Спадкоємиця Конзекрейт

Портери родини Конзекрейт висять на стінах коридору, що веде до троної зали. Ви можете сказати це у еру Перемир'я, до чи після неї – неважливо. Вони висіли там і висітимуть завжди, а місце напівзабутих спадкоємців займуть нові картини, та це так, на майбутнє, коли простір скінчиться.

Серед інших притулилася одна картина, прибрати яку просили і священики, і лицарі, навіть головний радник і сама дружина правителя. Легко здогадатися, що їхні вимоги не дали результатів, бо зображення усе ще тут.

Праворуч стоїть Георг – норовистий король, що вперше розлучився без поважної причини. Лідер, що балував власних дітей, повстав після смерті корином, вбив немало людей у такій подобі, впокоєний, не отримав навіть меморіальної дошки після кінцевої смерті.

І мало хто згадає, як йому віддавали честь гноми, стіми і навіть некроманти, і вже точно не гостям, що проходять повз, та слугам дано зрозуміти, як сильно батько любив своїх нащадків.

Поруч корону міряє Азеркіна – тоді ще дружина правителя, тіньова фігура, та усього через шість років повноправний регент, господиня Долини Верб. Про неї кажуть, що суворіше правительки годі шукати, а як вона рубала голови навсебіч, як безжалосно рвала та плела родинні зв'язки, бажаючи володіти усією Паладією!

Вже не лишилося у живих тих, хто пам'ятає, як ця сама жінка полюбила одного ельфа, а та, кого воїтелька вважала сестрою, забрала його собі, лишивши нещасну з болем на віки.

За нею – усе ще жива – принцеса Різа, люди так і не визнають її королевою Змертвілого лісу, для них усе ще Конзекрейт, ніяка не Андегур. Вона спала з трупом, так і пішла до нього, зрадивши свій народ, після чого не раз допомагала воювати проти імперців, більш того покалічила рідного брата і наплювала на честь роду.

А зовсім недавно – за мірками Вічності так точно – її боготворили за вбивство Алесси і багато інших лицарських подвигів.

Ну і нарешті на руках старших сидить малюк – крихітка, що ледь трепить художника. Проте, тепер він має власний портрет по сусідству, і там вже не хлопчик, а юнак, шрами і протез старять його років на сім.

Звісно, кожен з них має свої гріхи, наявність почуттів чи нещасть ніяк не виправдовує того, що коїла родина Конзекрейт. Та все ж прибирати їхнє зображення, а це значить стирати з історії Долини Верб, неправильно. Тоді вже викиньте до тіней усю галерею, бо серед правителів минувщини нікого без гріха немає, просто люди, що знали про них, вже померли.

І про теперішнього лідера багато бридоти скажуть після смерті, він у тому певен, ось тоді хай і знімуть усі до єдиного, звинуватять його у чому забажають, та від власної крові юнак не відречеться. Вони були, хороші чи погані, Конзекрейти існували.

- Юріан, любий мій.

Король часто приходив сюди подивитися на обличчя давно загиблих рідних, чомусь тієї ночі сон привів саме сюди. Спершу йому здалося, що картини заговорили, а тоді він побачив фігуру у кінці коридору. Невже сестра вдягла сукню? Сновидіння ставало занадто дивним.

- Нащо ти прийшла сюди, Різа? Яка б не була ціль, усе дарма. – Навіть у світі марева молодший брат намагався тримати себе у руках. Не варто забувати, що в першу чергу перед ним правителька, а вже потім рідна. – Ти можеш маніпулювати своїм чоловіком, та не мною. Ні матері, ні дружині, ні сестрі я такого не дозволю!

Вона наче не чула. Пішла на зустріч легкою ходою, тримаючись гордо, як королева, якою ніколи не стане. Напівельф нахмурив брови, приготувався вдарити, навіть вихопив меч, як зробив би це кілька років тому, та меча правитель давно не носив, уві сні тим паче.

Дівчина вхопила порожню руку, після чого торкнулася лоба. Губи були холодними, в них лишалася тільки краплинка тепла, як у тілі вампірші зберіглася лише частинка дочки Георга.

- Я не хочу тебе змушувати, ти вже не малий, просту вислухай мене і виконай одне прохання. Воно не нашкодить нікому, якщо тільки не виникне потреба.

Король зберігав мовчання. У її словах була схована брехня, щось підступне, а як інакше? Взагалі, чому він думав, коли варто було покликати охорону чи на крайній випадок втекти, прокинутися, як ні як! Та все ж мертва чекала, і аби швидше закінчити розмову Юріан мовив:

- Вислухаю, за старою звичкою.

- Тобі має бути відомо, що мій чоловік полює за месією тіней, дуже давно. Це полювання позбавило нас не однієї ночі і ще тисячі позбавить, та зараз не про це. Скажи, якби на порозі твого дому з'явилася істота – напівтінь, напівлюдина – що б ти зробив?

