Спадкоємиця Конзекрейт

Зима добігала кінця. Різа активно вела пошуки у Гренцені, усе марно – тут не було ніяких доказів вини Раззака або причетності Соула до змови з радником. Весною варто було рушити далі, а йти з порожніми руками не хотілося. З цієї причини королева багато гуляла, вона сподівалася щось відшукати, але те, що знайшла, було зовсім несподіваним.

Воїтелька стояла на мосту, дивлячись у воду, та бурлила під шаром криги, що ставав усе тонше, та поки що не тріскався. Як раптом на тому боці мосту ворухнулися силуети – їх розділяла пелена снігу а слова розносив вітер. Аби почути розмову, дівчині довелося спуститися на лід, пройти трохи далі. Тепер вона побачила, що одна істота була менше другої.

- Казав, що любиш, а тепер женеш, ти брехун! – Кричав тоненький голосок.

- Це правда, люблю, але зрозумій, нам неможна бачитися! – А це казав Маркус, тільки от якщо ці зустрічі йому були непотрібні, чому він так рвався на кордон?

З боку Змервілого лісу на міст зайшла група паломників. Це могли бути як живі, так і неживі істоти, у будь-якому випадку вампір не хотів, аби ті його бачили, він щось сказав тому другому. Різа не розібрала слів, лише якийсь писк накшталт «ага», після чого маленька істота побігла геть, спотикаючись і впавши у сніг на боці Імперії. Колишній лицар рушив у інший бік, зустрів мандрівників, став відмовляти від переправи – патякав щось про тонкий лід, сильний вітер і ще бозна які відмазки. Проте дочку Ворона він більше не цікавив, вона покликала упирів і звеліла спіймати ту малу істоту, що стояла на мості кілька хвилин тому.

Відповіді довго не було. От вже і збори прошйшли, королева відіслала одну стару поему до столиці, готувалася зняти корону, коли щось вдарилося у двері. Не акуратно постукало, а радше врізалося. Як би вона не любила своїх слуг, навчити їх манерам було неможливо.

Як виявилося, вампір розмовляв з дівчиною. Вона була вдягнена у мішковину, підшиту овечим хутром – з селянської родини, коси розтріпані, обличчя у сльозах, на щоці подряпина, під оком синець – чи то спроба втечі, чи то намагалася чинити опір, на щастя, нічого серйозного.

- Ти знаєш, хто стоїть перед тобою? – Намагаючись не показувати зацікавленості спитала воїтелька.

- Це ви звеліли тим чудиськам мене вкрасти? – Питанням на питання відповіла дівчинка. – Не їжте, я зовсім маленька та несмачна.

- Розмовляєш краще сородичів, ти десь навчалася?

- Дядько передавав гроші, я ходила до лицарів вони мене вчили... - І тут дитина помітила корону. – О, Люксиліно, королева мерців!

- Володарка Змертвілого лісу. Я можу відпустити тебе, якщо відповіси на мої питання. Одже, хто ти і чому шукала Маркуса?

- Мене звати Анья, міледі, наша родина працює на фермі. За традицією земля має перейти до молодшої дитини, та мій дядько схотів піти у лицарі. Він навіть ходив на ринок красти, аби гроші на те мати. Дядько любив мене, допомагав навчатися, а коли інквізиція почала шукати добровольців захищав від вампірів. – Щоками знову покотилися сльози. Діти погано брехали і ще гірше ховали емоції. – А тоді він зник, я відпросилася до родичів у Борден і тут шукала. Не було ніяких вістей, а ось нещодавно казали, що бачили його вночі, як вампіра, що він вбиває тварин. Я хотіла спитати, навіщо він пішов до некромантів, до нас вже приходив інквізитор...

Вона більше не змогла говорити. Розплакалася, витираючи шмарклі рукавом. З досвіду з малим Юріаном правителька знала, що дівча треба заспокоїти, інакше діла не буде.

- Ти маєш знати правду. Маркус справді став вампіром, та не за власним бажанням, і на звірів нападає лише тому, що йому потрібно їсти, а вбивати людей не хоче.

- Він прогнав мене, - борючись зі сльозами мовила крихітка, - навіть не обійняв, ну що поганого я зробила своємо любому дядечку?

Не встигла лідерша відповісти, як маленька істота притислася до неї, на щастя Різі вистачало досвіду та самоконтролю не кидатися на усе живе, та новонавернені таких якостей не мали.

- Не ти винна, твоя кров. Спрага змушує нас нападати, не має значення, хто стоїть перед тобою. Я колись накинулася на рідного брата, якого рятувала від Раззака, знаєш, хто такий Раззак?

