Спадкоємиця Конзекрейт

- Усі рівні перед законом, тож тебе чекає страта.

Голос був загрозливим, що було звично, тільки от правителька поняття не мала, хто говорив. Чому він так ненавидів її, які закони було порушено? Як він знайшов Андегур і де знаходився? Голос звучав гучно, та поруч нікого не було.

Мара лишила неприємне відлуння. Хтось хотів відрубати голову (чомусь, саме про такий спосіб страти подумала дівчина), чому, незрозуміло. І де він був тепер, чи міг відшукати її?

Роздуми прервав пісок. Не м'який, як на острові Життя, цей складався з мільйонів гострих пісчинок, схожих на бите скло. Вставши на ноги Різа побачила, що стоїть на березі у самій лише сорочці до п'ят. Ні завітного тубуса, ні зброї, ні поранення.

Невже, це було те, що називали кінцевою смертю? Довкола – білий туман і якісь вогники, немає бруду, крові, болі, холода або тепла. «Мені не можна туди, тільки не зараз, Седігу ж відправлять слідом, а месія втопить Паладію у крові, будь ласка, хай це буде сон!» - подумала королева, і, наче почувши думки, на тому боці з'явилася істота.

Вона була вдягнена у старий одяг, такого років триста вже не носили, нагадувала воїна, та не зовсім звичайного – особистого охоронця правителя Імперії. Тіло людське, тільки одна деталь – очі – видавали істоту, заважали маскуватися під смертного.

О, такому могли позаздрити голодні вампіри, і безумні тіні, та навіть розлючені упирі. Білок очей був вкритий червоними жилами, які буквально проїдали очницю, просвічувалися, кров у них бурлила, мішаючись з люттю, зіниці потускнішали, перетворившись у дві темні безодні, воно ворожо замахнулося сокирою і пішло шукати шлях на її бік.

Ось тут Різа зрозуміла дві речі. По-перше, вона могла вмерти, одже ще була по цей бік годинника, по-друге, хтось полював на неї, і він точно не слугував Раззаку.

Місцевість біля річки вкривала висока трава, з такої у Імперії плели кошики. Ні сонця, ні місяця, ні зірок – тільки дивні вогники. Болотяні... Та це ж потерчі! Різних кольорів та розмірів, одні відлітали геть, інші – трималися на відстані, треті кружляли над головою, всередині сфер чулися дитячі голоси. Так, на відміну від привидів, потерчими ставали діти десь до десяти років, і теж з часом відправлялися на переродження.

- О, загублені душі, ви це місце знаєте як рідний дім, допоможіть мені знайти шлях! – Попросила воїтелька. Без зброї у незнайомому місці, де кожен куточок був схожий на інші, а десь у тумані незнайомець бродив з сокирою, про гордість варто було забути.

І тут зеленувате полум'я торкнулося долоні. На секунду усе довкола стихло, Різа відчула себе маленьким дівчам, вона стояла у тронній залі, що так добре знала з пелюшок, і той самий трон, та сама корона, та зовсім інший король. Здається, пра-прадід, колишня принцеса не могла пам'ятати усіх предків. Правитель покликав до себе жестом, картинка розчинилася.

У гості лишилося дивне відчуття, наче вона знаходилася не вдома, але знала той час. «Минуле ожива... як життя колишнє!» - пролетіла думка. Так, партнер розповідав про це – пам'ять прожитих літ лишається у душі, проте трохи змінюється. Найпростіші істини лишаються, такі малі твердження, що формують характер, а великий шмат спогадів зникає. Його можна відродити шляхом медетацій.

Проте Різа ніколи не надавала значення минулому, їй і теперешнє довелося забути, аби напасти на брата. До того ж, як сам Чоловік-Ворон казав, не доживала воїтелька до дорослого віку, та тепер треба було приділити увагу колишньому, переслідувач прийшов звідти. А як інакше? Якщо дух був занадто старим, аби знати королеву у цьому житті, значить, десь у минулому перетнулися.

Лезо з'явилося незвідки, просвестіло за спиною, увіп'явшись у камінь неподалік. Вогники налякано розлетілися, усе довкола потемнішало, лишився тільки туман. Кидатися на монстра з сокирою без зброї було б дурістю, довелося тікати.

Нескінченна трава, купа каміння, кілька разів королева спотикалася, та не могла дозволити собі впасти – одна помилка і вже не встане. Нарешті серед густого диму з'явилося дерево, залізши на нього, Різа затамувала дихання, висока фігура пройшла повз, тягнучі сокиру за собою.

