Епілог
Йшов 977 рік ери Перемир'я, політична карта впала так, як не випадала майже тисячу років. Ельфи стояли у тісному союзі, їх об'єднувала ворожнеча з людьми. Лісові не могли пробачити вбивства їхніх аристократів, особливо кузини сансая, і плювати, що сама вона кузену не допомагала – історія зберігла лише фрагменти, та і самі довгожителі чомусь забули, виною тут була зовсім не магія. Темні дізналися про викрадення клинку, хоча регентша і повернула зброю, неприємний осад робив свою справу.
Король Піратів хазяйнував на воді, розграбляючи войовничі кораблі, спілкуючись хіба що зі стімами. Раніше дідусь стримував онука, та три роки тому загинув від хвороби, тепер молодого Рагнара навіть боги не могли втихомирити.
Імперія була у союзі зі Змертвілим лісом, чого давно не траплялося – у них склалися приязні стосунки. Правителя некромантів часто бачили у палаці людей, поки Луазіра виконувала обов'язки регента – він допомагав з політикою, рівно до тих пір, поки двійнятам не виповнилося шістнадцять, після чого припинив візити, проте завжди відповідав на листи.
Брат з сестрою правили самостійно з сімнадцяти років – вік матері не дозволяв більше відпочивати, хоча за мірками інших спадкоємців вони мали досить часу, аби навчитися війні та дипломатії.
Саріна свій час проводила серед лицарів, очолювала війська, так само захоплювалася судовими засіданнями – могла приїхати до будь-якого міста і передивитися записи мерії, чи посидіти на засіданні. За душею було троє зірваних заручин, і все тому, що наречені мали темні плями у минулому – навіть найменше порушення закону викликало ненависть з боку королеви. Казали, суворість дівчина успадкувала від свого названого дядька Тераса, та насправді вона вже давно його ненавиділа.
Луазіра наказала заточити Мадлен у в'язницю, над її головою сяяла магічна сфера, не даючи навіть на секунду потрапити у пітьму, сама кімната була заповнена дзеркалами. За роки правління діти не відмінили наказу матері.
Еллей за характером був більше схожий на батька. Він був одним з тих небагатьох королів, якому подобалося не тільки вислуховувати підданих, але і розбиратися з паперами з ранку до ночі. Проте часом у ньому спалахував бойовий норов, що змушувало простолюдинів згадувати прародителя теперішнього лідера, в основному з посмішкою, чого б дуже хотів напівельф.
Життя йшло своїм плином, відносно спокійно, хоча зв'язки між несоюзними королівствами були обірвані і багато родин-напівкровок мали труднощі, якщо порівнювати з колишніми війнами та мором – не так погано.
Того року один з голубів приніс у Рабенланд незвичного листа. Король і королева (що ставалося дуже рідко, зазвичай писав один з их) просили лідера Вічного Союзу прийняти участь у щорічному турнірі, бо з одними людьми якось нудно було. Седіга погодився з ввічливості, переклав усі справи на Дагарона і прибув за день до початку з невеликою групою воїнів.
Багатьох людей здивувало те, що вампір, який присвятив довге нежиття магії, не програв жодного бою. З іншого боку, він пережив не одне покоління королів, якщо вже вони навчилися битися, то він тим паче. Здавши тренувальний клинок, лідер Союзу рушив до шатру, у глибині душі радий тому, що нарешті повернеться до Змертвілого лісу.
- Ану стій, воїтель паршивий! – Цей голос прозвучав так, наче його облили крижаною водою з ніг до голови. – Гадаєш, ти всесильний? Тоді бийся зі мною, кровопивце!
Перед ним стояв лицар, та не зі столиці. Емблема на обладунках належала Філдеру, одже воїн був звідти. Мабуть, його покликали сюди, аби слідкувати за порядком.
Виклик на турнірі – справа честі, а честь це така річ, що має жити навіть після смерті, тож довелося знову схопити зброю, хоча слова того юнака нічого не варті. Він програв доволі швидко – п'ять хвилин. Молоді воїни з завищеною самооцінкою – неприємний, проте доволі розповсюдженний різновид людей.
На цьому неприємності не скінчилися. А казав йому колись вчитель «своїми справами займайся, до людей не лізь, усе одно нічому не навчаться».
