6
«Я знову знаходжуся у мороці в'язниці, мертвий надзирач хапає за руку і кудись тягне. Краще не пручатися – коли так роблю, прокидаюся розбитою і не можу заснути. Ящір штовхає мене у затоплену частину замку і я тону, перестаю відчувати холодну воду, тіло починає горіти.
Таке відчуття, ніби мене відкинули на початок життя, або взагалі в нікуди. Усюди живі скульптури з кісток та м'яса, вони здригаються, як щось живе. Вдалині бредуть людські силуети з розмитими контурами, деякі нагадують чорних скелетів, інші – безформні кавалки. Зі стелі падає бліда фігура, здається, фермерша. На неї у ту ж саму мить накидається десяток тіней, вони впиваються у безсмертну душу так, наче це тліне тіло, і пожирають з мерзенними звуками.
Прокидаюся з однією думкою «більше ніколи не засинати». Якщо це і є світ тіней, те, у що перетвориться Паладія, коли пророцтво справдиться... Ні, не може такого бути. То усього лише фантазії, Різо, страх та уява породили те місце, повне проклятих сутностей. Просто жахіття.
Та воно зводить мене з розуму, штовхає у такі нетра свідомості, де спить усе погане, що коли-небудь траплялося. Люксиліно, благаю тебе, припини ці тортури! Янголи небесні, не відвертайтеся від своїх нащадків!»
***
Зала здавалася порожньою, коли у ній обідали тільки троє. З великого столу використовувалася лише мала частина. Кожному члену родини принесли улюблену їжу та напої, сторожа стояла біля входу – їх розділяло усього лише кілька метрів, та тут вони здавалися кілометрами. Так було спроектовано кілька приміщень у замку – правитель має відчувати себе вище решти.
- Виглядаєте кепсько. Що сталося з моєю королевою та улюбленою донькою?
За ті пару місяців, що вони жили в одному палаці, Азеркіна вже втомилася від капостів пасербиці. Так, коли кузен казав, що Георг шукає наречену, вона першою відкликнулася, та хто міг знати, що принцеса жива? То підніжку поставить, то корону вкраде, а то й взагалі двері закриє, а її батько дивується: куди поділася дружина посеред дня?
Ельфійка казала йому і не раз, звідки ноги у проблеми ростуть, тільки чути її чоловік не бажав. Списував усе на випадковості, а коли і визнавав провину, відповідав, що з часом минеться.
- Мій король, у моєму недузі ніхто не винний. Вже кілька днів долає слабкість, голова йде обертом, хочеться спати. Мабуть, захворіла.
- То що ж ти мовчиш? Я накажу найкращім лікарям королівства оглянути тебе!
- Не варто, я не вашої крові, щоб про мене так турбуватися.
- Дурниці. Тепер ти частина нашої родини, і твоє здоров'я хвилює мене не менше, ніж доля Різи.
Це було очевидно, хоч шлюб і був політичним. Пасербиця спохмурніла, подивилася на обох та повернулася до трапези – ніколи ще батько нікого не звав родиною, окрім єдиної доньки.
- Якщо дозволите, після сніданку я повернуся до покоїв, не хочу втратити свідомість на прийомі.
Правитель кивнув. Як не намагалася спадкоємиця викрутитися, останнього часу їй втекти від обов'язків не вдавалося. Король справді захвилювався що до майбутнього Долини Верб, і тепер Різа була зобов'язана сидіти з ним, слухати підданих і підписувати папери у якості радника. Коли він спитав, що хвилює дівчину, воїтелька помовчала кілька секунд, і тільки потім відповіла.
- Нічні жахіття. Уві снах я повертаюся до в'язниці, бачу чудовиськ, затоплені коридори... Часом навіть провалююся у світ тіней, там немає світла, немає виходу, тільки голодні потвори та гучні крики.
Дивовижно. У полоні те, що відбувалося, не сильно хвилювало лицаршу, у своєму розумі знаходила вона притулок та захист, а як тільки звільнилася події почали наздоганяти. Солом'яна підстилка, жахлива їжа, крижані ванни, пацюки, батіг та інші приємності ув'язнення поверталися, прикрашені фантазіями та підозрілими обрисами. Уві сні неможна було заплющити очей, неможливо втекти, та і сенсу немає – усе одно коли наступного разу спатимеш, опинишся у тому ж місці. У якомусь роді заточення власне виявилося гірше, ніж те, що було насправді.
Георг збирався щось сказати, його урвав гінець. Юнак впав на коліна та сказав, що дехто дуже впевнено вимагає аудієнції.
- Нехай почекає, після сніданку я прийматиму людей.
- Володарю, він не простий житель Імперії. Це священик з головного храму Люксиліни, не варто змушувати його чекати.
- Добре, та якщо я виявляю до нього повагу, хай і він поважає мене і не затягує.
Перед ним опинився юнак з ідеально поголеною головою. Його ряса закривала тіло, не даючи розгледіти фігуру чи якихось особливих прикмет, що робило гостя схожим на сотні інших монахів, шию прикрашав хрест – символ архангелів.
