Спадкоємиця Конзекрейт

Вона прокинулася під корінням дерева, тіло заніміло, ноги боліли. Кров засохла на одязі, холодний вітер продував до кісток. Поступово згадувалося усе, що сталося вчора.

Труп Алесси лежить на підлозі. Не просто вбита, а розірвана на шмаття, точнісінько як її жертви. Нутрощі вкривають підлогу, череп розбитий підсвічником, руки та ноги розкинуті, як у ганчір'яної ляльки. Принцеса у шоці: невже вона справді змогла скоїти таке звірство? Вірний лицарський ніж стирчить з ребер, його витягає союзник.

- Добре, що я твого брата не займав. А тепер час тобі забиратися звідси. – Каже Сумєріель. Він виводить дівчину з замку таємними ходами, далі Різа йде сама. Хитаючись, відмахуючись від якихось нерозбірливих голосів, втікачка ховається від снігу під якимось з дерев Нічного лісу.

І що робити далі, куди йти? Землі ельфів потрібно терміново покинути, тут шукатимуть у першу чергу, потім Долина Верб, лісові видадуть. Лишається тільки один варіант – прикордонні території Змертвілого лісу.

У темряві дочка короля, тримаючи у руках якийсь кристал, відшукала караван. Сказала, що на неї розбійники напали – повірили, узяли до себе. Здолавши докори сумління дівчина вкрала одяг мандрівників лишивши їм свої прикраси, буде яка ніяка компенсація. Лише дарунок батька – кривавий самоцвіт – лишився лежати у кишені. Вранці вона покинула кочівників і пристала до інших, так від кибитки до кибитки добиралася до потрібного місця.

Часом її брав сумнів – а чи справді воно було того варто, а якщо хтось упізнає її і вб'є на місці? Побачить взагалі принцеса колись свою родину, або загине десь у вигнанні?

Стіни вже були завішані її малюнками, про вчинок гуділа уся Імперія. Як і очікувалося «вбила свою родичку, та вона і є відьма!». Добре, що втікачка дісталася до міста некромантів, проте трактирник не збирався пускати на нічліг за так, довелося згодитися на прибирання конюшні. Це була не найприємніша робота, зате там ніхто не бачив.

Працюючи до півночі вигнанниця думала над усім, намагаючись вимкнути емоції. Люди шукають її, батько вважає потворою, друзі у кращому випадку божевільною, навіть Сумєріель і той дивився так, наче на смерть наштовхнувся. Доведеться побути тут хоча б місяць, ніхто більше не вбиватиме дітей і народ зрозуміє, що Алесса була відьмою. А якщо не зрозуміє? Що як усі скажуть, наче то спадкоємиця увесь цей час була потрошителькою, а тепер розкрила себе і сховалася? Раніше таких думок у голову не приходило.

- Може, тобі зараз не солодко, зате Юріан спить спокійно. – Намагалася заспокоїти себе воїтелька.

Двері відчинилися з гучним скреготом, почулися тяжкі кроки, шаркання. Ні, не трактирник і не солдат. Озирнувшись дівчина помічає зомбі – рани та легкий одяг взимку видають. Гнилий труп повільно наближається до неї, тягне руку, на якій кістки сяють крізь зогнилу плоть. У втікачки не має зброї, лише вила. Різа робить крок уперед, живий труп зупиняється. Він теж її злякався?

- Тебе хтось із некромантів підіслав? Невже Раззак?!

- Морія володарка, звати слуг, ми шукати Різа, треба відвести на болота.

Своїх мізків супротивник не мав – відносно безпечний. Якщо банши наказала привести її, навряд чи нападе. До того ж замок нежиті, навіть холодний, краще ночівлі у трактирі, де купа небажаних свідків. Якщо цей бевзь її впізнав, розумніша нежить теж упізнає, а ще у них вистачить клепки аби здати вбивцю імперцям і отримати таки винагороду.

Таким чином за два тижні з палацу темних ельфів втікачка перекочувала через Імперію до кордонів нежиті, а звідти – до Гренцена. Замок поступався габаритам столиці, радше нагадував обійстя якогось заможного лорда, навіть без титулу. Господарка зустріла гостю у малій гостинній, де – хвала Люксиліні – горів комин. Меблі були твердими, зі стелі звисали шипи, та принцеса не жалілася – останнім часом то було вершиною комфорту.

