Спадкоємиця Конзекрейт

- Перемир'я, ви при своєму розумі? – Чейнс явився у столицю як тільки дізнався про останні події.

- Мене перетворили на зомбі коли ця дівка квіточки на галявині збирала. Запам'ятай: поки я правлю Змертвілим лісом, жоден наказ, жодна випадковість не станеться просто так.

Замісник запропонував гостю сісти і наказав принести вина. Суворий погляд зомбі промовляв: «як ти посмів сумніватися?». Останнього разу, коли вони сперечалися, правитель Альдегару лишився без свого розкішного волосся і мало не втратив голову. Звісно, він був би радий помститися, проте зараз було очевидно: ось він, новий лідер Вічного Союзу, і навряд йому хтось перечитиме.

Радник від випивки відмовився – зомбі не потребували їжі, окрім людської плоті. Звісно, деякі могли як у старі добрі часи випити елю закусивши бараниною, та новоспечений лідер до таких страв відносився презирливо, та в цілому, їжу інших некромантів він теж вважав мерзенною.

- А вам відомо, що Азеркіна готує новий документ, так званий «покій невпокоєнним»? Люди збираються біля кордонів виловлювати несвідомих мерців, а завтра прийдуть до нас з інквізиторами. Обитель вампірів вистоїть, ми навіть кінець світу переживемо, та решта ваших земель паде.

Сказавши це, він залпом випив пів келиха. Дивився на Раззака з розпачем, та не втрачав гідності. Звісно, він був членом Союзу, мав право голосу, проявляв зацікавленість у справах нежиті, та на відміну від решти, його місто було автономним, тож будь-якої миті Чейнс міг відсторонитися від проблем інших, піклуючись про тих вампірів, яких звав братами та сестрами.

- Подобається вино? Пів віку витримки, не поспішайте, скоро ми у похід рушимо, тоді буде не до відпочинку. Заберемо своє ще до того, як та ельфійка наважиться рипнутися.

- Отже, військовий похід. На сусідів? – З ноткою надії спитав гардоправитель.

- Дивіться ширше.

Вони довго розмовляли зачинившись у залі нарад, увесь цей час Рівіджелл покірно чекав. Він здогадувався, яку участь мачуха готує спійманій пасербиці, та не думав, що страта буде достатньо суворим покаранням. Багато років вони з сестрою жили за законами безсмертних, а той, хто мав вести мерців, склонився перед людським, дозволив людям вирішувати долю вампірів.

Нарешті Чейнс вийшов. Вже не такий знервований, здається, у голові правителя Альдегару визрівав новий план. Він не просто дивився у майбутнє, а вже стояв там однією ногою, почекати годину, день чи рік – для вічності це ніщо.

- Пане, у мене до вас прохання.

- Кажи, поки я добрий.

- Дозвольте покинути ряди ваших воїнів, я повернуся, як тільки звершу помсту.

- Усе ще бігаєш за коханкою Седіги? – Подивившись у бік покоїв лідера спитав той. – Ну то забирай, від неї більше немає ніякої користі. Я даю тобі повну свободу.

На знак закріплення договору він отримав один з перстнів правителя. Нехай за законом зараз головним був Раззак, альдегаровці визнавали лише своїх.

***

Старий темно-зелений балдахін... Принцеса підпалила його у вісім років, та батько не покарав. Нещодавно вона зрозуміла, що правитель таки знав, бо не помітити горілої плями на бархаті було неможливо.

Час втратив лік у палаці Долини Верб. Азеркіна наказала зачинити її у старій кімнаті, повісивши грати на вікна. Кожного ранку приносили їжу – достатньо, аби не вмерти, та занадто мало, щоб набратися сил на втечу. До колишньої спадкоємиці приставили слуг та охорону, вони могли і ванну приготувати, і одяг принести, наче і не було тих кількох років у землях некромантів.

Спрага була сильною, та дочка Ворона навчилася її контролювати. Спершу навіть дивитися на слуг було непросто, за тиждень постійного перебування поруч з людьми полегшало. Все-таки Седіга був правий – чим більше часу проводиш біля живих, тим більше звикаєш до них.

Коли приходили посланці інших королівств, Різу відводили до таємної кімнати біля тронної зали. Приміщення було тут давно, проте за батька нею не користувалися, він ненавидів брехню та інтриги. Вона слідкувала за ходом перемовин, бачила, як мачуха вдягає осяйну корону і з відразою дивиться на гостей, як змушує їх йти на поступки і не соромлячись зве себе «господинею світу цього».