- Вбив. Тіні – загроза усій Паладії, навіть твої погані сородичі їх ненавидять!

Він гадав, дівчина образиться, скаже щось на захист Володаря Вічності та його послідовників, тільки от воїтелька пропустила останні слова повз вуха, як і він не почув її роздуми про ночі, що відібрав месія. Наче вони не тільки одне з одним розмовляли, а й самі з собою.

- Тобі так само відомо, що за тридцять років після народження він стане настільки сильним, що звичайна зброя його не візьме. – Продовжувала до чогось вести старша. – Та якби ти мав те саме, ти б став обранцем? Не тому, що так у пророцтві написано, і не тому, що тобі сказали, не за волею богів а тоді, коли сам би побачив негідника?

- Так! – Несподівано для себе крикнув Юріан. – Так, я відрубав би йому голову, навіть якби Люксиліна була б проти, бо мені відомі справи тіней, таке не має жити, що б там не казали усілякі чаклуни та божевільні.

Ці слова давно вертілися на язиці, хоч і не мав стосунку до пророцтв. Хвороба, весілля, діти, робота – усе вирішувалося ким завгодно, тільки не самим юнаком. Йому захотілося розповісти про свої почуття трохи більше, нарешті з рідною поділитися, він навіть повірив знову, як той дурник, якого вампріша мало не вкусила а потім позбавила ступні – що старша сестра його обійме і зігріє.

- Тоді візьми, - відсторонюючись від брата наказала Андегур, у руках був чорний згорток, - нікому не кажи і не віддавай, якщо час не прийде, так і лежатиме у тебе, а як знадобиться подякуєш.

От і все, володарка упирів зникла, лишивши короля на одинці з загадковим подарунком. Чи була це спроба родички налагодити стосунки, чи ще один хитрий план? Правитель не знав, краще б це було сном, не хотілося в усьому розбиратися.

***

- Якщо дозволиш, я рознесу новину замком, потім Долина Верб, поганська обитель некромантів, і нарешті уся Паладія дізнається про наш подвиг!

- Зачекай, не варто поспішати.

Вставши з землі, король пройшов повз шокованого друга. Стиснуту у кулак руку напівельф притис до лоба. Тяжкий вдих, погляд ковзнув на балкон власної спальні.

- Хочеш сказати, вбивство лідера Союзу нічого не значить? Але ж ми так довго цього чекали...

- Ми. У народа зараз зовсім інші турботи. Чи ти забув, що Імперією гуляють мор, голод? А після хвороби, певен, почнеться війна, яке селянам діло, що там відбувається у інших, коли у кожній родині не менше трьох померло? Проте, якщо ти так хочеш підняти бойовий дух воїнам, поговори спершу з Луазірою – треба ж нам рахуватися з думкою королеви, бо інквізиція може подумати, що вона у династії тільки формально, ще з ними сварок нам не вистачало.

- Якщо так треба, я вмовлю стару. – Знову спалахуючи бойовим запалом мовив товариш. – А за ворогів не турбуйся, якщо безсмертні пали, то і смертні підкоряться.

Юріан чудово розумів, що ця ідея радника нікуди не приведе. Воїни довго сперечатимуться, та не зашкодять одне одному – етикет та правила придворного життя не дозволяють. Коли юнак підходив до спальні правителька як раз вийшла – слуга повідомив, що її хоче бачити Терас. Тепер син Георга лишився сам, заборонена розкіш для короля без спадкоємців. Першою справою на дверях закрився засув, тоді були завішені вікна, і лише огородивши себе від усього світу напівельф пішов до шафи. Руки спітніли від хвилювання.

А якщо приснилося?

Дверцята відчинилися, одяг було відсунуто вбік. Ставши на коліна (що було важкувато, та до таких труднощів хромий звик) Юріан відсунув одну з дощок стінки – там був тайник, про який знали лише колишній король та його діти. Можливо, колись і він там щось ховав від дружини, чи від шпигунів. У будь якому разі сон завершувався тут, іншого місця для заначки бути не могло.

Рука ковзнула туди, торкнулася тканини, за кілька секунд згорток опинився на руках. Продовгуватий предмет, турботливо загорнутий, аби ніхто не побачив. Варто було розв'язати мотузку і захист впав.

Перед господарем замку в усій своїй красі засяяв клинок неминучості. Той самий, що став причиною руйнування бібліотеки. Їм можна було вбити будь яку істоту у Паладії, навіть бога, та той, хто на це наважиться, має на сотню років потрапити у полон зброї зі своєю жертвою.

