи, що були вибиті у солі. Вона повільно спускалася вниз, відчуваючи запах солоної води, у зеленуватому світлі виднілися візерунки на стінах – хвилі, як чаруюче! Не менше двох десятків метрів вниз – болота лишилися згори, тут некроманти і справді не мали влади, наче підземний світ належав іншому володареві, невідомому до сих пір божеству Паладії.

Перша кімната була невеликою. Стіни дерев'яні – як тільки вони протрималися стільки часу? Перед вампіршою був стіл, на ньому – келих, зсередини розписаний трояндою вітрів. Кожна сторона вела до дверей, над чашею висів шмат скелі, обв'язаний мотузками. Відкривши одні такі двері можна було обірвати трос, і тоді ця каменюка впала б вниз. Навіть якщо розкрадач гробниць зміг би увернутися, вибратися вже не вийшло б.

Обшукавши приміщення, Різа знайшла замітку, що була вирізана ножем на дерев'яній стіні. «Там, де море зустрічається з сонцем, я зустрічаю світанок». У пам'яті щось ворухнулося. Стара історія, здається, почута коли принцеса плавала до лісових ельфів. Моряки переказували із уст в уста. У будь-якому разі, правильною відповіддю був захід, і відчинивши потрібні двері дівчина виявила, що канат, який йшов від них, був прив'язаний до стелі, а не до каменюки.

Друга кімната була ще дивнішою. Хтось використав на ній закляття збільшення, така магія була підвладна гномам. Замість підлоги було море, з якого стирчали гострі скелі. На початку шляху хитався дерев'яний човен, вона була доволі великою, тож лише досвідчений моряк зміг би проплисти через перешкоди на той бік.

Першою думкою було спробувати самій – не дуже далеко. Як тільки чобіт торкнувся води, рідина закипіла і підошва зіпсувалася. Виявилося, творець гробниці був не таким вже й дурним – вода так само зачарована, і ніщо, окрім того човна, не могло її торкнутися.

Та хто сказав, що судно має бути великим? Взявши свого меча, воїтелька відламала кілька дошок і зв'язала їх мотузкою з парусу. Вийшов малий пліт, з ним вона впоралася і допливла до берега.

Третя кімната усе так само з дерев'яними стінами, була заповнена вогнями. Одні блакитні – хтось спіймав їх у океані і приніс сюди, інші зелені – з боліт. І якщо перші допомагали знайти вихід, другі тільки глибше у воду заводили. Дівчина вирішила йти за океанськими вогнями, та вони чомусь вели вниз, у той час як болотні злітали догори. А може, їй треба було обирати навпаки, бо вона ж була нежитю?

Аби перевірити це Різа пішла сходами за зеленими вогнями, от тільки там виявилася безодня – мало не впала. А ось блакитні вогники вивели до спуску на другий поверх.

Тут була трофейна кімната – мрія будь якого шукача скарбів. Обладунки, зброя, артефакти – чого тільки не було! Та до таких речей вихованка Долини Верб була байдужа. Вони могли б зацікавити її як товар у торговця, та крадіжку артефактів леді Андегур вважала неповагою до мертвих. Вона і так прийшла за якимось браслетом, він точно не випадково сюди потрапив, а красти більше потрібного дівчина не збиралася. Дорече, цього самого браслета тут не було, щоправда, за трофеями ховалися ще одні двері, проте ключ до них не підійшов.

Уважніше роздивившись речі принцеса помітила одну річ. Усі вони належали сухопутним воїнам, наче хазяїн гробниці усе життя прожив на суші. Тоді чому інші загадки були пов'язані з водою? Тут їй на очі трапився секстант – єдиний предмет, що мав стосунок до мореплавства. Капітани використовували його, щоб вирахувати координати судна, нажаль, такою магією дівчина не володіла, та щоб пройти далі потрібно було усього лише вставити ніжки приладу у замок.

Наступна кімната – дванадцять домовин, що стояли у два ряди. Другі двері були розташовані прямо коридором, до них спокійно можна було пройти, та й відчинити без жодних складностей. На стелі був ще один напис «краще безслідно зникнути на морі, ніж лишити після себе могилу на суші». У трунах були скарби, як їх зазвичай уявляли молоді лицарі – золото, прикраси, дорогоцінності.

