Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

– Чому ти говориш про Принцесу в минулому часі? – Гент, якого стосувалася фраза про склянки, саме розливав вино.

– А її якраз зараз відспівують, – у голосі біловолосого не-людя я не помітила й натяку на жаль, хоча «Легенда про Лана і Принцесу Ночі» була любовною історією. – Тепер у Мелосі нова Принцеса – її молодша сестра Малоя. Ось із ким точно не хотілося б зустрічатися. Вона примхлива, розпещена і дуже наївна. Навіть перед тим, як встромити зуби в шию корма, щиро вибачається і запитує, чи не боляче. Зате в ліжку їй немає рівних. Е-ей, Рено, не блимай очима – це думка всього міста! Дайлене, опусти ніж. Хіба тобі не лестить популярність дочки?

Я різко обернулася, краєм ока помітивши аналогічний рух гартонця.

За нами стояв пан середніх років з разюче білою шкірою, що не контрастувала з його білосніжним одягом, і лише червона гвоздика в петлиці виділялася кривавою плямою. Його рука стискала кинджал з кривим лезом.

– Ти, як завжди, намагаєшся заглушити біль дивними способами. – Пальці Дайлена розтиснулися. – Коли дізнався?

– Коли побачив замок із її знаком. Я пам’ятаю ваші звичаї… Чому життя в місті тече як раніше? Винний знайдений і покараний, в цьому я не сумніваюсь, а як щодо тризни?

Нічний відкрив рот, але вимовив явно не те, що збирався.

– Ходімо у двір. Про твоїх супутників подбають, не турбуйся.

Біловолосий зміряв нас довгим поглядом і виніс свій вердикт:

– Ваше Високосте, прогуляйтеся! Якщо надумаєш підслуховувати, миттю згадаєш Ліс!

Арголін сердито грюкнув дверима, і Лан продовжив:

– Дівчина – відьма, у них зберігання секретів – сімейна справа, а власник гарненької пики мені вже як родич. То винного не знайшли?

Дайлен подивився спочатку на Гента, потім на мене. Пильно так, ніби думки намагався прочитати. Кивнув сам собі.

– Як знаєш, Алане, як знаєш. Винного знайшли, хоч і не покарали. Це Малоя. Вони з Валі не дружили і постійно влаштовували одна одній пастки. Леза в ліжку, кипляча олія у ванній… Дівчата розважались. Учора Малоя цілий день ходила з таємничим і задоволеним виглядом, а ввечері вирушила до сестри. Коли вона вийшла, на ній лиця не було. Вона намагалася мені щось сказати, але розридалася і втекла, пообіцявши все виправити. Я пішов до Валі, а вона по-справжньому мертва, і лише на пальці слід від уколу… Повернулася Малоя сьогодні вранці, сама на себе не схожа. У мене не було часу її розпитувати, проте точно знаю – вона зробила це без злого умислу.

– Вколола палець сестрі? – Правитель Старилісу скептично примружився. – Нічні так просто не вмирають. Ви ж живучі як метаморфи.

– На відміну від Первісних, ми маємо досить вразливу частину. Душу.

– Душу? – знаю, перебивати старших, особливо настільки, як Дайлен, негарно, але я не втрималася. – А хто ж тоді «бездушні»?

– Рено, – застережливо почав гартонець, – не треба…

– Чому ж, я із задоволенням заповню прогалину в знаннях юної красуні про наше місто. Розумієте, моя чарівна пані, душу мають усі живі істоти без винятку. Коли хтось помирає, вона вирушає у світ Смерті, де панує Рех. Це ви й самі знаєте. Перевага метаморфів у тому, що їхня богиня може повернути душу без катастрофічних наслідків, а всі інші відроджені, навіть якщо за справу береться найкращий некромант, прагнутимуть назад, та ще й з компанією. – Дайлен пильно подивився на Гента, той не відвів очей. – Отже, душа є у всіх. Але й у всіх мовах є слово «бездушний». А тепер, панночко, згадайте наше місто і охарактеризуйте його жителів. – Він посміхнувся, не розтуляючи губ.

Мені таке пояснення здалося цілком правдоподібним. Щоправда, місто я поки бачила тільки з-за спин чоловіків та авторитету Лана. Але якщо уявити, що захисників немає…

– Це лише одна з версій, чи не так? – встряв Гент, якому напевно не сподобалася та гра в гляділки.

– Це – версія, обговорювати яку можна без ризику для життя. Про інші краще не замислюватися, якщо не хочеться близько познайомитися з Рехом.

– Тому що вони пояснюють те, що трапилося з вашою дочкою?

Нічний нарочито повільно встав і підійшов до стіни-вікна. Я відчула, що коліна починають мимоволі тремтіти. Навіщо гартонець вплутався в цю суперечку? Невже його інстинкт самозбереження залишився за межами Мелосу?

– У вільному місті давно забули, – Дайлен різко повернувся, сяйнув сліпучою посмішкою, яку злегка псували гострі ікла, – як красуватися перед дівчатами, а тим паче – перед дружинами. Тут стосунки залежать від везіння… Таке завзяття мені подобається. Алане, у тебе є час, щоб мої нові друзі почули страшну казку?