Імперія вела війну з темними ельфами, лісові та гноми допомагали через кревні союзи, Раззак лишався недоторканим за свій щедрий дар, а стіми обирали сторону сильнішого, аби знищити слабшого. У замку окрім механізмів та людей зустрічалися чудиська. Так само як Ілзе, вони закривали тіло одягом, лишаючи лише очі і дуже рідко кисті рук. Невже, Азеркіна і цей народ приручила?

Одного разу регентша відвідала принцесу, роздивлялася з ніг до голови, а тоді схопила за руку і зірвала з пальця завітний перстень. Тільки він давав дівчині надію – тихі удари серця коханого заспокоювали душу, хай воно і могло завмерти будь-якої миті, поки що трималося.

- І нащо вам знадобилося моє кільце? Невже, королева не може дозволити собі купити прикраси? – Намагаючись говорити байдуже, питала воїтелька.

- Нехай народ бачить, що я дотрималася обіцянки та спіймала утікачку. – Роздивляючись здобуте, відповіла ельфійка. – Хочеш назад?

- Ви не вдягнете, якщо пальці дорогі.

- Брешеш! Воїни не вміють зачаровувати речі.

- Звісно, не так добре, як чаклуни, та я б на вашому місці не ризикувала.

Тієї ж ночі пронизливий крик пролунав палацом. До покоїв королеви прийшла прибирати служниця. Вона помітила кільце на столику і вирішила приміряти, рука нещасної вкрилася пухирями, а палець відвалився. Азеркіна не стала вдягати прикрасу, проте і не повернула.

А колись таке закляття було направлено проти самої Різи. Ну, як казав однорукий наставник: «у розумного ворога не гріх повчитися».

Було кілька спроб втечі. Першого разу ще на кораблі – тоді хвилі підхопили тіло і викинули назад на палубу, а утікачка дізналася, що серед імперців тепер чудиська слугують. Другого разу, коли воїтельку виводили з таємної зали, та вона не встигла нікуди добігти , сторожа спіймала. Третя спроба – перевдягнутися слугою. На магію сил не лишалося, тож знешкодити нещасну служницю було непросто, та і тут вдача відвернулася. Королева особисто спіймала. Пробувала принцеса і зняти решітку, видравши цвяхи, на яких та трималася, ножем – помітили. Добре тільки, що вдалося збрехати, наче то було столове приладдя, тож лицарський кинджал лишився захований за пазухою.

Так пройшла весна, літо, до кінця підходила осінь. Як виявилося, за роки життя з Георгом його дружина добре вивчила лазівки та таємні ходи, а заодно і свою пасербицю. На одному з засідань дівчина дізналася про свою долю, з того дня перебування у замку стало ще більш нестерпним.

Церемонія вручення меча – день, з якого спадкоємці можуть відвідувати наради і бути незалежними правителями, проводилася у десять-дванадцять років. Звісно, ельфійка не стала б пускати до влади сина так рано, їй свято було потрібно для іншого. Мачуха хотіла, щоб її дитя стратило сестру, і це поклало б початок дії нового закону – про полювання на нежить. Після цього вона з кузеном перейшла на якийсь діалект, якого воїтелька не знала, кілька разів прозвучало ім'я Раззака, а тоді сансай зробив жест рукою, наче просив поспішити.

Різа хвилювалася, приховувати це було усе складніше. Проте спокій лишався єдиною перевагою над Азеркіною, тим, що бісило супротивницю, тож при ній вона була як камінь. Та все ж навіщо вона тримала принцесу так довго, чого добивалася? Хіба не краще було б вбити її ще весною, провести церемонію трохи раніше? Може, річ тут не у політиці і тактиці, у всьому винна банальна ненависть. З того самого дня, як сімнадцятирічна Конзекрейт випадково перейшла їй дорогу, увесь той час, що була улюбленицею батька, залишаючи мачуху у тіні, і особливо тоді, коли ельфійка побачила їх з Седігою, тієї миті стара рана, нанесена Аргедоном, відкрилася з новою силою.

Так само як двері у покоях полонянки. Однієї ночі, усе ще осінньої, та вже вкритої снігом, Різа прокинулася, сама не розуміючи чому. Відчуття спраги підказувало – тут тільки що була гаряча кров, та лише одна жива істота, а не троє-четверо як бувало кожного ранку. У коридорі та сусідніх кімнатах теж нікого, наче уві сні, а може, увесь палац помер? Може, її коханий прийшов, і усіх ворогів перетворив на нежить?