Скільки б Сумєріель віддав за такий дар, чи став би допомагати у пошуках ліків? Можливо, та навряд чи послідовники Пітьми погодилися б повернути його у випадку необхідності. Та якщо сестра і правда зустрілася з ним тієї ночі, необхідність могла з'явитися, бо не стала б вона просто так віддавати такий скарб.

- Юріан, відчини! – Голос Лаузіри після заміжжя став не таким суворим, хоча у ньому назавжди лишився відбиток тієї капітанші, що командувала підопічними. З одного боку, говорила дружина ввічливо і була готова підкоритися волі чоловіка, з іншого не відчинити було неможливо.

Швидко сховавши клинка назад, король виконав прохання, після чого вислухав цілу лекцію про те, який його радник ідіот, і як він взагалі сміє думати про війни, коли вулицями Імперії пошесть гуляє.

- Розумію, рішення за тобою, - вже спокійніше додала дружина, - та може ти все ж таки дослухаєшся до мене, довіришся досвіду?

- Звісно, я так і казав Терасу, та він не став слухати, гадав, зможе тебе переконати. Якщо ти вже вдяглася, йди на ранкову молитву, я ж не можу супроводжувати королеву у такому вигляді.

Вони знову розмовляли на тих штучно ввічливих тонах, яким благоволила Люксиліна. Як у заводній іграшці з механізмом. Королева заспокоїлася та вклонилася, пішла до альтанки, її чоловік став шукати чистий одяг у шафі, та перед тим сховав до особистої скриньки перстень...

***

... вона притискала до грудей. Вже піздно було щось міняти, лишалося тільки чекати, час наближався.

З того самого дня, як друїд показав їй смерть чоловіка, видіння не давало спокою. «Він усе мені розкаже, ми разом впораємося, я супруводжуватиму його в усіх походах і не дам Терасу звершити пророцтва» - казала собі дружина, та дуже швидко спостережлива дівчина помітила, як Седіга намагається щось від неї сховати.

Різі довелося натиснути на Дагарона, той не міг відповісти, бо один з обов'язків головного радника – слугувати правителям. Від скелета дочка Ворона дізналася наступне: лідер Союзу приймав шпигунів з Альдегару, просив їх відшукати месію і зібрати про нього інформацію. Проте кістлявий відмовився допомагати королеві з перехопленням вісників, бо виконання одного наказу не мало суперечити іншому.

- Добре, - відповіла воїтелька, трохи подумавши, - я не проситиму тебе про таке, але тобі доведеться дати слово, що чоловік не дізнається про нашу розмову, бо тоді ти вже мої накази порушиш.

Одже, лідерша мала відшукати іншого кандидата. Непомітного, швидшого та розумнішого, аби він доніс звітску раніше альдегаровців і дав їй фору. Таким слугою виявився Маркус – колишній лицар постійно тренувався, а за порятунок племінниці борг висів – от і настав час платити.

Очікуючи королева дарма часу не гаяла. Одного вечора, після того, як усі справи було залагоджено, вона наче між іншим спитала коханого, чи є таке зілля, що може голос змінити. Він міг би щось запідозрити, якби про таке спитав Раззак, наприклад, та учениця чаклуна часом бувала грайливою, могла і пожартувати над кимось чи просто з цікавості спитати, таке питання не виходило за рамки звичного плину речей.

Тому до моменту, коли втомлений посланець приніс звістки, на полиці панни вже лежав потрібний еліксир, решту треба було дістати у день втечі. Як і думала Андегур, слуги Чейнса вислідкували місце, куди месія ходив молитися, та їм був потрібен ще день, аби в усьому переконатися, а Маркус вже рушив назад. Добре, що листа вороном не відправляли – той обігнав би посланця, а так дівчина мала день, аби усе обдумати.

Одже, у назначений час делігація альдегаровців з'явилася у столиці, вони вклонилися королеві, та говорити бажали тільки з її чоловіком. Різа дозволила, а сама піднялася на горище – їй би хотілося написати прощального вірша, а для цього краще було б усамітнитися. Панна думала, у неї буде більше часу, а ще багато деталей плану треба було пропрацювати, помічників як на зло не було.

На світанку вони лежали у ліжку, зазвичай пала принцеса притискалася до вампіра, цього разу навпаки. Різі не хотілося іти, більше усього на світі вона боялася розірвати ці обійми, бо про сни дочка Ворона не брехала – їй правда снилася зрада і вже дуже давно.

Кожної ночі чаклун йшов мостом через річку Серпент, лишаючи її у палаці батька. Прокидаючись від жахіть колишня лицарша навіть вірила у те, що він був лише сном, дурною фантазією балуваної спадкоємиці, порожнє ліжко підтверджувало сумніви. Тоді Андегур запалювала магічне світло і шла шукати чоловіка, чем довше тривали пошуки, тим тревожніше ставало на душі. Добре, що вони завжди знаходили одне одного, і вона не хотіла, аби сон став реальністю, не хотіла одна лишатися у замку, дивлячись на змутнілий перстень.

