Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Двадцять один рік тому/

– Загляньте до нас, пане! – Закликайло схопив Грема за рукав і потягнув до розкішного особняка, з-за огорожі якого доносилися музика і сміх. – Сюди!

Хлопець гидливо скинув бліду руку нав’язливого ділка і, невесело посміхнувшись, прискорив крок.

Цей непоказний чоловічок явно вважав його перспективним клієнтом. Хороший одяг (з хазяйського плеча, та хто ж знає?) і відкрите обличчя робили Грема бажаним гостем на вулиці, де перед кожними дверима висіли різнокольорові ліхтарі.

Він уже кілька разів поривався навмання увійти в один із будинків, але з дитинства прищеплена звичка чітко виконувати накази заважала віддатися на волю долі. Молодий пан ясно сказав: «…із найпристойнішого закладу…», а заслужити його невдоволення не хотілось. Як-не-як, Грем протримався на посаді камердинера цілих чотири місяці! Вдвічі більше, ніж попередник. І сподівався прослужити ще два, а там термін найму закінчиться, і після отримання платні хлопець міг вибрати іншу роботу. Аж два місяці… А якщо господар внадиться регулярно давати настільки делікатні доручення?..

Сонце тільки початок хилитися до заходу, але життя у Веселому кварталі кипіло. Грем у душі здригнувся, уявивши, що тут діється з настанням темряви. Недарма він вирішив не чекати вечора – так хоч злодії нишком не підкрадуться, ножем не штрикнуть. При світлі дня хлопець був готовий відбити будь-який напад.

Він ішов, насторожено озираючись, – і побачив ціль.

Невеликий будиночок настільки відрізнявся від інших, що Грем мимоволі зупинився. Першою в очі впадала величезна, на весь фасад, вивіска. Грамотних слуг недолюблювали і боялися, тому ні читанню, ні письму Грем в дитинстві не навчався через заборону батька, а коли пішов на власний кошт… Ех, у нечисленні вільні хвилини він знаходив заняття більш цікаве. І безоплатне! Втім, що може бути на вивісці над жовтим ліхтарем? Жовтим?.. Дивно, ліхтар чомусь звичайнісінький!

Задивившись, Грем не помітив, як підійшов ближче.

«Ось воно!» – м’яко бухало в голові.

Це напевно той пристойний заклад, куди послав господар! Залишалось набратися сміливості й увійти.

Уже смикнувши за шнурок дзвінка, хлопець завагався. Що він скаже? Мовляв, так і так, шановні господарі, ви не ображайся, але моєму панові спішно…

Двері відчинилися.

– Сталося щось, синку? – співчутливо запитала старенька, що з’явилася на порозі. – Ти заходь, не бійся. Мене Мигою звуть. Зараз дочка моя звільниться, Нава, поговорить із тобою. Сідай, чайку попий. Чай у нас особливий, ковтнеш – усі тривоги забудеш.

Грем кліпнути не встиг – перед ним парувала велика чашка з ароматним напоєм, а усміхнена бабуся підсовувала пиріжки явно домашнього приготування. І сам він сидів у невеличкій кімнаті, хоча з ґанку кроку не ступив. Начебто… Що за дивина? Чаклунство, та й годі! Мабуть, правду кажуть: у Веселому кварталі справжні відьми живуть. Зовсім як та, що господаря зачарувала…

На столі неяскраво світила лампа зі «світляком», і саме вона додала Грему впевненості. Такі предмети побуту маги з Торгового ряду продавали кожному, хто платив сріблом. На стелі кріпилася ще одна, більша. Хіба буде таємна чаклунка користуватися дешевими виробами? Приймати відвідувачів за грубим дерев’яним столом? Збирати книги, надруковані на звичайному папері? Пригощати гостя домашніми пиріжками, вишивати… Неважливо! Досить себе накручувати і вірити уяві! Це такий же заклад, як і інші на цій вулиці, і байдуже, якого кольору ліхтар висить біля його дверей. Веселий квартал – він і у Великій пустелі Веселий.

Ледь чутно рипнула мостина, змусивши Грема різко обернутися. Ретельно підготовлена вступна промова миттю вилетіла з голови!

Дівчина, що підійшла до нього, була прекрасна, як принцеса Мрія з позавчорашньої вистави, куди він супроводжував господаря і його нинішню пасію. Звісно, слузі доводилося бігати туди-сюди, але він встигав дивитися на сцену, де головного героя манила до себе примарна мрія, недосяжна і жорстока. Манила-манила, а потім легким рухом скинула з бутафорської гори, щоб звільнити місце для наступного дурня.