Як би там не було, а втрачати свого шансу принцеса не збиралася. Вона вдяглася за кілька хвилин, узяла кинджала та рушила до кімнати мачухи. У пролітаючих повз коридорах лежали вбиті охоронці, наче тінь смерті йшла попереду і вбивала усіх ворогів. Нарешті заповітні двері, двоє воїнів лежать у калюжі крові – спаситель і тут побував.

Різа сповільнила крок, обережно ступила на пухнастий килим. Рука повільно тягнулася до зброї, швидкий погляд пробігся лезом – гостре, блискуче, руків'я у формі янгольських крил – це її кинджал, він супроводжував з дня вручення меча. Подарунок вчителя, скільки разів рятував життя, губився та вертався до господарки.

Вже за мить він висів над королевою. Жінка спала у золотавій сорочці, легкій як вітерець, і та, оголюючи декольте, відкривала чорну пляму. То було прокляття темної магії, яким зазвичай карали вбивць та зрадників. Або правителька вбила когось приблизно місяць тому, або мала при дворі доброго травника, що відкочував смертельну дію з разу у раз.

Уві сні слух гостровухої був не таким гострим, як казали піддані. Нехай мачуха добре знала звички пасербиці, вона теж багато чого дізналася про супротивницю. Рука плавно ковзнула донизу, лезо просвестіло над шиєю, зрізало пасмо волосся.

Ні, вбити ненависну жінку принцеса не могла – брат і так лякався її, ночами плакав так, що увесь палац тремтів. Юріан вважав сестру чудовиськом, вбивство матері тільки погіршило б ситуацію, та й не будуть люди вічність терпіти ельфійку, це їхній регент, от хай і розбираються. Вона не нащадок Люксиліни, поливає землі кров'ю, збираючи моторошний врожай – згадуючи бунт, де ранили батька, дівчина дивувалася, як та ще на троні тримається.

І тут усе стало на свої місця. Знайти нового ворога, відволікти людей від наказів, що підписані рукою регентші – ось головна ціль правительки. Малий король не зміг би вбити, тоді Азеркіна узяла б обов'язок на себе, аби стати героїнею в очах підданих – вбивцею відьми.

- Боги відвернулися від вас, міледі. – Прошепотіла пасербиця. Спляча здригнулася, треба було поспішати.

Шукати довго не довелося – перстень лежав на столику, у пентаграмі. Таку використовували для деяких зачарувань, а щоб зняти закляття треба точно повторити малюнок. Тільки от учениця чаклуна поміняла місцями символи, тож королева не змогла підібрати правильної комбінації.

Кривавий самоцвіт знову засяяв на безіменному пальці, і – хвала усім духам Паладії – тихий стукіт серця знову почувся у глибинах свідомості. Треба було покинути замок, чим швидше, тим краще.

Один з найкоротших шляхів – таємні сходи, вхід як раз у коридорі. Створені для втечі династії на випадок бунту або пожежі, спустившись на них утікачка почула шерех, озирнулася, нікого поруч не було. Вона пішла донизу, опинившись у заплутаній мережі тунелів, на долоні затанцювало, ледь тримаючись, магічне сяйво, шукати смолоскипу, якщо вони тут взагалі стояли, часу не було.

У замку усі джерела світла замінили ліхтарі стімів, вони зберігали у собі сонячне проміння вдень і повертали його вночі, звісно, простий народ таких технологій не мав, механізми подарували лише правительці.

Там сталася ще одна дивина – сильна хвиля мани поглинула вогник, усе занурилося у пітьму. Хтось схопив за руку, та не тінь, істота потягла одним зі шляхів, всупереч байкам вампіри у темряві не бачили, лише відчували тепло, і цей союзник був живим.

Вони кудись піднялися, поруч відчувався протяг. Рятівник зупинився, поверхом вище бігала сторожа.

- Відрізала пасмо волосся, розумієш? Вона мені і горло могла перерізати, як ви це допустили?! Відправ своїх людей шукати цю відьму під кожним каменем, а як не знайдете усіх страчу! – Кричала мачуха.

І тут усе довкола задрижало, наче земля під ногами ладна була провалитися, кидаючи у царство тіней. Ворота! Шлях проходив під воротами замку, а вони стояли просто посеред механізму. Тяжкий ланцюг ліг між парочкою незваних гостей, розділивши їх. Далі довелося рухатися за пам'яттю – вниз, до стічної труби. Звісно, туди помиї виливали, та коли хочеш втекти обирати не доводиться.