- Ваше Величносте, я прослужив у храмі нашої богині п'ять років, за цей час допоміг багатьом одержимим і зробив немало добрих справ. Три дні назад Найсвятіша явилася до мене і говорила, брати й сестри тому свідки: «Могну, сине мій, за твою доброту дарую тобі велику честь. Бути тобі чоловіком принцеси Долини Верб і правити разом з нею. Станеш ти тим цілителем, про якого молила нещасна, а вона твоїм зв'язком зі мною» - увесь монастир знає, що так було. Ось, прийшов за обіцяним.
Королівська родина була шокована такою заявою. З іншого боку, брехня серед священиків, до того ж про Люксиліну, жорстоко каралася і не людьми, а самими янголами.
- Батько, ти ж не станеш слухати цього... Ми навіть не знайомі.
- Чи не ти молила Святу Діву дарувати зцілення? У мене є можливість позбавити тебе дурних сновидінь.
- То зроби це безкорисно, як і має монах. Дорече, обітницю целібату ніхто не відміняв.
- Вона діє лише на службі, я можу зректися духовного сану, заради тієї місії, що мені дала Свята.
- Я не річ, щоб мене дарували, не бувати цьому, чуєш?! – Не втримавшись, принцеса встала з-за столу, вихопивши меча. На щастя чи ні, бійка швидко скінчилася – священик поставив магічного щита, а потім меч сам вилетів з рук.
Георг вибачився за те, що сталося, списавши усе на хворобу дочки. Він наказав Монгу залишитися при дворі, а Різу відправив на батьківщину дружини, до ельфів. Друїди жили віками, володіли мудрістю не одного покоління. Ці мудреці могли навчити дівчину жити і приймати привальні рішення. Азеркіна підтримала рішення і особисто написала листа кузенові, пасербиця ж була тільки рада забратися геть від нареченого, який з'явився нізвідки.
Воїтельку чекало довге плавання. Три острови – Сірчаний, Життя та Вічної Мерзлоти – були розділені Лазурним океаном. Ввечері вони сіли на корабель і рушили, не боючись тіней.
- Не хвилюйтеся, міледі, хвилі заколисують. Ви можете проспати майже усі мандри, і ніякі жахіття вас не потурбують. – Запевняв капітан.
Проте Різа так і не змогла заснути. На заході сонця із дна океану підіймалися лазурні вогники завбільшки зі світляків. Їхнє походження було такою самою загадкою, як і у живих силуетів: хтось вважав, що це добрі тіні, інші бачили у них душі потонулих моряків, або тих, кого не прийняли боги, треті вважали відголосками заклинань предків, четверті – якимось газом або випарами. Як би там не було, а яскраві вогники відганяли пітьму, вони ж фарбували воду у лазурний колір ночами.
І як матроси могли проспати таке видовище?! Малі зірочки танцювали на поверхні, наче на небі, деякі з них підлітали вище. Один навіть приземлився у долоні принцеси. Дівчина довго дивилася на нього – вогник без тепла та звуку, просто маленький шматочок світла, гадала, чи можна посадити його до банки, сховавши у трюмі від сонця?
Та коли перші промені торкнулися океану воїтелька відчула, як вогник виривається. Вона відпустила його, і той зник у безодні води, замість того, аби загинути під нещадним світлом дня. Цій істоті сутінки були необхідні, як повітря, звідси і вираз пішов: «без ночі не буває дня, а без темряви – світла», було і щось окрім страху у цьому часі доби, щось прекрасне.
- Що, несоння бере? – Спитав матрос, який вийшов на палубу перевірити вітрила. А тоді, побачивши одяг пасажирки, різко змінив тон. – Пробачте, панно, не моя то риб'яча справа.
- Нічого, мені і справді варто поспати. Проте, є у мене причини не заплющувати очі.
- Невже, піратів боїтеся? То їх винищили років триста тому, зараз вже ніхто суда не грабує.
- Пірати? – Радше не з цікавості, а з бажання перевести тему, перепитала принцеса. – Це такі негідники, що не хочуть працювати, а тому відбирають майно та гроші у інших?
- То так Фенікси кажуть, - відмахнувся матрос, дорече, він був людиною, - та насправді піратами ставали не тільки розбійники. Були такі люди, що нічого не мали, і нікуди їм було піти. От, наприклад, Нейтон – той жив у еру Ранкової Зарі, у часи, що їх звали Добою Золотого Піратства.
- Це коли люди мали союз із гномами і грабували усю Паладію? – Згадався урок історії.
Співрозмовник кивнув.
- Нейтон був звичайним мореплавцем, він намалював багато маршрутів, як і той, яким ми зараз пливемо. Проте, у часи піратів таких не поважали, і він був змушений приєднатися до розбишак. Зрештою, його спіймала воїтелька ордену Золотого Фенікса, та вона ж сама його мапами користувалася! Зберегла життя проте... Заборонила наближатися до води.
- Йому пощастило, Фенікси піратів вішали та топили, це навіть діти знають.
- Це як подивитись. Він то може й жив, навіть статок мав непоганий, а от займатися улюбленою справою зась. От і подумайте, що то за життя?
Принцеса задумалася над власним майбутнім. Вийти заміж за якогось святошу, бо так начебто хоче Люксиліна, просидіти півжиття у палаці як королева і не бачити світу білого за тими справами, що з ними щодня возився батько. Мабуть, це було погано або...
- Хріново. – Сплюнувши під ноги відповіла дочка Георга. – Та що ж поробиш, як вже дав обітницю, то тримай.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!