Грем струснув головою, відганяючи оману. Ніяка це не принцеса – просто гарненька дівчина з Веселого кварталу. Для дочки старої вона занадто молода, напевне внучка. Або правнучка. Нава, здається.

Легко стукаючи каблуками по натертій до блиску дубовій підлозі, дівчина підійшла до столу. Сіла на краєчок, відкинула за спину темне кучеряве волосся, розправила ледь помітну складку на світлій сукні і поцікавилася:

– Що привело вас до нас, юначе? Чуєте?.. Куди це ви дивитеся?

Захоплений зненацька, Грем почервонів. Дивиться – і що? На таку красу гріх не задивитися!

Насилу згадавши, що він тут у справі, хлопець перейшов до суті.

– Мені потрібна дівчина.

На обличчях співрозмовниць проступило здивування, і він зрозумів, що з уточненнями перестарався.

– Ні, не мені особисто… Моєму хазяїнові! Він платить золотом, тільки… Це назавжди.

Старенька захихотіла, а її дочка співчутливо усміхнулася.

– Для його коханки, – безпорадно додав Грем.

І замовк, почуваючись дурнем. Зараз вони вирішать, що він ненормальний, і проженуть геть!

Жінки переглянулися, потім Мига подалася вперед і м’яко запропонувала:

– Знаєш, синку, ти розкажи з самого початку. Пий чай, пий. І розповідай…

Незрозуміло чому, але Грем зненацька відчув настільки сильне бажання поділитися наболілим, що з радістю виклав усе. Про господаря, скотиняку безсовісну, що вічно шукає неприємності на свою голову і постійно їх знаходить. І про утриманку його нову, дівчину низького походження, що якимось дивом оселилася в панській опочивальні. Втім, чому дивом? Маріка з першої миті знайомства робила все, щоб привернути увагу, а ексцентричному господареві тільки того й треба!

Де це бачено, щоб порядна дівчина ходила коридорами замку в одній лише кінській попоні на плечах? Стара кухарка тоді ледь оклигала – вирішила, смерть за нею прийшла. Маріка худюща – шкіра та кістки, а зір у бабці не той, що в молоді роки.

Або спускатися з вежі на мотузці, зв’язаній із шовкових простирадл покійної господині, – як вам? Покоївка знепритомніла і досі журиться, що не може ні звільнитися (нікому іншому літня прислуга не потрібна, і так тримають із жалості), ні у волосся недолугій дівці вчепитися.

Щоправда, стражники тепер постійно на місці – очікують, що ж красуня утне. Черствими коржиками кидатиметься чи разом із котом на ялинці пісні співатиме? А вона кожного дня розваги знаходить, навіть свята не шанує. Хоча це ще квіточки! Внутрішньосімейні, так би мовити, справи. А ось коли вчора під час святкування на честь повернення старого пана з довгої подорожі та ненормальна зграю бродячих собак притягла, вбраних у стрічки та кофтинки… Ех, тоді навіть у молодого пана терпець увірвався. І вирішив він…

Звук дверного дзвоника перервав красномовну розповідь Грема. Хлопець розгублено прикусив губу. Що він наробив? Вибовкав майже все! Та якщо господар дізнається… Не бачити роботи як своїх вух!

І зароблених грошей, що значно важливіше.

Мига перезирнулася з дочкою, невизначено кивнула і вийшла, а Нава запропонувала:

– Ви розповідайте далі, юначе. Що вирішив ваш пан?

І знову Грем відчув нав’язливе бажання продовжити розповідь, тільки цього разу він сам собі здивувався – бути відвертим із малознайомими людьми замкнутий хлопець не звик. Співчутлива усмішка співрозмовниці теж спричиняла підозри. Невже Нава всім клієнтам у душу лізе? Це ж рехнутися можна, якщо кожен, хто заглянув на вогник-ліхтар, почне ділитися проблемами!

Грем зібрався сказати, що, мабуть, продовжить іншим разом, коли повернулась бабуся. Таємниче посміхаючись, вона попросила:

– Зачекай трохи, синку. Там вкрай цікавий випадок. Ходімо, Наво.

«То мій випадок нецікавий?» – Грем кивнув і, коли жінки зникли за дверима, кинувся слідом.

Однак виходу за важкою портьєрою не було. Ретельно дослідивши дерев’яні стіни уздовж і впоперек, оглянувши підлогу і стелю, він вирішив, що з кімнати вибратися просто неможливо, і почав чекати господинь.

Незабаром почулися приглушені голоси. Грем підхопився на ноги і пішов уздовж стін, шукаючи джерело звуку. Головне правило хорошого слуги він пам’ятав добре: підслухати, підглянути і зробити висновки. А дізнатися більше про місце свого перебування дуже хотілося.