Ще одне приміщення, зовсім невелике. Усі стіни списані відмітинами, як у в'язниці. На підлозі люк з іржавим кільцем, запах сирості перебиває сіль. Однієї миті приходить усвідомлення: це вже десь було. І ось вона, відповідь, корабель! Гробниця то ніщо інше, як закопаний старий корабель, тож за логікою цей прохід мав вести до трюму.

Серце завмирає, мисливиця за скарбами відкриває люк і спускається вниз. Тут усе виглядає ще дивніше, наче вона десь не у Паладії опинилася.

Ось вона – головна каюта. Скриня, стіл з приладдям, усе як годиться. Перед ліжком хтось поставив штурвал, а саме ложе – труна без кришки. Над ним нависає балдахін а всередині лежить мертвяк. Не бажаючи підходити до нього, дочка Ворона обшукує стіл, як і очікувалося, потрібного предмета там нема. Вона кілька разів читала про такі місця і знає, що буде далі, тож тримає зброю наготові.

Капітан лежить, схрестивши руки, наряджений у парадний мундир. Мабуть, одяг – то єдине, що зберіглося. Тіло усього лише висохла мумія, мало не скелет, на зап'ястку сяє браслет з чотирма камінцями. Рубін - символ вогню, лазурит – земля, аквамарин – вода і нефрит – повітря. Прикраса легко знімається з зогнилих кісток, лишається надія, що у книгах дурню понаписували. Та як тільки браслет опиняється у кишені, трухлявий скелет вскакує, хапає шаблюку і кидається на ворога, видаючи скреготання.

Його шаблюка стикається з мечем воїтельки. Хоч скелет виглядає трухлявим, він непогано тримає удар. Цього разу дівчина вже не б'є між ребер, а намагається цілитися туди, де з'єднуються кістки – кістлявих можна розвалити і виграти час.

Під час чергової замашки ворог вдарив хвилею магічної енергії, від чого дівчина відлетіла до стіни. Він був личем, хоча сам того не усвідомлював.

Цей вид нежиті у Змертвілому лісі майже не зустрічався – не просто могутні чаклуни, а близькі до певної стихії чи божества, такі рідко воліли слугувати Володарю Вічності після смерті.

Він спробував зробити так ще раз, не знаючи, що таке мана, концентрація і потік енергії. Звісно, у нього не вийшло, бо він краще володів мечем, так само як супротивниця. Вони знову зчепилися і дівчині таки вдалося вдарити у колінну чашечку, лишивши ворога ноги. Другий удар відсік руку, цього було достатньо. Треба було забиратися, поки скелет не зібрався докупи.

Та на виході з каюти щось ворухнулося у душі воїтельки. Чи то кодекс честі лицаря, чи то старі повчання Георга. Їй вже не бути королевою, та це не значить, що варто забувати про совість.

- Ким би ви не були, я маю забрати браслет, він мені потрібен, та все ж неправильно грабувати ваш дім. Я віддам вам одну річ, взамін на цю, аби все було чесно.

З цими словами (усе ще тримаючи меча) принцеса підходить до капітана, і кладе у руку, кістки якої тільки що відновилися, музичну скриньку з ключем. Він завмирає, нажаль неможливо розпізнати вираз обличчя скелета, та рештки шкіри рухаються, намагаючись скорчити гримасу. Він віддає скриньку назад і відкладає шаблю.

Повернувши ключ у механізмі принцеса почула старовинну мелодію, що була подібна плескоту хвиль, які танцювали з грайливими сонячними променями. Музика була дуже гарною, а якщо придивитися до кришки, можна було помітити русалку, що тримала у руці серце. Нарешті згадалася та сама пісня, яку наспівували моряки Паладії.

У дні, коли океан бушував

І йшли на дно кораблі

Жив собі на світі моряк,

Що страху не знав взагалі.

Він підкорював чудиськ морських,

Як грім разив ворогів,

Знати не знав сухопутних щурів,

І слугував лиш воді.

Океан-володар полюбив мореплавця,

Беріг його від біди,

Та тільки русалка не могла те пробачить,

Затягла під товщу води.

І як лиш міг простий чолов'яга

Прихильність океану знайти?

Ні слова не мовив їй бідолага,

Сміявся лиш наприкінці.

І люта русалка серце узяла,

Віддала холодній воді,

Та глибина його врятувала,

Недолік був лиш один.

Нога його більше на корабель не ступала,

На суші був тепер дім.