- Ви вже знаєте, що мене шукають у рідному королівстві? – Почала з головного.

- Родина, лицарі, священики, інквізитори. Не хвилюйся, тут ніхто не знайде, живи, поки усе не налагодиться. Впевнена, Георг ще подякує мені за твоє спасіння.

Все ще не вірилося, що нарешті вдалося знайти притулок. У цієї медалі мав бути зворотній бік, і він знайшовся. Будні неживих сильно відрізнялися від того, до чого звикли люди.

Сніданок, обід та вечеря – справжнє випробування. Морія, її гостя та кілька слуг збиралися за столом, раби приносили їжу. Для спадкоємиці знайшли якісь продукти, не найсмачніші, та цілком їстівні, а от нежить мала харчуватися інакше. Духи могли поглинати енергію – як альтернатива медитації. Виглядала ця страва як сфера кольорового світла, такі чаклуни робили, та Різа не могла повторити за ними – якась недоступна магія. З зомбі ситуація була зовсім інакша – сира плоть, ніяких приправ, просто шматки трупів на тарілці. Вони їли м'ясо, розбризкуючи рештки, ще донедавна той сніданок був живою людиною, гномом або ельфом. Це мерзенне видовисько супроводжувалося смородом гниття, та на третій день дівчина звикла, намагалася їсти, не дивлячись на інших.

До рабів ставилися як до речей – сама Морія нерідко била їх, підгоняла лайкою чи взагалі вбивала, коли мала кепський настрій. Принцесі важко було зрозуміти, як взагалі могло існувати рабство, та досвід навчив її не лізти в устрій чужих країн, особливо коли від гостинності залежало власне життя.

Зайнятися у замку було нічим – половина дверей під замком, ще частина окутана якимось димом, хто його знає, що воно таке? Більшість дня мерці проводили за роботою, тільки от їй ніяких справ не доручали. Лишалася одна віддушина – бібліотека.

Найменша з тих, які коли-небудь бачила принцеса. Правда, ціна того місця була не у розмірі, а у походженні книг – деякі з них пережили не одне покоління ельфів. Легенди, байки, історичні романи та літописи, словники – усе, чого душа забажає. Особливо дівчину зацікавили томи темної магії, як давно вона не розвивала своїх здібностей!

Проте ці книги далеко відійшли від посібників для початківців. Виявилося, почати чаклувати – створювати іскри, розжарювати залізо, підсвічувати щось – було просто, а от на більш серйозні заклинання сил не вистачало, як би гостя замку не намагалася, нічого не виходило.

Кілька разів приходив Раззак. Представник Вічного Союзу допитував слугу, питав, як проходять пошуки вбивці з Імперії. Одного разу дівчина підслухала розмову, сховавшись за шторами. Морія казала, наче втікачку бачили на кордоні, та у своїх землях вона людей вже більше місяця не зустрічала.

- Чому ви слугуєте йому, хіба ви, радники Союзу, не стоїте на рівних? – Після від'їзду зомбі спитала Конзекрейт.

- За ієрархією так, але по факту він мене воскресив. Помилка молодості – наречений кинув перед вівтарем, повісилася, а за рік на наше село напала нежить, пан Раззак вирішив набрати рекрутів на кладовищі. – Тут вона всміхнулася. – Воно було захищене світлими чарами, а от тих, кого поховали за стіною, чекало рабство.

- Ну, хоча б той зрадник отримав по заслугам. Уявляю, як він кричав, коли мертва наречена прийшла за душею нечестивця!

- Усе було не так. Ми рушили до замку герцога, нікого не хвилювало, кому я там хочу помститися. Серед тих, кого підняли, я була найбільш свідомою – лють не дала забутися. Тому він зробив мене особистою служницею, а не пішкою у черговій бійці. Часом після медитації я питаю себе: як помер той негідник і у кого переродився? Ці думки ніколи не дають спокою, вони ж і є джерелом моєї сили.

- Мене теж доймають погані спогади і тривожні думки. А ось одна з них: нащо ви зголосилася мені допомагати, тоді, коли ми навіть знайомі не були?