Старання увінчались успіхом – крізь щілину в підлозі пробивався знайомий голос!

– …і вчора я вирішив розлучитися з коханою, – говорив молодий пан, звично розтягуючи слова. – Звісно, мої почуття не охололи, незважаючи на те, що її поведінка залишає бажати кращого, але батько… Він зовсім не вміє пробачати! Уявляєте, вирішив зробити з мене людину і поставив ультиматум – або я одружуся з донькою міського голови… чому ви зітхаєте? Теж її бачили? А-а-а… Згоден, столітня відьма набагато вродливіша. Чому ви смієтеся?

Грем із подивом зрозумів, що чує тільки господаря, а замість реплік його співрозмовниць – тиша. Дивина!

– Другий варіант – піти служити в імператорське військо кудись на кордон, де потрібні молоді дворяни, щоб підтримати дух солдатів у боротьбі з нечистю. Або шлунки нечисті в боротьбі з солдатами, ви маєте рацію. Я ж молодший син, а пристойності для нього понад усе. Але якщо просто відіслати Маріку геть, батько погодився забути свої слова. Я пообіцяв виконати будь-яке її бажання перед від’їздом. Навіть батько нічого не мав проти цього. Думав, вона попросить золота або коштовностей. А я сподівався, що кохана побажає залишитися! Ми обидва помилились. О, ви не уявляєте, чого їй захотілося! Маріка незвичайна дівчина, дуже незвичайна! Вона робить лише те, що хоче, і ніколи не звертає уваги на думку міщан. Вона справжня чаклунка! Я сильно образив мою кохану. Ми були разом три місяці, і Маріка попросила молоду красиву дівчину зі шляхетної родини, щоб…

Дзвіночок змусив Грема боляче стукнутися лобом у стіну, а його господаря – перервати розповідь.

На якийсь час запанувала тиша. Потім хлопець ще раз в’їхав забитим місцем у тверде дерево, бо ж його зловили.

– Підслуховувати недобре, синку, – з м’яким докором сказала Мига. – І неможливо тут для людей. Ніяк не збагну, як з тобою вчинити, – не змінюючи привітного тону, повідомила вона. – Я ще з дочкою пораджуся, або ж… Знаєш, там прийшла ця твоя… Через яку метушня. Вирішуй сам: хочеш послухати, що вона розповість, – залишишся з нами назавжди. Ну як?

Грем вагався лише мить. Вони його відпустять? Ха-ха-ха! У жодній казці відьми нікого не відпускали просто так. А вони відьми, це точно!

– Залишитися з вами?.. Платня буде?

Старенька посміхнулась:

– Якщо заробиш. Ходімо.

І спокійнісінько пройшла крізь стіну.

Грем пішов за нею, відчуваючи, що поруч – справжнє чаклунство.

Він опинився навпроти Маріки, яка сиділа в глибокому кріслі біля вікна, однак та дивилася перед собою і не проявляла ні найменшого подиву чи невдоволення.

– Ви ж пам’ятаєте мене, пані Миго? – Очі дівчини почервоніли, ніс розпух. – Я приходила до вас пів року тому, просила поради. Закохалась я тоді в багатого пана, який на бідну селянку і не глянув би ніколи. Пам’ятаєте? Мені пані Нава підказала, як любов його завоювати. Ох, що ж я витворяла… Навіть згадувати соромно. Я кожного дня робила щось, щоб йому не набриднути! І кожної ночі… Тільки не вийшло у нас кохання на все життя, пані Миго, не вийшло… Я, якщо чесно, на шлюб і не розраховувала. Мені б лиш бути поруч! Але батько його вирішив, що настільки тривалий зв’язок із простолюдинкою погано позначиться на репутації сімейства. А він, любий мій, заради якого я… Ох, неважливо! Він послухався! І бажання пообіцяв виконати будь-яке. Останнє бажання кинув, як подачку жебрачці! Звісно, я розізлилась і зажадала того, чого він точно не погодився б зробити. Сказала, що ті три місяці мого життя, які ми провели разом, він має повернути. Що я справжня чаклунка… Зажадала якусь дівчину з пристойної сім’ї, щоб, убивши її, помолодіти! Тоді я думала, його совість замучить, що не зміг стримати обіцянку, а сьогодні бачу – слугу мій пан відсилає до міста. Дівчину шукати! Допоможіть, пані Миго! Скажіть, що робити?! Та якби ж я на чаклунстві зналася, давно обручку носила б… А хлопець цей, якого за жертвою послали, старанний, обов’язково когось знайде!