Вона йшла вищербленими сходами, просякнутими брудом і смородом, такими, що сипалися під ногами, відкривала двері, де замки заіржавіли, а старі дошки розбухли. Колись давно слуги чистили водостоки, та з роками усе рідше спускалися сюди.

І тут якась фігура з пітьми знову налетіла на принцесу, впечатавши у стіну. Він був холодним, а голос вона вже чула на арені.

- Я не дозволю тобі померти, поки усі кістки не повиламую! – Кричав Рівіджелл так, що стіни здригалися.

Цього разу він не чекав, що полонянка матиме якусь зброю. Кинджал потрапив у ногу нападника, той на секунду послабив хватку, Різа зістрибнула вниз, та замість водостоку приземлилася на інші сходи, через що сильно вдарилася. Воїтелька побігла вперед, він за нею, накульгуючи. І куди вів цей шлях? Може, до тронної зали? Вампіру плювати – він помститися хоче, а вона намагається втекти живою.

На розпутті двох доріг вдалося відірватися – нарешті вдача посміхнулася, переслідувач обрав інший шлях. Віддихавшись, дочка Ворона рушила туди, звідки дув протяг, та дорога вивела не до виходу, а як раз до зливної ями, судячи зі смороду. Тут то і вискочив вампір, ухопив за горло і хотів затягти у кут, аби розправитися, та другий – той, що від самого початку допомагав вибратися – зіштовхнув його вниз і знову кудись повів втікачку.

- Хто ти, чому мені допомагаєш?

Відповіді не було. Ким би він не був, непогано володів боєм, і ходи під замком теж вивчив – за півгодини вони вийшли до лісу, де загадковий незнайомець зник, наостанок кинувши втраченого меча під ноги втікачки. Покинувши серце Імперії, Різа відчула полегшення, дозволила собі сісти і перепочити. Вона виявила, що до кишені хтось поклав листа.

«Хто ти зараз і кому б не слугувала, я все ще пам'ятаю ту хоробру лицаршу, якою ти була раніше. Нажаль, у нас не вийде поговорити, бо я не хочу лишитися без голови. Прошу, прочитай усе перед тим, як судити.

Почну з того, що Азеркіна підробляла любовні листи, через що і нагрянуло те непорозуміння з нашим весіллям. Я зрозумів це, коли побачив почерк регентші у документі. Мені б хотілося попросити за це пробачення, поговорити, але тут сталася трагедія.

Мою матір вбили. Кожного року вона ходила на могилу своєї няньки, робила це сама, без воїнів та зброї – клятву дала. Ніхто, навіть ми з батьком, не знали місця поховання. Її знайшли лісові ельфи, зграйка молодих дівчат, що прийшла збирати айстри на луг. Ми тоді ще не знали, що королева плавала до гномів а звідти – на острів Життя. Наші радники в один голос твердили, що знати про її мандри могли лише некроманти, а ніхто з них, окрім тебе, не мав жодних конфліктів з лунасавірою.

Батько не поспішав діяти, він почав шукати докази, я ж прийняв поспішне рішення, про що сильно шкодую. У ті дні мною керувала злість, образа, ти ж знаєш, як це буває, коли не можеш чекати, тобі і так усе здається очевидним. Так само переслідувала Алессу, я пам'ятаю.

Тоді горе наказало мені позбавити тебе найдорожчого, і я отруїв того вампіра, Седіга, наче так його звуть. За два тижні Азеркіна з'явилася у нашому палаці, вимагаючи у батька весілля. Ніхто не казав цього вголос, та ми усі зрозуміли, що то не випадковість.

Після відмови королева Долини Верб почала знищувати наші ліси, ця війна майже півроку триває. Впродовж цього часу я намагався виправити помилки, а ще мусив виконувати накази батьків, боронячи кордон. Тепер ти вільна, вважай це за вибачення, я отруїв його рідкісним грибом, що росте у печерах нашого замку. Якщо тобі усе ще потрібна протиотрута, бери, це найменше, що я можу зробити.»

Невеликий флакон з чорною рідиною. Усього п'ять крапель – достатньо, аби врятувати одне життя. Сумєріель був правий – сказав би він це принцесі особисто, лишився б без голови або якоїсь кінцівки, та зараз думки дівчини були про інше – якнайшвидше доставити ліки коханому.