Тож коли принесли сніданок панна дозволила собі обманути коханого і підсипала снодійного у суп. Забравши усе необхідне, воїтелька покинула замок через таємний хід, а коня усю дорогу підгоняли упирі.

Аби обігнати чоловіка хоча б на день треба було біжати швидше часу, обігнати саму Смерть. Роки мандрів Змертвілим лісом робили свою справу – деякі стеєки зрізали години шляху. Тож коли дочка Ворона знаходилася у столиці Імперії, його син тільки добирався до кордону, добре, що там був залишений упир, що ділівся власним поглядом з господаркою.

І ось вона стояла під дахом альтанки. Тут сталася їхня перша зустріч, але не тут вони попрощалися. Настоянка опалювала горло, в мантії було незвично рухатися, а посох не слухався – навіть найпростіші закляття давалися з великими зусиллями. Намагаючись не думати про дискомфорт, правителька роздивлялася вітраж Люксиліни. Це той самий янгол, богиня, одна з тих, хто створює долю. Та сьогодні боги відійшли від справ.

- Седіга, все ж таки прийшов!

Терас не помітив підміни, одже і пророцтво не мало помітити. Як казав друїд багато років тому, розмірковуючи над заміжжям з Монгом, треба було діяти поки вищі сили не бачать, а вони любили задрімати. Головне, не викликати підозр. Вистава мала розігруватися з першого і до останнього акту.

- Я даю тобі останній шанс відректися від тіней, жити серед людей доволі непогано, міг би сам створити свою долю, а не слідувати вказівкам вищіх сил.

Голос звучав точно як у чоловіка, та сказав би він таке месії? Зілля давало правильний тембр, але не правильні думки.

- А що, у мене були інші шанси?!

Терас засумнівався. Невже, почав здогадуватися? Щось пішло не так? Ліва рука інстинктивно стислася у кулак, слабке биття серця коханого чулося у голові, це надавало спокою. Гра ще не програна.

- Як я розумію, ти свій вибір зробив.

Сказала воїтелька швидко, не даючи юнакові порозмислити. Далі відтягувати нікуди – битва має розпочатися, а як обернеться до ворога обличчям усе – обман розкрито. Добре, що вона знала темну магію, не використовуючи посоха можна було запустити сферу під стелю, і тоді вже сама Вічність не відрізнить підробного вампіра від справжнього.

Увертатися від атак було просто, колишня лицарша мала неабиякий досвід. Навіть у мантії посеред темряви –чого тільки воїтелька не робила, воюючи з людьми, нежиттю та ельфами. Шкода тільки, що бій обмежував – меча не було, а посох нічого не міг видати, окрім простецьких заклинань.

Вони перекинулися ще кількома пафосними фразами, спалахи та вдари мечем – усе це здавалося несправжнім, воїтелька наче дивилася на бійку збоку. Вона ж бачила і добре запам'ятала видіння, поки що усе за планом, лишалася найнеприємніша частина.

- Не мені падати до ніг доведеться, а усій Паладії!

Сильний удар відкинув на землю, мало не зломавши кістки. Ті кілька секунд, що дівчина лежала непорушно, здалися вічністю, вона знову прожила життя – від цілунків до сварок, від таємної переписки до весілля і зрозуміла, що не жаліє жодної секунди, тоді і кінець вистави не здавався таким жорстоким, більш того, королева вирішила викинути ще один фокус.

Месія навис над нею, хотів атакувати, як раптом посохом пройшовся могутній спалах, лишивши за собою кілька малих. Його захистила тінь, а так могла б скінчитися історія Тераса! Радувало тільки одне: у пророцтві такої сцени не було, одже щось правителька таки змінила.

Помах руки підняв тіло над землею, вона встигла зняти перстень і викинути, аби з ним нічого не сталося, знесилена рука відпустила посох. «Думай про щось гарне» - наказала собі воїтелька.

- Дитя моє. – Покликав голос з минулого, чи то тінь, чи то власні спогади.

Вона знову стояла у його кімнаті, там далеко, де вампір зі свитою приїхав на турнір. Від втрати крові прицнеса Конзекрейт і свідомість почала втрачати, а він підхопив її та поцілував, в надії що дівчина ніколи про це не згадає.

Вже за мить приємний спогад почав витісняти біль. Кістки ломало та вивертало, у голові хором гуділи голоси сотні та тисячі мучеників, плоть важчала і злізала з кісток, та свідомість усе ще трималася за ту кімнату і короткий цілунок.

«Для тебе я стану богинею, і наче богиня долю створю» - лише подумала Різа, бо тіло вже обернулося у прах, а душа летіла у царство тіней.