Перед таверною, де вампір зі свитою спинилися на зворотньому шляху, з'явився ще один воїн в обладунках. Як і перший він кричав, вимагаючи, аби ворог вийшов та прийняв чесний бій. Андегур пообіцяв собі: більше ніяких візитів до Імперії, нехай Чейнс та альдегаровці граються з селянами, у правителя мають бути інші турботи.
Седіга вийшов на двір, от тільки вже не з мечем, а з посохом. Опонент розгубився, лише на секунду, і звісно ж не змінив рішення. Воїтель побіг на чаклуна, перескочивши кілька магічних стріл, меч вдарився о руків'я посоха, вкритого сталлю – досвід навчив.
Про себе маг відмітив: незнайомець чудово володіє лезом, хоча з чаклунами до того не бився. Ближній бій завжди складався з двох частин: фізичного протистояння та накладання чар. Преше знешкоджувало для заклять, друге ранило супротивника. Так от його знешкодити не вийшло, усі атаки пролітали повз, та одне прокляття все ж прилетіло у броню лицаря, збило його з ніг і викликало жахливий біль – він більше не міг битися.
- І нащо ти оголив меча? – Поцікавився чаклун, спостерігаючи за муками ворога.
- Ти перший... зброю підняв... на мого підопічного... я капітан... мій борг... - Перериваючись на хрипи, відповідав воїн.
Некромант роздратовано зітхнув, вже втретє подумки вилаявши себе за те, що погодився поїхати і втрапив у ці дитячі розбірки.
- Не варто було, я ні накого не нападав поза турніром, твій підопічний тобі збрехав.
Ставши на коліна, він провів рукою над тілом, біль забрав. В очах, схованих за шоломом, проминуло здивування, випереджуючи питання супротивника Андегур сказав:
- Сталося непорозуміння, за вашими ж законами я можу тебе вбити, як нападника, але не стану, нехай це буде уроком тобі і твоїм брехливим підопічним.
Лицар вхопив чаклуна за зап'ясток, не даючи підвестися. «Знову хоче битися, зовсім збожеволів» - подумав Седіга.
- Ти позбавлений життя, але не воїнського духа, мертвяк, - прошепотів ворог, - прийми це на знак моєї вдячності.
***
У 957 році над селом у герцогстві Філдер злетіла зграя воронів, віщуючи не найприємніші новини. За шість років маленька дівчинка, яку навіть за ім'ям не називали, зійшла з рівної доріжки, аби зрізати шлях.
Вона ніколи не приносила своїй родині проблем, та і користі від молодшої не було. То за роботою посне, то побіжить з сусідськими дітьми кидати каміння у горобців.
Батьки намагалися навчити якомусь ремеслу – дарма. Посиділа півроку у писаря, навчилася літери виводити, читати по складах, і перестала туди ходити, хоч за ноги тягни! До швачки віддали – залатала кілька дірок і через вікно втекла, додому повернулася. От, сподівалися, що у пекаря приживеться, тому відправили до старшої сестри, що за його сина заміж вийшла.
Дівчина мала дістатися туди до заходу сонця. Проте, того дня біля їхнього села зупинився самотній лицар, і все розповідав, як він тут за наказом короля та королеви набере собі учнів, аби створити новий загін, і аванпост зробить – аби було, кому селян захищати. Казав, набере новобранцв, старших – одразу битися, молодших – вчитися, готуватися до служби.
І вже так у голові та думка засіла, що нікуди було від неї подітися. От і крокувала реміснича донька повільно-повільно, мріючи, як меча візьме до рук. Тепер вже почало сутеніти, і аби дійти до сестри вчасно, дівчинка вирішила зрізати через бур'яни.
Кропива жалила ноги, штані з мішковини не рятували, до білої сорочки ріп'яхи чіплялися, а молоді деревця як на зло не хотіли закінчуватися. За десять хвилин такої вилазки дівчинка дісталася середини шляху – тут був просвіт, щось накшталт галявини, можна було сісти на траву і перепочити, перед тим як знову пірнати у те бадилля.
Дочка ремісника всілася на килим з моху, гілок, квітів та іншої зелені. Голова торкнулася м'якої подушки трав. Радше за все, дівчинка б заснула тієї ж миті, а на ранок отримала б нагоняя від старшої, та раптом у спину вколов камінець. Мала вхопила його та завмерла. Хіба камінці були такими гладкими?