Старенька задумливо покивала головою. Маріка дивилась на неї з відвертою надією, як на якесь божество.

Грем стояв, відкривши рота, в очікуванні дива. Хоча тут і без чудес легко обійтися! Треба розповісти господареві все як є. Ото він зрадіє! Більше ніколи дешевим фокусам не повірить. І дівчині відчайдушній буде урок.

Тільки хто ж пана просвітить? Хлопець раптом зрозумів, що ніколи того не побачить. Сам погодився з відьмами залишитися, сам спалив за собою хисткий місток… А господар, якщо подумати, не таким уже й поганим був. Прискіпувався, ніхто не сперечається, але ніколи не погрожував і не карав. Ганяв з дорученнями, та й довіряв, як нікому з попередніх камердинерів. Вічно потрапляв у неприємні історії, але не вплутував у них слугу. Ех, кого ж він тепер винайме?..

– А ти чого хочеш, дитинко? – запитала Мига.

Маріка, здавалося, розгубилась:

– Я? Ну, щоб не було нічого. Ні бажання цього дурного, ні…

– Ні?..

– Щоб ми ніколи не зустрічалися! – з несподіваним запалом вигукнула дівчина, підхоплюючись. – Не зустрічалися, не закохувалися і не розлучалися!

Вона швидким кроком пройшла по кімнаті, ледь не зачепивши Грема, навіщось виглянула у вікно, зробила друге коло і опустилася в крісло, завмерши статуєю.

Старенька похитала головою.

– Ми не владні над часом, шкодую. А щодо бажання треба подумати. Скажи, Маріко, якби тобі знову довелося вибирати, що б ти попросила?

– Нічого! Зовсім нічого! Щоб мене залишили в спокої!

– Як же ж так? – голос Миги сповнився докором. – Потрібно до кінця боротися за щастя, а не нюні розвішувати. Дитинко, пів року тому ти щиро вірила: той молодий пан і є твоїм єдиним. Щось змінилось? Ага… Йди додому і подумай гарненько про інше бажання, а ввечері ми постараємося його виконати. Усміхаєшся? Так і треба, Маріко. Наш ліхтарик шлях тобі підкаже, і шанс дасть, але вирішувати він не може ні за кого.

Легкий помах зморшкуватої руки – і навпроти Грема з’явився його господар, який щосили намагався справити враження на Наву.

Колишній тепер уже господар.

– Слухайте, пане, – безцеремонно перебила його красномовство старенька, – ви можете сказати простими словами, заради чого прийшли?

Той очманіло замахав віями:

– За порадою… По допомогу! До вас же багато хто ходить!

– За порадою, отже, – глузливо повторила Нава, – і по допомогу… Допоможемо добрій людині, мамо?

– Чом би й не допомогти? – Очі Миги пустотливо блиснули. – Ввечері ми прийдемо, пане. Ви ж встигнете вирішити до того часу, чого хочете насправді?

І…

Грем ошелешено закрутив головою, намагаючись привести думки до ладу. Сутеніло, він сидів на лавці в саду господаря. Здається, віддаля чувся мелодійний дзвін… З’їжджалися гості! Ні, гості були вчора! А сьогодні мають приїхати відьми. Ой, та які ще відьми? Урочистості ось-ось почнуться! Невже він заснув? І сон?.. Неймовірно! Це вже відбувалося!

Хлопець схопився як ошпарений. Сон чи не сон, але зустрічати гостей треба! Привітати, дізнатися, як доїхали, провести в зал, повідомити пана, попередити па… Ні, її Грем навіть подумки не міг назвати «пані».

Він домислював на ходу, а ноги самі мчали звичним маршрутом.

Спочатку наказати ледачій варті відчинити ворота…

– Карісе, Манже, відкривайте! Чого застигли?

Замість відповіді один із охоронців вказав на прибудову до кухні, стіна якої трохи видавалася за головну будівлю. Там запекло чухалась невелика дворняжка, безуспішно намагаючись позбутися рожевого банта. Платтячко того ж кольору неохайною ганчіркою висіло на її шиї, нагадуючи зв’язку стрічок.

Грем завмер. Це ж Маріка готує витівку! Ту саму, після якої молодий пан буде змушений її прогнати. Треба негайно… Що треба?..

Хлопець зробив кілька кроків до собаки. Думки плуталися. Звук дзвіночка чувся ближче. Необхідно зустрічати гостей! Тільки Грем стояв, як зачарований, і дивився на бездомного пса.

