3
Світанок у Долині Верб найзвичайнісінький, що робить його незабутнім. Стіми не бачать перших променів сонця за туманом, у Нічному лісі не буває дня, гноми не дивляться на небо – або під землею, або у завірюсі, острів Життя засліпить кожного, хто побачить сонце у першу годину сходження, у Змертвілому лісі спостерігати за цим нікому.
Так було у книжках написано. Ніколи ще вони так не захоплювали принцесу, бо нічого з прочитаного не здавалося реальним. Шкода тільки, що ілюстрацій не було. Від кожної сторінки відчувалися тепло чи холод, запах трави, голос співака... Лицарі не поділяли цих інтересів, вони вважали такі поривання непотрібними. Добре жилося воїнам у рідних землях, а чужі – джерело проблем. Хто там знатиме про їхні подвиги? А тут усі поважають.
- Різо, ти так усю ніч просиділа?
Дівчина відклала текст. Свічка вже майже догоріла, шатро заповнило денне світло, нікого не було у ліжках, тільки Луазіра стояла з похмурим виглядом.
- Схоже на те. Пробачте, я негайно вдягнуся і на збір.
- Можеш не поспішати, усе одно лишишся без сніданку.
Таке повторювалося вже не вперше. Командиршу дістала така легковажність, до того ж безрозсудство майбутньої королеви – біда для усього королівства. Щоб провчити підопічну воїтелька відправила її заодно з двома товаришами стерегти кладовище посеред ночі. Місцеві казали, якесь чудовисько там з'явилося, не варто було й згадувати, що некроманти з людьми не воювали, тож кому було таким займатися? Або вигадки, або п'яниці, у будь якому разі нічне завдання стане добрим уроком для мрійниці.
Трійця рушила ввечері, без вечері. Узяли три масляні лампи, зброю, прихопили трохи хлібу і у повній темряві ступили на землю кладовища.
- Дякую, Ваше Високосте, немає для мене більшої радості, ніж просидіти тут ніч в оточенні двох ідіотів. – Альпон вже роздивлявся територію, щоб знайти зручний куток і проспати там до самого ранку.
- Мені дуже шкода, за свої вчинки кожен має сам відповідати.
- І що ти робитимеш на троні, коли від прийнятих рішень залежитиме доля Імперії? – Роздратування змінилося шоком. До майбутнього герцога дійшло, що це вже не жарт.
- Я ніколи не думала про таке, батько – уся моя родина, якщо він помре...
- Залишишся сама проти п'яти королівств, відповідальна за мільйони людських життів. Тобі не допоможуть ні радники, ні лицарі, ні аристократи, о, Люксиліно, нашу батьківщину розірвуть на шмаття!
У чомусь той був правий. Усе життя вона провела у казкових книжках та іграх біля столиці. Колись батько просто не дозволяв любій дитині обпікатися о проблеми, а тоді і самій розхотілося їх вирішувати. Проте ось через її неповагу до правил страждали друзі, а це ж лише двоє, навіть не село.
- Годі! – Втрутився Сарам. – Ми сюди не сперечатися прийшли. Вже другий тиждень хтось вбиває худобу та лякає дітей, загроза реальна, треба з нею розібратися.
- Чудово, то ви розбирайтеся, а я на заслужений відпочинок.
Лицар пішов, решта почала обходити периметр. Дівчина сумувала, не хотіла дивитися другові в очі. Напівгном подумав і вирішив якось відволікти її.
- Як би там не було, тіней ця істота не боїться.
- Вони з'являються у пітьмі, проте темрява не завжди приховує у собі ворогів. Може, ми шукаємо таку саму людину з ліхтарем, або божевільного або... Справді якась магія замішана.
- Гей, дивися!
Увагу патрульних привернули криваві сліди та шматки овечої шерсті. Поки що страждали тільки фермери, людей чудовисько не чіпало. Навіть вдень на кладовище боялися ходити і дарма – не доходячи до середини вони знайшли розриту могилу. Юнак набрався сміливості, відклав лампу, став на коліна. Витерши рукою засохлу кров з землею Сарам прочитав епітафію.
- Цю дівчину поховали незадовго до того, як почалися проблеми. Копати могилу ризиковано: монстр може напасти, влаштуємо засідку, чекатимемо по черзі. Рано чи пізно воно вилізе за новою жертвою.