- Бо якби мені сказали, що наречений втік до столиці нежиті, я б побігла туди, наступаючи на голови місцевим. Звісно, мене б вбили перші ж гулі, що тиняються тут сотнями, якби тільки я мала розумного наставника, щоб вберіг мене від дурощів.

- Ну... ви були непоганим наставником, дякую.

З того дня жити стало легше, господарка замку подобрішала, а разом з нею і обійстя стало привітнішим. Кожного ранку принцеса йшла на сніданок дивилася у свою тарілку і не звертала увагу на інших. Потім прогулянка – коло по внутрішньому двору, якщо тільки Раззака не було поблизу. Зі свіжими думками дівчина йшла до бібліотеки, де поринала у вивчення книг. На столі лежала гора заміток, за якими вона сиділа до обіду.

Після другого прийому їжі теорія змінювалася практикою. Лицарша не хотіла повністю переходити на магію, намагалася вивчати зачарування для зброї чи побутові закляття, ось вони підкорялися учениці, та все одно вимагали годин вправлянь. Нажаль, тренуватися доводилося на столових ножах, бо свого вона лишила у Сумєріеля, меча у паніці забула, а просити у банши зброю було соромно.

Ввечері баня. Наперекір казкам про «смердючих гнилих трупів» розумні мерці слідкували за власною гігієною, проте ванн не любили. Справа у тому, що тіла зомбі часто травмувалися, при цьому зберігаючи здатність до пересування. Ванна призводила до розкисання та гниття, у той час як у бані можна було швидко обмитися.

Другим лідером Вічного Союзу став зомбі, при ньому будували міста, що стояли і донині. Горн був першим та останнім з п'ятьох володарів, що належав до гнилих трупів, давно він вже пішов, а традиція лишилася.

Після купання можна було повернутися до своїх покоїв (точніше до невеликої кімнати). Перед принцесою стояв вибір: заснути у тиші чи насолодитися ніччю. Часом вона одразу поринала у сон, іноді виходила на балкон – милувалася одним і тим самим пейзажем. Сніг вже зійшов, та положення утікачки не мінялося – вбивця, у розшуку. Хоча ні, нещодавно Георг додав – привести живою або мертвою.

- О, Люксиліно, я ж лише хотіла зупинити вбивцю. Прошу, дай батьку побачити істину, хай він мене пробачить! – Не втримавши емоцій від листівки, яку хтось лишив біля її ліжка, закричала гостя.

За дверима щось впало. Черговий зомбі або дух почув її крик? Та й добре – наче їм є до того якесь діло, як казала хазяйка обійстя, дурнів вистачає. Та все ж принцеса визирнула у коридор і пробуркотіла щось накшталт вибачення – королівське виховання дало про себе знати. Кілька секунд тиша висіла у повітрі, а тоді вона помітила знайому фігуру і мало не зомліла.

- То ось чому Морія просила про таємну зустріч...

Вони дивилися одне на одного, не наважуючись ще щось сказати. Отже, банши таким чином вирішила їй допомогти, або прислужити Раззаку і вирити спадкоємиці трону могилу. Різа зрозуміла, що має заговорити першою, зрештою, вона лишалася принцесою і мала триматися гідно.

- Якщо моє перебування тут загрожує вашій державі, прошу, дайте мені час зібрати речі і...

- Ти навіть не уявляєш, як я радий побачити тебе цілою, дитя.

Він не дав їй договорити, миттю опинився навпроти і обійняв. Невже, лідер Вічного Союзу настільки за неї переживав? Обійми дарували лише холод, та дівчина не хотіла, щоб це закінчувалося. Щоками покотилися сльози, вперше зі дня втечі вона відчула себе як вдома.

- Як можна було отак взяти і втекти, навіть зброї з собою не взявши?

Його рука торкається щоки, серце завмирає. Дочка короля дивиться на нього з обережністю, робить крок назад. Перед очима проноситься перша зустріч, мертва хватка, гострі ікла, легенди про кровопивць і не тільки – самі некроманти писали у своїх же трактатах.

- У мої благі наміри навіть батько не вірить.

- Після років спілкування ми можемо довіряти одне одному. – Ніколи раніше їй не доводилося бачити мертвих істот розчарованими. Як на неживому обличчі могли проступити людські емоції?