- Розкрадач могил. Кажуть, його слуги викопують мертвих і з дерев знімають, а потім воскрешають.

- Мертвих з дерев...Узбіччя Самогубць, це ж той самий доказ! Ти навіть не уявляєш, як допомогла мені, принцеса, що ж, тепер і я тобі допоможу.

- Принцеса? Ви гадаєте, я схожа на принцесу?

Це слово вирвалося випадково. Якщо Андегур і доводилося спілкуватися з дітьми, то тільки на офіційних прийомах, дуже рідко у лицарських походах. З іншого боку це відволікло дівчину і змусило її всміхнутися, а чим менше вона ридала, тим менше привертала уваги.

- Так, схожа, але краще б стала воїном. Граних прицнес багато, а от воїнів мало. Знаєш, навіть вампіри Альдегару їх бояться, та тільки не відчайдухів дурних, як твій дядько, а сильних та розумних.

- Він справді іноді буває дурним, але не спеціально.

- Як би там не було, я поважаю його за сміливість. Тобі потрібно відпочити, а потім я особисто відведу тебе до мосту, на тому боці знайдеш людей.

- Королево, а я можу вас попросити подарувати мені корону? Вона така блискуча!

- Корону значить... Ну, гаразд, тільки засинай скоріше, я не люблю панькатися з дітьми.

Дівчинка усе зрозуміла і швидко поснула, Різі прикраси не було шкода. Вінців та правителів багато, а шансів відшукати зачіпку мало. Тоді ж прийшов лист зі столиці. Дагарон не міг знайти нічого корисного, тільки помітив, що радник часто почав зникати, а лідеру було не до того. Лісові ельфи збиралися воювати зі Змертвілим лісом, виявилося, серед двух потопельників один був онуком сансая, а Рагосса не вміла тримати язика за зубами.

Седіга у своєму звичному тоні відповів послам, що правителька мала вагомі причини на такий вчинок, і якщо вже їй так було треба, ніяких вибачень або компенсацій ельфи не дочекаються. Різі лишалося тільки всміхнутися, читаючи ті рядки, шкода, що серце не могло сміятися.

- Моє кохання, на полі битви ми станемо єдиним фронтом, як час прийде то я тебе прикрию, і ти мене врятуй від легеонів.

Тихий шепіт урвав удар у двері. Маркус вибив її, очі юнака палали гнівом, він розбудив полонянку і та знову розплакалася, а один з упирів застрибнув у вікно, вхопивши горе-рятівника за бік.

- Геть! – Наказала володарка і мертвяк скочив назад, потягши за собою шмат броні.

- Якщо ви хоч пальцем мою племінницю зачепите... - Не договоривши, Маркус подивився на Анью та завмер. Воїтелька чудово знала той погляд, вона хутко схопила вампіра, поставила на коліна, приставивши ножа до горла.

- А тепер слухай сюди, кровопивця паршивий. Ти тільки що сам мало не накинувся на неї, а мене смієш звинувачувати. Мало того, ще й так нахабно вриваєшся до покоїв, чи забув, з ким розмовляєш?

- Ні, леді Андегур, ніколи не забував. – Відвернувшись від дівчинки, згораючи з сорому, мовив юнак.

- Тоді візьми себе у руки і не брудни моє ім'я. Володар Вічності забороняє вбивати дітей – він сам вирішує, кого з них і коли забрати. Я не альдегаровка, аби цю заборону порушувати, чи и думаєш, королева власної спраги не контролює?!

- Ні, панно, прошу пробачення, я просто хвилююся за неї. Більше нікого рідного немає, навіть брат вважає мене виродком.

- Добре вже брат, за нею інквізиція полює через тебе! Цій дівчинці потрібен захист, твоя кров, от ти і захищатимеш.

Маркус знову подивився на племінницю. Вона єдина усе ще вважала його рідною людиною, і хоч вампір не знав, чого че правительку так турбує їхня доля, він був від усієї душі вдячний за те, що та не віддала крихітку Чейнсу.

- Якщо ви так наказуєте, це буде честю для мене. Та що робити зі спрагою, якщо я не втримаюся?

- Утримаєшся. Віднесеш листа моєму чоловікові, він допоможе. Я поясню ситуацію, доведеться побути у столиці десь півроку, можливо, трохи повоювати. Якщо пройдеш випробування, зможеш знову побачити Анью і стати її захисником, а ти, - подивившись на дитину продовжила дочка Ворона, - вертайся до родичів і сиди тихо, аби інквізитори не чіплялися. І читай більше книг – сама бачиш, хранитель твій то меч, одже тобі бути розумом.