Відшукавши більш-менш надійне укриття за камінням, лицарі всілися зручніше і почали чекати. Один з них взяв лук, інша слідкувала за ліхтарем. Спершу вони здригалися від кожного шереху, потім грали у карти, обговорили останні новини, від душі посміялися.
- Дорече, а нащо ти пішов у лицарі? – Раптом запитала принцеса.
- Кому як не тобі знати наші закони? Титул не може перейти чужинцеві. Я наче вищій від гномів, та трохи нижче людей, от і виходить що новим графом не стану. Лицарство – мій єдиний шлях.
- Тобто після завершення служби ти лишишся на своєму посту?
- Не зовсім. Піду слугувати охоронцем порту Енгеру, куди прибувають гноми, може, така вона, моя доля.
- Щодо своєї я не певна. Мені від народження казали, що бути королевою – найважливіше завдання, багато хто ладен зі шкіри геть лізти, щоб зайняти посаду правителя, а не можуть. Батько показав мені, що воно таке те правління, і це не схоже на те майбутнє, якого мені б хотілося. Тому я й тікаю подумки від того часу, коли король загине.
- Ми завжди боїмося того, до чого не готові. Коли час прийде, страх відступить. Альпон неправий – один союзник у тебе буде завжди.
Обійнявшись, вони помінялися місцями. Час йшов дуже довго, спершу Сарам заснув, потім і його напарниця почала куняти. Її усипляла давня пісня, схожа на колискову. Чарівний голос був таким тихим та ніжним! Кладовище забувалося, загроза не здавалася вагомою. Пронизливе каркання ворона порушило спокій, принцеса розплющила очі.
Ліхтар майже згас, товариш і не думав прокидатися. Доливши олії дівчина відігнала якусь дрібноту – наче тінь, але не дуже небезпечну. За спиною щось вдарилося о могильний камінь. Чудовисько прокинулося і вже вилазило з домовини.
Худорляве тіло у брудній білій сукні, золоті локони, трохи розтріпані, рожевощоке обличчя, ясні блакитні очі. Наче маленька дівчинка загубилася, тільки одне видавало у ній нечисть – ікла. Ні, не ті, які мали вампіри – ці закруглені, рухливі, як у комахи. Замість звуків монстр стрекотав, помітивши вогонь він кинувся на патрульних.
Різа натягла лук, вистрілила – стріла полетіла вбік, дівчина наскочила на неї. Хватка була сильною, майже кам'яною, та на крики напарниці напівгном ніяк не реагував – спав. Вклавши усю силу в удар ногою, лицарша відкинула монстра, маленьке тільце з глухим стуком вдарилося об огорожу. Користуючись безцінними секундами, воїтелька вхопила меча. Був лише один спосіб вбити нечисту силу – відрубати голову.
Зброя розсікла повітря, зламала тонку шию, потвора заволала, а тоді впала на землю. У ту саму мить усе стало приходити до норми: тіло висохло, частина волосся випала. З рота покійниці виповз велетенський жук. Здолавши огиду, принцеса розчавила його і загорнула у шмат тканини. Розібравшись з ворогом дівчина прийнялася будити сплячого, той прокинувся не одразу, а побачивши труп мало не закричав.
- Я звісно знав, що після смерті одержимі розкладаються, але щоб ось так...Наче ми могилу розкопали і поглумилися над трупом.
- Та ця потвора горлала гучніше за ранкових півнів, у мене душа мало до янголів не полетіла! Як можна було проспати таке?!
- Не знаю, я чув тільки голос. Батько розповідав мені казку, як колись у дитинстві.
- Мені колискову співала жінка. Тут були тіні.
Парочка знову подивилася на труп. Не змовляючись вони поклали тіло до ями і зарили її. Придивившись до надгробного каменю Сарам помітив сліди нігтів, такі глибокі, що їх навіть звір не міг залишити.
- Чому ти прокинулася, а я ні? – Спитав він, торкаючись власної шиї. Якби ця потвора до них дісталася, трупів було б троє.
- Мене ворон розбудив, просто випадковість.
- Ворони то не найприємніша випадковість, мати казала, вони...
- Гей, пришелепуваті, ви чого тут накоїли?
Альпон повернувся до товаришів, бо його ліхтар майже згас. Він був трохи п'яний (мабуть, прихопив у когось пляшку елю), похитувався. Подивившись на зариту могилу юнак почав нести якісь нісенітниці про безчестя та лінчування. Першою відреагувала Різа – відвісила йому ляпаса, потім і друг натякнув, що за п'янство капітанша покарає. В решті решт трійця сказала, що виконала завдання, не вдаючись у подробиці.