«Віщий сон?» – і що тепер робити? Якщо не привітати гостей, господар розсердиться… Звільнить господар! А якщо дурна дівка здійснить задумане… Невже все буде саме так, як він уявляв? І завтра – похід до відьом? Ні, в будиночок із жовтим ліхтарем шляху вже нема. Але тоді?.. Втім, навіщо хвилюватися через дивне сновидіння?

Карета зупинилася навпроти Грема. Так, зараз треба відчинити позолочені двері, подати руку пані, взяти тростину пана…

Хлопець зітхнув і бігом кинувся до дворняги, відчуваючи, як руйнуються надії на заробіток. Підхопив собаку і мимохідь подумав, що за забруднену ліврею господар накаже працювати зайвий тиждень після звільнення. Завернув за ріг, готуючись розповісти дурній дівчині все, що думає про неї і про її примхи. І остовпів, зрозумівши: таку-сяку, але трошки улюблену роботу він втратив даремно. Маріці його поради не були потрібні. Дівчина зривала кольорові ганчірки з «підопічних» і навіть не підняла голову на звук кроків.

Грем виглянув у двір, гостро шкодуючи про недоречне співчуття. Десь на краю свідомості металася думка про ясновидіння, проте були й серйозніші проблеми. Наприклад, молодий пан, вимушений самостійно зустрічати вже четвертого гостя. Для аристократа це гірше, ніж публічна прочуханка!

«Справжнього дворецького найняв би, а не натовп гарненьких покоївок, і не червонів би тепер!» – подумки вколов того хлопець, розвертаючись і випускаючи песиків на вулицю – через задній двір.

Маріка й не подякувала – побігла до службових дверей. Як же ж, їй треба причепуритися, а то прибуде старий господар і побачить опудало, від якого тхне собачатиною. Грем посміхнувся сам собі, уявивши цю картину, і рішуче рушив слідом за собаками. Навіщо чекати стусана, якщо можна піти, зберігши хоч видимість гідності?

Тільки цікавість перемогла.

Грюкнувши важкими стулками, він побрів назад, пильно роззираючись, щоб передчасно не наштовхнутися на господаря. Сів на лавку, звідки добре проглядався вхід, і почав спостерігати, раптом відчувши себе осторонь навколишньої метушні… Як відьми, що наснилися, чесне слово!

Чекати довелось недовго. Про прибуття старого пана повідомили звуки фанфар, і гості висипались на подвір’я. Молодий господар попереду, з Марікою під руку. Дівчина встигла одягнутися – від справжньої пані не відрізнити. Розкланюються, люб’язностями обмінюються…

– …моя наречена, – почув Грем.

І не гримнув грім, не блиснула блискавка, старий навіть не стукнув тростиною в кам’яну плитку двору.

– …запропонувати вам руку, пані. – Ні, хлопець не вірив, що це вимовив закостенілий поборник традицій і пристойності!

Але ж сказав, подаючи сторопілій дівчині руку під розгубленим поглядом сина. Той вже, напевно, пошкодував про несподіване рішення. Тільки аристократи слів на вітер не кидають, тим паче сказаних перед іншими благородними.

Грем на мить заплющив очі, осмислюючи побачене. А коли розплющив, займався світанок…

– Тримай, синку. – Над вухом мелодійно щось побрязкувало. – Твоя перша платня.

На коліна гепнувся досить-таки важкий мішечок.

– Купи одяг пристойний, – продовжувала Мига. – Не ходи в лахмітті, нехай і міцному. Наві ти сподобався, то поводься гідно. Про житло не турбуйся, у нас багато зайвих кімнат. І не дивися, як на…

– Відьми! – насилу видавив Грем. – Ні, так не буває! Не можна повернути минуле!

– Звісно, не можна, – кивнула бабуся, – я ж казала, ми не владні над часом. Хоча ілюзії у нас із донькою непогані… Ти знаєш, що теж здатний творити дива? Так-так, не заперечуй, без тебе нам довелося б значно важче. Ілюзія досконаліша, коли її створює очевидець.

Грем розсміявся. Ось як усе обернулось! Обдурили відьми простаків. Дівиця домоглася того, чого прагнула, молодий пан позбувся необхідності виконувати сумнівну обіцянку, а старий…

– Чому ти впевнений, синку, що першим постукав у наші двері? – немов продовжила його думки Мига. – І не говори про відьом із такою злобою. Наш ліхтар – маяк для тих, хто шукає відради. Він шлях вказує. Здебільшого ж досить надії.

…а старий господар хотів, щоб його син став хоч трохи розсудливішим…

Тільки Грем думав уже про інше. Це ж треба, Наві він сподобався… І як тепер «поводитися гідно»?!