Мертвяк вихопив скриньку, як тільки зазвучала мелодія. Оком, що лишилося, та порожньою очницею він дивився на діву океану. Тут навіть розкрадачці гробниць стало його шкода. В решті решт чолов'яга був легендою своєї стихії, той, кого братом кликали усі моряки, не залежно від того, чи рибалками вони були, чи капітанами чи навіть піратами. Тільки от після фатальної сутички став капітан простим мешканцем Долини Верб, а після смерті таким само нікчемним личем. Звісно, можна було його навчити, зробити полководцем чи навіть союзником, та навіщо? Якби у дочки Ворона хтось відібрав кохання, чи стала б вона шукати іншого життя?

- Як член культу Володаря Вічності я можу запропонувати вам угоду. Ви віддасте мені браслет стихій, а я, як учениця лідера Союзу дозволю повернутися до океану. Нехай та жінка заборонила вам наближатися до берега зажиття, ви вже давно не живий, заборона більше не дійсна.

Лич відповів щось нерозбірливе, та судячи з того, що шабля лишилася на поясі, це була згода. Разом вони вибралися з гробниці, капітан узяв з собою лише капелюха, секстант, компас, та шаблю з пістолем. Та там на них очікував неприємний сюрприз – до місця розкопок підійшов Раззак.

- Різа, як ви тут опинилися? У будь якому разі повертайтеся до замку, ви і ваш новий зогнилий товариш – Седіга вже сумує без своєї іграшки.

- Піду, тільки справи свої завершу, хочу відпочити на свято.

- Та спершу віддасте мені браслет, за яким туди полізли, це саме собою. Не має коханка дарувати такі дарунки.

- Ну тоді самі лізьте у ту гробницю, пройдіть купу пасток і знайдіть прикрасу, бо я зіштовхнулася з ним – воїтелька вказала на капітана, - і мусила повернутися.

- Не брешіть, принцесі це не личить. Віддайте браслет.

За спиною зомбі стояло кілька йому подібних і купа упирів, яких ті тримали. Новоспечений союзник вже дістав шаблю, готуючись до атаки, проте дівчина його спинила. Вона взяла свого амулета та прошепотіла закляття. Від оніксу розлетілися промені, що заповзли у розум потвор, тієї ж миті упирі наче збожеволіли і кинулися на зомбі, а Раззак опинився у серці цієї бійки.

- Ось наведете лад у своїй армії, тоді поговоримо. – Кинула дочка Ворона наостанок.

***

- Тобі варто було це бачити! Піднялася велика хвиля, нахлинула на нього, наче обійняла, тоді капітан з легенди перетворився на вогник, як ті, що злинають над водою ввечері. Можеш сердитися на мене, бо личі то рідкість і він став би чудовим воїном, та душа моряка завжди буде віддана океану, і ніколи – Ворону.

Вони зустрілися за кілька днів до свята. Ледь повернувшись учениця повідомила про прибуття, і вчитель наказав негайно прийти. Вони провели разом увесь день, тепер розмовляли на балконі. Седізі було цікаво, куди це вона зникла, Різа розповіла про свої мандри, не згадуючи сутичку з Раззаком.

- І ось те, заради чого я пройшла цей шлях.

Дівчина вказала на стіл, де лежала коробка. Переступивши поріг вона поклала її туди, та вампір не звернув на те уваги, полонивши кохану обіймами.

- Ця легенда – найкращій подарунок. Історія має гідний кінець, тепер її можна записати у книгу та поставити на полицю. Ти ж знаєш, книги – моя слабкість, і цей дар кращій за будь-який амулет. Навіть не знаю, цим тобі віддячити.

- Подаруй мені цю ніч, кожну секунду сутінок. Хіба може щось ще мене так порадувати?

Замість відповіді Седіга торкнувся губ, коли його руки обережно штовхнули у бік ліжка воїтелька зрозуміла, що обоє сумували. Голова торкнулася подушки, від доторків стало спекотно, на устах розквітав солодкий смак отрути, очі партнерів палали пристрастю. Через пелену насолоди дочка Ворона почула, як хтось стукає у двері, може, Дагарон, чи Раззак, або хтось із союзу. Насилу відірвавшись від цілунку, вампір крикнув:

- Геть, і щоб не турбували до світанку!

Шум у коридорі припинився. Нарешті заслужений спокій.