За два дні вони мали піти, у місті знову царювали мир та спокій. Лицарі веселилися, гуляли – відпочивали перед новим походом та подвигами. Різа ж не хотіла залишати справу незавершеною. Тіні лякали її усе більше. Дівчина вирішила навістити родину померлої, мала відбутися непроста розмова.
Селяни мешкали у мазанках на околицях міста – там вони мали свою землю де вирощували городину, якою розраховувалися замість податків. Саме з такими вона зустрілася. Багатодітна родина, що мешкала у великому домі, нехай і скромно. Матір була зайнята роботою, не бажала розмовляти, батько сказав коротко:
- Мері від хвороби вмерла, якщо турбувати могилу було треба для її спокою ми не ображаємося на слуг короля. Фермери ма'ть багато роботи, тож полиште нас.
Однак не всі були такими мовчазними. Один з дітей підбіг до принцеси, взяв за руку та попросив зберегти його слова у таємниці. Він відвів дівчину до невеличкого будиночку з сіна та палиць – у таких малюки часто гралися – прогнав звідти братів та сестер і закрив вихід дошками.
- Послухайте, леді, Мері вбили. За кілька днів до її смерті до нас хтось у чорній мантії ходив, гостинці пропонував, ніхто не брав, тіки вона взяла. Та цукерка мала смак жуків, так казала Мері, а на вечір вже лежала у ліжку.
Лицарша хотіла розпитати, та малий втік. Навіть ці слова далися йому непросто.
У той самий день Сарам пожалівся, що до трактиру його не пустили – нежить йшла до королівського замку, там їх лідер зупинився. Казав товариш, що мертвяки зовсім сором втратили – самі не п'ють, іншим не дають, вигнати б їх куди подалі.
Різа сумнівалася, перед нею було два варіанти. Чужаків варто було навістити, питання в тому, як це зробити. Чи вдягти корону і вимагати аудієнцію, чи прийти у шоломі, як лицар? Зваживши усі «за» і «проти», дівчина обрала другий варіант – у випадку невдачі ніхто не звинуватить короля.
Отже, за кілька годин до заходу сонця воїтелька увірвалася до трактиру. Господар, вловивши її погляд, відійшов вбік. Дівчина рушила до сходів, з незвідки перед нею з'явився Раззак.
- Пан відпочиває, ніхто не сміє його тривожити.
- А яке він має право вбивати дітей на наших землях? – Шолом був незвичним, грубим, важким. Принаймні під ним голос звучав впевненіше.
- Ви собі забагато дозволяєте. Некроманти хочуть попросити у короля допомоги, навіщо псувати з ним відносини?
Зомбі обійшов незвану гостю, схопив за руку та потяг до виходу. Дівчина спробувала його відштовхнути, та мрець не відпускав. Тоді горда принцеса стала як укопана, дістала з кишені свою знахідку.
- Не сумнівайтеся, піду, тільки заберіть свої поганські чари. – З цими словами вона вручила раднику велетенського жука і той нарешті її відпустив. – Ще раз упіймаю, відріжу голову вашому правителю, слідом за упирями з кладовища!
У той самий вечір принцеса написала ще одного листа. На цей раз вона відчувала гордість – послання несло батьку цінну інформацію.
«Не буду вітатися, бо справа термінова. У місті, де ми працювали, з'явився якийсь чаклун у чорній мантії. Він дав дочці фермера дивні солодощі, після чого та захворіла і померла. Її повсталий труп тривожив жителів, на щастя тіло було малим, воно не здатне було виламати двері та напасти на дорослу людину. Та що як наступного разу повстане хтось більший? У цьому ж місті спинилися некроманти, до тебе їдуть. Будь уважний, твоя дочка Різа.»
На цей раз листа відправили гінцем, попросили уважно за ним стежити. Це схвилювало капітаншу, проте витягти слів з принцеси вона не змогла. Навіть товариші не дізналися про зустріч, хоча напівгном про щось здогадувався.
Пройшло ще кілька місяців, полювання на нежить ніхто не оголосив, а от за голови чудиськ назначили винагороду. Воїтелька була не в собі від такого повороту подій, хоч і погоджувалася щодо загрози з боку почвар. Вона обережно розпитала Альпона, бо той отримував новини від батьків.