Позбавившись переслідувача, дівчина спробувала знайти вихід, увесь час йшла прямо, проте верталася до того ж стовбура, наче місцевість не відпускала її. Одже, не усі володіння Змертвілого лісу підкорювалися правителям, деякі мали власний норов.

Черговий раз повернувшись правителька вирішила залізти на дерево і поринути у медетацію. Навіть у світ духів так потрапити їй було непросто, а у минуле життя тим паче. Час минав, багато чи мало, а здавалося що вічність. Міражі проникли у голову, наче весь туман заліз у череп, і от свідомість повернулася до палацу.

Дівчинка сиділа за великою шторою – якийсь ідіот повісив її над парадним входом. Вона швидко запхала до рота хліб, запивши чи то яблучною, чи то медовою брагою. Давно вже Різа не відчувала такого голоду, настільки швидкого биття серця, не дивилася на світ знизу. Раптом трапезу перервав громовий голос короля.

- Іррі!

Крихітка встала, побігла між слуг, намагаючись не зачепити їх. Дами вередливо відходили, сери відводили очі. Ставши на коліна інша Андегур, чи яке там прізвисько їй дали у минулому житті, чекала наказа господаря. Теперішня не могла її судити: дитина не може жити саомстійно, якщо вже батьки віддали її у слуги короля, то триматиметься до останнього.

- Віднеси наказ міністру, швидше! – Наказав правитель, простягнувши сувій.

Усе довкола заходило ходуном. Це те саме чудисько відшукало жертву, і тепер з усієї сили рубало стовбур сокирою. Не довго думаючи дівчина почекала, поки лезо знову увійде у дерево, а тоді зістрибнула, аби мати хоч якусь фору. Різа бігла до річки, чомусь туди переслідувач не міг увійти. Діставши зброю дух погнався слідом, ступні вколов скляний пісок, воїтелька увійшла у воду по пояс і зрозуміла, що довго там не простоїть – занадто сильна течія, тож дочка Ворона переплила на інший бік, що дало їй трохи часу.

Знову зосередитися було складно, бо страх і тревога нікуди не поділися. Аби допомогти собі колишня лицарша зробила кілька глибоких вдихів, згадала матір та її колискові – спокійний голос полонив душу, палац повернувся.

Цього разу Іррі стояла у покоях короля з іншим листом – мабуть, відповіддю від того міністра. Наче це була спальня батька, та атмосфера відрізнялася. Набагато більше свічок, напівпрозорі занавіски на вікнах, покривало не діставало до підлоги, балдахіну не було. Пра-прадід був параноїком і не любив, коли щось лишалося поза полем зору.

Сторожа за дверима, правитель затримувався, його дружина, здається, загинула від хвороби не дуже давно – особисті речі усе ще лежали на столику перед дзеркалом (це був один з тих правителів, що спав з королевою в одних покоях). Серед решти була корона зі смарагдами –така гарна! Маленькі ручки потяглися до прикраси, теперішня Андегур ніяк не могла контролювати себе у минулому. Дівчинка вдягла вінець, замилувалася відображенням у дзеркалі, і навіть не подумала, що буде, коли її побачать, а закон тих часів був суворий – за носіння символу влади страта.

Крик ворона повернув Різу до реальності. Палач вже підібрався до неї, безшумно, занісши зброю. Воїтелька відступила до річки, а на тій піднялися хвилі. Така дивна поведінка оточення була пов'язана з місцевістю – Болотний Шлях, володіння, над яким градоправитель не мав влади.

Проте десь був перехід і ним постійно шастав ворог. Королевла побігла вздовж берегу, намагаючись відшукати ту переправу, вона відчувала, що маже перемогти, та для цього треба було повернутися у минуле.

Мостом слугувала колода. Вона була прибита течією, хиталася, поверхня мокра та слизька. Різа скочила на неї і миттю послизнулася, пальці намертво увіп'ялися, тіло завмерло, наче камінь. З часів лицарства їй не доводилося влипати у подібні історії. З одного боку досвідчених правителів такі речі лякали, з іншого воїтелька була вдячна вищім силам за пригоди – набагато краще, ніж сидіти у замку і чекати на черговий удар, у вигляді політичних баталій та листів.