- Мені прикро це казати, але ж це твій вчитель записав у книзі. Вампіри не знають ні дружби, ні радості, тільки жага заповнює їхнє життя.

Сказавши це, Різа заплющила очі. І треба ж було начитатися усіх тих книжок про нежить як раз перед зустріччю? Їй було страшно та боляче від власних слів, досвід поколінь боровся з почуттями спадкоємиці. Руки товариша легли на плечі, як у день турніру. Він наблизився до неї, швидко, не даючи втекти, і прошепотів:

- Ти права, мене давно вже спрага доймає, та зовсім не крові.

Крижані губи торкнулися шиї, ніякої болі. Тілом пробіглися дрижаки, та чомусь від них стало так приємно на душі. Принцеса залилася рум'янцем, розплющила очі і побачила його обличчя: вампір не міг стримати легкої посмішки.

- Дозволь мені подарувати спокій твоїй душі, бо ти моїй вперше за багато століть дала любов відчути.

Це було те, про що з нею не вважали за потрібне говорити. Одна справа любити молодшого брата, няньку, батька, зовсім інша – закохатися. Перше відчуття схоже на тихе вогнище, друге – на усе поглинаюче полум'я. У його пориві лицарша торкається губ свого коханого, і знайоме відчуття повертається. У день змагань вона втрачала свідомість, відчуваючи смак крові у роті. То була її власна кров.

Він дозволяє їй себе цілувати, хоча той цілунок невмілий, як у дванадцятирічної дівчини, проте він же у неї перший, тож хай вчиться, допоки язик не торкнувся іклів – поранитися може. Тоді вампір обережно відсторонює від себе гостю замку, його рука повільно спускається до талії, підхоплюючи спадкоємицю Імперії, тим часом вона знову цілує.

На цей раз обережніше, Седіга направляє її, неспішно, терпляче. На третій раз дівчина справляється сама, від легких доторків її губ він починає губити думки.

- Швидко вчишся, та боюся, цього разу цілунком усе не скінчиться.

Воїтелька дивиться на нього так, наче це якийсь недолугий жарт, і некромант усе більше сумнівається. Він справді хоче оволодіти цією дівчиною, яка навіть не здогадується, що він з нею зробить? І це при тому, що гостя замку – улюблена дочка короля, за яку той священним світлом спалить увесь Змертвілий ліс? Зараз вона лишиться з ним, а у свою першу шлюбну ніч зганьбиться на усю Паладію. Навіть ті селяни, яких вона рятувала – вони у першу чергу – кликатимуть її повією, якщо не спалять живцем, дізнавшись з ким вона...

Та все ж юна леді мала рацію. Вампіри живуть почуттям жаги, і якщо вона вже пробралася до їхнього розуму, важко їй протистояти. Правитель Вічного Союзу міг забути смак тієї, що врятувала йому життя, міг викинути з голови листи якоїсь незнайомки у бібліотеці, та коли вона сама звернулася за порадою Седіга відчув своє. Щось дуже близьке його душі, чого не хотілося відпускати. Він переконував себе, що один-єдиний цілунок може повернути контроль, так воно і сталося першого разу. Проте тепер пристрасть розпалилася з новою силою, раціональність з кінцями відштовхнула його, заринувши у вир власних бажань.

Впевнено тримаючи її він іде до ліжка, Різа дивиться наче здивована дитина, вона починає розстібати ґудзики на його мантії, та не може, бо хвилюється. Та головне – більше немає страху, формальностей, тільки пристрасть.

Поклавши партнершу, некромант обережно підіймає сорочку, дівчина підкоряється, та лишившись без одягу прикривається. Вона ховає долонями... Ні, не груди, як він очікував, а свої ребра. Вампір кладе власні долоні на її.

- Не бійся.

Подивившись йому у очі, лицарша відкриває шрами. Схоже на роботу механізмів. У світлі свічок вони майже такі самі бліді, як його власна шкіра. Такі янголи лідеру подобаються набагато більше ніж ті, з книжок. Їхні подвиги не на словах, а на ділі, тільки справжній небожитель може пройти через таке, не віддавши життя ворогові.

