Спадкоємиця Конзекрейт

Чим більше проблем вирішувалося, тим більше їх ставало. Вигнали стімів – ті втекли у союз, тепер Імперія теж мусила туди вступити, бо решта королівств вже були там і могли разом напасти. Намагалися позбутися чудиськ – прийшли епідемії, весною майже нічого не зійшло на полях, тепер світлим чаклунам треба було збільшувати жалування за наднормову роботу. Товаришу дав титул радника, то у нього тепер була нова ідея.

Терас вимагав розпочати війну проти некромантів. З кожним днем усе вимогливіше, підгоняємий власним бажанням, одержимий однією битвою. Можливо, справа була у клятві, або войовничий характер давав про себе знати.

- Ти хочеш союз з ними мати, проситимеш уврятувати від смерті? Кого?! Вони вже усю твою родину забрали, а тобі усе мало причин для війни!

Він навіть не уявляв, наскільки помилявся. Юріан був готвоий воювати і так само мріяв відрубати вампіру голову, більш того, міг битися до останнього, віддавши життя. Тільки дві речі зупиняли. По-перше, неможна було лишати Імперію без спадкоємця, він зрозумів це, коли упирі мало не загризли, якщо рід Люксиліни урветься, люди побіжать у Змертвілий ліс, тоді перемога буде нічого не варта. По-друге, Долина Верб була занадто слабкою. Звісно, жоден король не зможе побудувати державу на віки – навіть у вічних нові лідери змінюють закони, та він міг хоча б провести кілька реформ і позбутися бід, аби його спадкоємці не лишилися самі, у тій самій скруті, де він зараз плавав.

Проте войовничий друг не сав так довго чекати. Чи так випадково сталося, чи це було сплановано, король не знав. Терас разом з групою воїнів вирушив до Бордену, де ходили чутки не тільки про вампірів, але і про відьму, що одного такого підкорила. Воїтелі побоялися підняти руку на дитину, інквізитори не мали доказів, радник запропонував перевірити як у давні часи: зв'язати та кинути до річки. Якщо відьма нечисть врятує, а ні то Люксиліна прийме до себе душу. Дівчину врятував вампір, побіг у сторону Змертвілого лісу, людям туди ходити було небезпечно. Але ж товариш не вважав себе людиною, радше чудиськом.

Йому пощастило наздогнати утікачів, хоча то було спірне везіння. Свою племінницю Маркус (ім'я назвав брат загиблого) потяг до табору лідера, бо не знав, куди ще подіти дитину. Це ще більше розпалило Тераса, він прослідкував за ними і вступив у бій.

До тих пір син Георга бачив лідера Союзу лише як посланця Ввічливий, спокійний, завжди намагався обійтися без зайвої крові і нічого зверхнього собі не дозволяв, чув, що той страчував слуг, та хіба можна осуджувати за вбивство вже мертвих? Коли повернулися воїни Юріан зрозумів: не просто так Седігу боялися.

Тераса перенесли у його кімнату, юнак навіть їсти не міг. Тіло вкрили виразки, сині плями, нариви, воно не подавало ніяких ознак життя, хіба що сіпалося від судом. Наче усі найстрашніші хвороби зібрали воєдино і помістили у нещасного, і це ще інквізитори прискакали з відривом у кілька хвилин, а що було далі? Жахливі крики, гарячка, напади маячні, усе літо юнак провів у лихоманці, король навіщав його кожної вільної хвилини.

- Твоє тіло наче труп, проте душа усе ще тримається у ньому. Як дивно, я думав, тільки тіні та зомбі вміють жити у гнилій плоті...

Тут страшна думка наздогнала правителя. Ах, аби тільки товариша не перетворили на живого мерця! Хоча ні, зомбі не хворіють, їхня кров не кипить ночами від нелюдської температури.

Вперрше за кілька років Юріану випала нагода попрактикуватися у лікуванні травами. Цілителі не могли сказати, що за хвороба мучає друга, лишалося тільки боротися з симптомами. Десь всереині літа Терасу полегшало, тієхж ночі у вікна палацу почали битися ворони, вони стукали у скло дзьобами, дивилися на слуг чорними бісеринками, шукали жертву. Кажуть, ті пташки харчуютья падалю, та деякі можуть відчувати наближення смерті, і прилітають аби вхопити свіжий шматочок.

Час до світанку тягнувся повільно. Скло трішало, товарищу стало гірше. Він почав нести якусь нісенітницю, вибачався перед батьком, якого ніколи не бачив, тягнув руки до мертвої матері, намагався спіймати вампіра, що ненавидів його від народження, і перешіптувався з кимось, кого правитель не знав.

Тієї ночі Юріан присягнувся: якщо життя друга буде врятовано, він сам почне вивчати магію світла, покине меч та лицарство, про які мріяв з дитинства, усе що завгодно, аби не втратити останніої рідної людини.

- Ворон, Володар Вічності, вампір чи привид, янгол або тінь, ким би ти не був, тобі не забрати моєї родини!