Здалося, не може такого бути
Сховавши знахідку у долоньках, шукачка пригод десь хвилину дивилася на них, бажаючи побачити це щось і боючись розчаруватися. Коли пальці розтислися на коліна впало кільце – і не те мідне з простими візерунками, що його могли дозволити собі ремісники. Воно мало у собі дорогоцінний камінь! Ах, таке навіть королева була б не проти вдягнути, це вже точно краще, ніж хвости ящірок, чи що там ще знаходили друзі.
З усіх пальців знахідка злітала, тільки на великому якось трималася. «Було б добре час від часу вдягати його і дивитися у дзеркало, а як стану лицаршою скажу, що купила» - подумала ремісничка, вона розуміла, що завистники можуть відібрати скарб, та що там, навіть батьки заберуть – аби придбати матеріалів для роботи.
Та було щось іще у цьому камінчику – сяяв він як краплина крові на сонці, завжди був холодним, та не таким, як решта каменів – стукав десь всередині голови, наче живий. Цей звук надавав впевненості, так заспокоював, що крихітка вирішила поносити перстень ще трохи – поки до сестри не дійде.
Ще за десять хвилин дівчинка вибралася на дорогу і наштовхнулася на розбійницю. Жінка у чорному схопила жертву за комір, підняла вгору і затрусила, наче сумку. Помітивши перстень вона грубо зірвала його з пальця, лишивши подряпину.
«Ну ось і все, - подумала дівчинка, - втратила я свій скарб».
Проте, варто було крадійці вдягнути кільце, як воно розжарилося, позбавивши бандитку пальця.
- Відьма, тварюка поганська! – Закричала вона, дістаючи ніж, та раптом налетіла зграя воронів і відігнала нахабку.
Кільце крихітка забрала. Вона сховала його і нікому не показувала, дівчинка пообіцяла...
***
- Колись давно я пообіцяла, що нізащо не розстануся зі своїм талісманом, хіба що ворог мені життя врятує. І ось, це сталося, тож заберіть, це все, чим я можу вам віддячити.
Ще секунду назад він виривався, тепер витріщився на руку капітанші, з якої та стягнула рукавичку. Лідер Союзу зняв перстень з вказівного пальця, але лише для того, аби вдягти на безіменний.
- Леді... Пробачте, я не знаю вашого імені, та якщо не важко, не могли б ви зняти шолом?
Колишня воїтелька кивнула. Під металом лежало коротке волосся, набагато темніше, ніж він пам'ятав, ніс був коротшим, на щоці хтось поставив принизливе клеймо невірця. Тільки очі знову розквітли у пам'яті, спалахнули, як два негасимих смарагди.
- О,янголи святі, вампір всміхається! – Скрикнула дівчина, некромант і сам здивувався.
- Ти нагадуєш мені одну дівчину, дуже дорогу, доля забрала її в мене багато років тому, я обшукав увесь світ, але так і не знайшов.
- А якщо помилилися? Я не схожа на привида чи скелета...
- Насправді, є один спосіб перевірити.
Він не сумнівався ані на мить – це був кривавий самоцвіт, носити його могла лиш одна володарка. Хоча ці відчуття були давно забуті у ньому, син Ворона знайшов у собі сили торкнутися її – не схопити, а ніжно узяти зап'ясток, потягнути на себе і поцілувати, відчуваючи полум'я вуст незнайомої, у той самий час такої рідної дівчини.
Заплющивши очі, лицарша почула шум турніру, чомусь відчула смак крові у роті, тіло здригнулося від холоду, та на душі панував спокій. Так дивно – вона згадала уривки легенд, та герої в них ожили – розмовляли з нею, любили та ненавиділи, допомагали та плели інтриги.
- Як вас звати? – Прошепотіла почервоніла воїтелька.
- Седіга.
- Се-ді-га... Незвичне ім'я. Може, ви і справді знайшли те, що шукали, я майже певна.
Вампір дозволив собі всміхнутися знов, він впізнав блиск у ї їочах – нехай не все, та якісь спогади все ж повернулися у голову його любої учениці. Ну, якщо вже вона була непроти згадати, він міг подарувати їй ще тисячі спогадів, та спершу – ще один цілунок.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!