- Навіть прекрасніша, ніж я собі думав.

Вона нічого не відчуває, коли він кладе долоню на груди, та варто лише спуститися до живота і дівчина примружує очі. Вампір з цікавістю продовжує своє дослідження, погладжуючи стегна, тоді з її уст зривається щось тихе, що стає гучнішим коли він переходить до внутрішньої сторони. «Моя люба – ці думки звучать так, наче він перетворився на зовсім іншу істоту, - не стримуй себе, бо так тебе більше ніхто не торкатиметься».

Воїтелька повертається до його одягу, бажаючи, щоб він відкрився їй так само, як і вона йому. Та усі її думки зараз пішли кудись униз. Варто йому лише торкнутися – і стегна вигинаються на зустріч холодній долоні, варто тільки попросити (він, мабуть, сам не розуміє, що каже те вголос) як вона починає кричати зовсім до того невідомим криком. Це не біль, і не лють, не радість навіть, а задоволення.

Пальці закінчують з останнім ґудзиком, відірвавши його до тіней, усех розсипався дрібними кісточками на ліжку – не впоралася з застібкою. Згадавши що вона – воїн, дівчина скидає з нього мантію, переходячи до сорочки. Лукаво всміхнувшись, партнер прибирає руки, дозволяючи зняти одяг, проте стягуючи штани лицарша знову втрачає впевненість – зараз він може зробити з нею будь-що, наприклад з'їсти, бо очі лідера Союзу палають, як жаринки у багатті.

Вампір повертає руки на стегна цього разу нахиляючись до шиї. Він знову цілує, навмисно торкаючись іклами, та не кусаючи – вона відчуває і від цього здригається, він хоче, аби партнерша зрозуміла – їй не втекти, поки його голод не мине. Цілунки спускаються нижче, принцеса продовжує стогнати, погладжуючи його волосся.

Седіга торкається ключиць, ледь стримується, аби не вкусити м'які груди, виціловує кожен шрам, відчуваючи смак давно минулої бійки. Він зупиняється на животі, розуміючи, що більше не зможе себе стримати.

Гостя замку хоче спитати, що буде далі, чи варто їй теж щось зробити, аби йому було приємно. Та раптом очі втрачають світло жаги і стають тим звичним поглядом – розумним та спокійним. Згадується, як він писав, коли не вдавалося зварити зілля «не сперечайся, просто дай мені тебе навчити, слідуй відчуттям, і ти зрозумієш».

Вампір повертається до губ, опустивши руки на коліна. Він впивається у дівочі вуста так, що на них виступає кров, а ноги розводить у сторони, відчувається різкий біль. Такого сильного руху принцеса не чекала, проте Різа зможе це витерпіти... Ну, вона так думає. Принаймні, інші жінки не жаліються, то чого б воїну відступати?

Проте, як виявилося, біль не став постійним супутником кохання. Партнер видихає, видаючи щось між стогоном та гарчанням, після чого рухається вже обережніше, заплющивши очі так, наче зосередився над розгадкою якоїсь таємниці.

Седіга доволі добре відчуває її тіло, навіть краще ніж тих культистів, на яких доводилося полювати. Як б'ється серце, як ноги стискаються на його власних стегнах, як кров з шаленою швидкістю біжить по венах. Трохи повільніше і глибше, одну руку покласти на живіт, іншою тримати, поки вона невмілими рухами не зробила гірше. Трохи потримати цей темп а тоді тіло дівчини розслабляється – біль минув, тепер можна швидше, не так, як просить його нутро, проте близько до того.

Кожен його поштовх викликає хвилю задоволення. Одна частина душі радо піддається, поринаючи у нові відчуття, тіло каже, що він може торкатися найсокровенніших місць і приймає кожен доторк. Інша половина кричить – про зраду, про те, що кожна мить, проведена з ним, отруює саму суть людини. Та зрештою задоволення бере гору і принцеса відчуває те, що назвала б оргазмом, якби їй довелося прочитати один з тих похабних романів.

- Тільки не зупиняйся... - Шепоче воїтелька, боючись, що її рай вислизне у небуття.

- І не думав. – Даруючи їй ще одного цілунка, відповідає вампір. У них попереду довга ніч.