Ранок настав на годину раніше, наче сама Люксиліна підняла солнце. Більше прокляті птахи королівсвто не турбували, Терас пішов на одужання. Син Георга був счатсливий, та щось підказувало йому, що за щастя він заплатить не менше сестри.

***

Узбіччя Самогубців притягувало нещасних з усього світу. Восьмеро з десяти нещасних, що воліли б обірвати життя, приходили сюди. Від них, дорече, лишалося немало речей, наприклад, у місцевого крамаря знайшлася книга, що колись була щоденником людини. Судячи зі стилю, автор був селянином.

«Стає журно чоловіку, тоді потрапля він у погляд могутньої Марр. Вона сідає як матір у ложа дитинча, й шепотить свою колискову, страшну, як цілунок привида.

Йде до меня, віддай мені своє життя, будь сином мо'їм чи дочкою, любим чи нелюбим. Зав'яжи петлю на краю смерті, де самогубці спокій знаходять. Я пробачу гріх і дам спокій, тіко йди, не слухай, що до дому кличать, й журба твоя піде.

Ті слова слухаючи приходить до смерті чоловік, коли довго не пускають се вдома вішається, і плюють на нього усі боги, а як до узбіччя дійде то прийме богиня, і буде радий, і душа лишиться при ній на сто літ.»

Марр була правителькою узбіччя Самогубців у часи другої ери Затемнення, вона дійсно заманювала до себе людей, що забагато думали про смерть, та й ельфів з гномами – нікого не жаліла. Банши настільки поринала у роботу, що майже не з'являлася на зборах союзу, тому у документах столиці ніхто не згадував, лише зі слів Дагарона Різа дізналася про неї.

На данний момент ці землі належали Багару – учня того самого, що колись хотів вбити королеву за одного-єдиного вішальника. Щоправда, цей був якимось дивним духом, постійно від нього йшли промені магічного сяйва, такого виду привидів Андегур не зустрічала.

Господар зустрів гостю прохолодно, дав покої подалі від палацу, попросив не заважати узбіччю робити свою справу. І справді, після кінцевої смерті Марр сотні духів перейшли до учня, продовжуючи роботу господарки. Ці були з тих, кого сам Володар Вічності позбавив можливості переродитися, вони стали важливою частиною Змертвілого лісу, ставши основним джерелом армії для некромантів.

Та Різа не збиралася відпочивати, хоч і втомилася її вампірічна суть. Гордість не дозволяла піти з порожніми руками, треба було обшукати замок, чим швидше, тим краще.

Шукати дорогу серед дерев було непросто, на щастя вона запам'ятала одяг вішальників, що допомогло зорієнтуватися. У одного з них стирчав серп, прямісінько у стегні, якийсь новачок забув. Ще одна цікава особливість мешканців узбіччя – вони прикрашали зброю стрічками та камінням, а от решта одягу була сірою, непомітною. І видів було багато, наприклад Багар таскав за собою якусь подобу гарпуна, а два його охоронці (близнюки і обидва зомбі, який збіг) леза без руків'я. Мабуть, вони добре ними володіли, бо ран у живих мерців не лишалося.

Замок розташовувався подалі від річки Серпент – блукаючі мали загубитися у лісі, знайти там місце і зробити свою справу, а обійстя розумних істот, навіть не дуже живих, відволікало від обов'язків. Сама будівля була частково вкопана у землю, дах був пласким. Андегур згадала, як одного разу Седіга був змушений лишитися у столиці, їй довелося вести сюди війська. Усі кімнати маленькі, коридори вузькі, прикрас мінімум, хоча часом на стінах вішали зброю та черепи ворогів.

Королева пройшла через відкриту браму і оглянула замок, вона вирішила залізти через вікно. Вже на третьому повороті дівчина наштовхнулася на охоронця, та він був малосвідомим, тож вдалося втекти, загубившись у коридорах. Проте як виявилося, той негідникі підняв тривогу, тепер усі переполошилися.

Ще один прохід вивів на кухню, виходів було двоє і з обох боків хтось наближався. Не довго думаючи воїтелька застрибнула у чан з учорашнім варевом для зомбі. Холодна кров, згорнута грудками, розварені кістки, липкі органи, трохи солі – доволі оригінально. Одяг миттю забруднився, у ніс вдарив сморід гниття.

- Вперше чую, щоб самогубця дістався до обійстя нашого лорда. – Сказала одна зі служниць.

- Не людина, то був некромант, здається той... упиряка. – Відповів інший.

- Дурний! Ми навіть не знаємо, кого шукати – вампіра або зомбі, свідомого чи несвідомого. О, Володарю Вічний, якщо ми повідомимо пану неправдиву інформацію, він нас самих зварить у казані!

Жирна муха сіла на голову, дочка Ворона заплющила очі, уявляючи Раззака. Його перемога була навіть мерзенішша, ніж ця ситуація, а той бруд, яким радник обливав королеву, не відмивався у лазні, його могла змити тільки кров.

- Якщо свідомий він головного шукатиме, що там ще у замку можна забрати?