- Так, ті зі Змертвілого лісу були на зборах і одними з перших почули наказ короля Георга. Радник нежиті показав королю велетенського жука, який став причиною воскресіння мерців.
- Очевидно, хто за цим стоїть!
- Хіба що дурні накшталт тебе звинуватили в усьому некромантів. Використовуючи комах, мертвих підіймають чудиська, чий тотем – жуки.
Син герцога не припиняв своїх знущань, і це ще не найгірше. Усього за місяць до повернення принцеса втратила подарунок батька – він лежав біля ліжка, а на ранок просто зник.
Зізнаватися у такому не хотілося. Що подумає капітанша, а батько, а цей вискочка Альпон? Крадій мав знаходитися неподалік, дівчина навіть броню залишила у шатрі – швидко вдяглася і до таверни. Трактирщик вказав на перекупника, той казав, що юнак зі схожою прикрасою з'являвся, тільки продавати її не став. Здогадався старий барига, хто з ним розмовляє, і повідомив, куди подівся негідник – у резиденцію лісових ельфів.
Там Різу чекали. Сторожа схопила чужинку, що без запрошення сунулася на їхню територію, словам вони не вірили, а медальйона не було. Винуватицю кинули до в'язниці, щоб відправити на острів Життя і там судити – якесь занадто суворе покарання для випадкового перехожого. Усе прояснилося, коли полонянку прийшла навістити Азеркіна, навіть у підземеллі її обладунки зберігали своє сліпуче золоте сяйво.
- Та що на тебе найшло, жити набридло?! Мій батько тебе стратить коли дізнається, що ти вкрала мою річ і кинула мене до в'язниці.
- - Що? Який батько? Пробач, я чула, до лицарів записуються голодранці, їхні предки не загрожують народові ельфів. Якщо ж ти кажеш про короля, то його дочка зараз знаходиться у замку, загалом, як і усе своє життя – тиняється коридорами, грає зі слугами. Бачили її тільки раз на прийомі та й забули, підросте віддадуть заміж за якогось аристократа, от він і буде правити.
Помахавши рукою наостанок, кузина сансая пішла, приставивши до принцеси охорону. Дівчина довго сиділа у тиші, розмірковуючи над почутим: батько нікому не сказав, що вона пішла у лицарі, піддані спадкоємицю гідною престолу не вважали. Можливо, воїтелька у золотих обладунках брехала – до кінця життя ображатиметься – тоді чому, окрім купки лицарів, її ніхто не впізнавав?
- А хіба не цього варто було чекати? – Дивлячись на стелю запитала вона.
- Сама з собою говориш, божевільна. – Відмахнувся охоронець.
- Ну, якщо вона божевільна, може відпустиш її? – Цей солодкий голос видавався знайомим. На плече ельфа легли руки з гострими нігтями, він миттю почервонів і засоромився, як хлопчисько.
- Сециліє, я не можу порушити наказу, Азеркіна мені голову відрубає, ти ж знаєш.
- Ми збережемо це у таємниці. – Стояла на своєму відьма. Темна притисла до себе собрата, а другу руку сховала за спину.
- І не сподівайся мене зчарувати, більше я на це не поведуся!
- Дуже шкода, ти був добрим коханцем.
Гостре лезо пройшлося горлом швидше, ніж блискавка. З огидою витерши руки об спідницю, темна ельфійка дістала з кишені медальйон та віддала його принцесі, після чого повернулася до тіла, забрала ключі та відчинила замок.
- Так завжди буває з закоханими, лише кревна любов триватиме вічно.
- Це слова дитини, Різо. – Так, наче та була її дочкою, відповіла відьма. – Дітям потрібна підтримка і лише у родині вони можуть її отримати. Тільки от коли розлюбить той, хто має любити, той, хто закохався не з обов'язку втішить твоє серце. Він був для мене просто іграшкою, а справжнє кохання, воно змінює, і ти зрозумієш це. Люди вчаться швидше за ельфів, у них і часу то менше.
Після усього цього Сецилія ще й відвела дівчину до табору, пропросивши більше не губити амулету. Також чаклунка, наче прочитавши думки супутниці, порадила їй зайнятися дипломатією – вона забезпечить майбутній правительці кілька корисних союзів.
Нічого більше на лицарській службі не сталося. Через рік та один день після свого відбуття дочка короля повернулася до дому. Вона думала про нові землі, мандри та зустрічі зі старими друзями, нажаль, палац не міг більше жити у спокої.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!