Обережно дівчина рушила далі, ворог так само став на переправу, балансуючи сокирою. Мабуть, природа обділила супротивника розумом, бо діставшись іншого боку дочка Ворона зіштовхнула колоду, і та поплила вниз річкою. Щось підказувало, що почвара ще повернеться, щоправда часу знадобиться більше, тож воїтелька могла дозволити собі відійти до трави і відпочити, продовживши мандри у минуле.

Добрий спогад – дві дівчинки, вона штовхає якусь малу на гойдалці, а та сміється і усе примовляє «не зараз, пізніше». І знову попередні відчуття – ні болю, ні холоду, тільки радість. Згадався один трюк, про який так само чоловік розповідав – відділитися від своєї старої копії та роздивитися довкола, щоправда у спогадах неможна було піти далі поля зору тебе минулого, та цього виявилося достатньо.

На самому краю спогаду стояв будинок, а там – віконце. У ньому було видно, як над ліжком склонився дебелий чоловік з маскою палача, поруч стояв священик. Під ковдрою лежала крихітка, холодна як лід, остіннього разу слуга Люксиліни торкнувся чола хворої а тоді сказав:

- Не вийшло, та друга забрала її, немає більше твоєї доньки. Я помолюся за обох дівчат, невинних вбитих дітей, нехай Найсвятіша прийме до себе і дарує полегшення.

- Обож? Життя тієї служки і гроша мідного не варте, сам король наказав її стратити, хіба наказ короля – не воля янголів?

- Якщо не відспівати Іррі, вона не відпустить подруги. Так працює наш світ, а тепер давайте помолимося за них, аби слуги Чорного Ворона не забрали дітей.

Обидва стали на коліна, палач дістав з-під сорочки хрест, світло прикраси мало не засліпило спостерігачку і виштовхнув назад у теперішнє.

Тепер Різа точно знала, як перемогти духа і розірвати окови Болотного Шляху. Королева рушила на пошуки ворога, не було більше потреби відступати. Палач знайшовся через кілька хвилин. Нічого не кажучи, він побіг на дівку, що забрала його кровинку на той світ, принаймні, так бачив сам привид, а насправді зіштовхнувся з дорослою воїтелькою, яка миттю вчепилася у груди, зірвавши хреста.

Прикраса сліпила, лишала опіки і буквально відштовхувала від себе нежить, тим часом її власник почав старішати на очах, коли воїтелька порахувала до тридцяти (подумки, так було легше пережити біль) зник не тільки палач, увесь світ розчинився.

Тепер вона лежала у своєму брудному одязі на камені. Довкола – болото, очерет, світляки, вогники. Запах гнилої тини,, туман ледь помітний, навіть зорі на небі можна було розгледіти.

Кілька вогників зібралися в один, вони прийняли подобу дівчини років тринадцяти, з косою до п'ят у селянському платті з мішковини, вона була схожа на ляльку.

- Вітаю тебе, Різа з роду Андегур, вже другий гість за тиждень, як приємно! Я Саріін, володарка Болотяного Шляху, сам Володар Вічності поставив мене оберігати потерчих.

- Тоді чому тебе ніколи не було на зборах, чому тут градоправителі міняються?

- Бо я не можу покинути дому, так само як вони не можуть підкорити душі дітей, зате маємо спільну ціль. Проводити, показувати, давати уроки.

Королева ще раз роздивилася. Насправді усе володіння – один шлях коло річки, а їй виділися якісь простори, очерет, дерева, іншим мабуть цілі міста або небесні замки. Усі ці фокуси з розширенням свідомості та ілюзіями видалися дуже цікавими.

- Що ж, я зрозуміла свій урок. Мені варто краще вивчати магію, вона може бути цікавою і корисною, навіть для воїна.

- У Раззака з цим були великі проблеми, він покинув Шлях ні з чим, а ти отримаєш нагороду.

На прощання потерча (найстарша з них) подарувала гості сферу, а у ній слова радника, заодно повернула усі необхідні речі, тільки от нового одягу не знайшла, проте, воїну не звикати до драної одежини.

«Слухай ти, жілюгідний дух дурного дівчиська, я знаю, ви можете залазити до чужих голів. Ти маєш відшукати страхи нашого лідера і віддати їх мені, або разом з ним і тебе позбавлюся. Часи добрих та спокійних духів добігають кінця, у новому часі існуватимуть тільки найсильніші. Володар Вічності створив світ, нам, його адептам, він підкоритися має» - і ще десь година таких розмов. Добрий доказ, проте отриманий урок для правительки був набагато важливішим.