- Хоч одна розумна думка. Я попереджу сторожів біля покоїв, ти повідом решту.

Парочка розійшлася, дуже обережно Різа вилізла з укриття. Довелося обтертися рушником, аби не лишати слідів, а от одяг лишився брудним.

Судячи з кроків служниця пішла ліворуч – кроки у неї були чіткішими, без накульгування. Правителька послідувала за нею. Кілька разів дівчина плутала двері, і рабиня зупинялася, прислухаючись до тиші. Темнішало, коридори ставали подібними одне до одного, добре хоч тіні не нападали.

У такі важки моменти дочка Ворона згадувала коханого. Перемога чи поразка, взлет або падіння – він усе одно чекатиме, вампіру потрібна не переможниця, він хоче, аби частинка душі повернулася додому. Тож нехай чорний птах принесе йому лише благі вісті.

Покої правителя були у центрі лабіринту, на щастя на Узбіччя Самогубців не нападали дуже розумні (не враховуючи інквізиторів, та це сталося лиш раз) і завітні двері охороняли не найкмітливіші істоти.

Їх воїтелька відволікла, запустивши спалах у іншому коридорі. Настільки простий фокус, що навіть діти не завжди велися. Не втрачаючи часу Андегур пробралася до порожньої кімнати. Перше, що кинулося в очі – відсутність вікон, під стелею висіла скляна сфера, наповнена душами. Дослідниця впізнала скло – таке робили стіми, це ж вона описала його у своєму звіті кілька років тому. Мабуть, духи навчилися використовувати його у власних цілях.

А ще був люк . Решітка виводила до одного з відгалужень річки Серпент, щоправда, її закрили на замок, проте це була єдина лазівка.

Різа перейшла до пошуку доказів. Спершу наштовхнулася на скриню з сірими робами, там нічого. Замість ліжка п'єдестал, а на ньому – урна з прахом. Однак, привиди дуже незвично відпочивають. Поруч стояв комин, подивившись на казанок над згаслим вогнищем воїтелька згадала, що волосся усе ще вкрито липкою гидотою, нудота підступила до горла, здолавши її, королева продовжила.

Ціла шафа з малими копіями сфери, на кожній ім'я. Так дивно, що душі ставали на облік, зазвичай їх клали до однієї сфери і ненадовго – Володар Вічності забороняв зберігати, тільки заключати у предмети, проте у такому стані вони могли пробути лише певний час.

І ось у око трапилася щілина у стіні. Підчепивши її ножем, дослідниця знайшла схованку, що одночасно була і письмовим столом, всередині було кілька полиць та шухляд. Ось там, після двадцяти хвилин пошуків, і знайшовся потрібний папірець.

«Раззаку, що переміг смерть, володарю над володарями, лідеру Змертвілого лісу

Ваша вимога виконана. Я відшукав багато душ, відібрати у Узбіччя тіла буде важче, та все ж завдання виконаю, дайте більше часу. Якщо вам потрібно, можу переправити сфери хоч зараз, бо їх можна викликати як привидів. Вам також треба відшукати спосіб їх підкорити, духи більш свідомі, ніж зомбі, згадайте хоча б Морію.

У цьому вам має допомогти тропа, де народилися потерчі. Кажуть, хто пройде випробування тих істот, тому відкриється шукане. Тільки пам'ятайте, що пошуки можуть зайняти кілька місяців, там час інакше минає. Не варто викликати підозри у наших правителів, нехай і далі роблять свою дипломатію, а ми підготуємося і заточимо мечі.

Ваш покірний слуга

Послання було сховане у залізному тубусі, воїтелька вирішила взяти і те, і інше, прив'язала до поясу і розвернувшись до дверей застала Багара, що повернувся з наради раніше. Той не став гратися і одразу дістав зброю.

Одне було добре – привиди не балакали. Нажаль, магія, якою з ними билися, воїтельці була непідвладна, а освячена зброя тимпаче. Різа могла відбивати атаки, та рано чи пізно мала програти – супротивник був спритним.

- Чоловік знає, де я зараз, тільки спробуй поранити, голову відірве! – Вирішила зблефувати дівчина.

Ворог нічого не відповів. Ще один випад, його гак увійшов під ребро, на щастя лезо не зачепило кісток, інакше дух міг би вирвати шмат тіла, а так обійшлося плоттю. Взвивши від болю (терпіння вже не вистачало) правителька знову налетіла на суперника, озброєна лише кинджалом, (меч висів на поясі, його було занадто довго витягати),пролетівши наскрізь (привиди часто ставали безтілесними), дочка Ворона врізалася у полиці, кілька сфер розбилося. Сіруватий дим заповнив приміщення, Багар почав лаятися, тим часом звільнені душі налетіли на нього і сторожу, що вбігла до кімнати.

Різа побігла туди, де був люк, один магічний удар – замок злетів. Видкинувши решітку дівчина стрибнула вниз. Останнє, про що воїтелька попросила Чоловіка-Ворона: «вбережи мою душу».