– Взагалі-то я розраховував як мінімум на ночівлю, – хмикнув Лан, – а як максимум – залишитися до Дня поминання.

– Навіщо?

– Хочу… поглянути.

Нічний втомлено прикрив очі.

– Тоді слухайте…

Колись Сім’я Ночі була найчисленнішою расою після ельфів. Нічні прийшли зі світу, де зазнали поразки від родичів, і тисячоліттями вважалися господарями східної частини континенту. Навіть територія нинішнього Світу тварюк належала їм.

Але роки йшли, Сім’я зменшувашась, а її ряди, на відміну від інших рас, не поповнювалися. Чому? Та тому, що у нічних вампірів не існувало потомства. Новим повноцінним членом роду могла стати винятково людина, що підходила за деякими параметрами і взяла участь у необхідному обряді.

Згодом вдалося досить точно визначити ці параметри: добровільна згода; кров певного гатунку; ніяких магічних задатків; ніяких родичів із магічними здібностями; гнучка психіка; здорове тіло, здатне померти і відродитися; готовність повністю відкинути колишнє життя; рівень інтелекту не нижче середнього і сприйнятливість до п’яти артефактів Сім’ї…

Здавалося, таким вимогам відповідав багато хто, однак результат був жахливим – більшість прийнятих перетворилися на монстрів, що погано себе контролювали.

Експерименти припинилися, поки колись могутня раса не стала жменькою вигнанців. Тоді їх залишилося близько тисячі – величезна кількість у порівнянні з нинішньою чисельністю нічних. Один із вдало перетворених, колишній кочівник, а в новій іпостасі – геніальний учений Кені-мей запропонував начебто просте розв’язання проблеми.

Після смерті, з якої б причини вона не наступала (найчастіше члени Сім’ї не витримували випробування часом і йшли добровільно), тіла тутешніх вампірів не розкладаються, а немов завмирають. Відверто кажучи, ідею повертати в них душі випробували набагато раніше, в невеликому святилищі, на місці якого нині розташовувався Храм Смерті.

На жаль, Дзеркало Таємниці (тамтешня реліквія), що з легкістю відображало заховані в серцях паломників секрети, не могло показати майбутнє! Саме в ті часи у нічних з’явилася репутація кривавих бестій, що зробила їхню расу недоторканною, бо ж ті, хто приходив зі світу Реха, прагнули назад, причому не самі…

Кені-мей запропонував не повертати померлих, а переселяти душі готових увійти в Сім’ю. Вчений продемонстрував дію свого винаходу, названого «Рятівником». Кинджал вбивав людину, але не дозволяв її душі перетнути межу, а другий удар переносив її в порожнє тіло. Вожді порадилися і вирішили, що кращого рішення годі й шукати. Робота закипіла. Охочих знайти довголіття, силу і магію було чимало…

Континентом поповзли чутки про те, що нічні навіщось збирають душі людей і платять за це чималі гроші. На схід кинулися натовпи работоргівців у пошуках наживи.

Почалися заворушення. Людям не подобалося, що душі їхніх співвітчизників забирали кровожерливі монстри, не-люди не бажали відродження могутньої раси.

Нарешті настав момент, коли дрібні людські держави зуміли укласти подобу договору і розв’язати війну під гаслом «Врятуємо наші душі». Їх підтримали ельфи, орки і тролі. Втім, троллям було байдуже, на чиєму боці воювати, та ельфи покликали їх першими.

Спочатку Родині вдавалося стримувати натиск, зберігаючи за собою землі, нині названі Пусткою.

Потім до «рятівників» приєдналися деякі з племен звичайних вампірів, гноми, частина перевертнів… Тільки метаморфи залишилися осторонь, хоча це і зрозуміло – вони самі встигли пережити гоніння, і їхні жалюгідні залишки пішли на острів Римай.

Якби Первісні підтримали нічних, цілком імовірно, зараз баланс сил був би зовсім іншим, проте метаморфи не сприймали насильство і натомість вимагали припинити пити кров. А Сім’я не могла обходитися без «їжі». Тривалий час – будь ласка, але після періоду голоду вампір легко втрачав контроль і тоді наслідки були набагато гірші, ніж нешкідливий укус і стакан крові на тиждень.

Якби в ті часи серед людей були справжні маги, навряд чи залишився б хоч один нічний. Однак жалюгідні задатки, якими хизувалися недовговічні істоти, щось значили лише серед їхніх співвітчизників.

Війна – час без правил і принципів. Не-люди зрозуміли це першими, коли виявилося, що від повної втрати крові ельф теж помирає, та й троля можна висмоктати як якогось орка… І вони запропонували мир.

Урочисте підписання договору перетворилося на криваву бійню: ватажок ельфів з цікавістю попросив Кені-мея показати його винахід, з люб’язною усмішкою встромив Рятівник вченому в груди, а потім кинув зброю у натовп людей, який одразу накрило хвилею полум’я.

Пустка палала. Нічні мстилися жорстоко і безжалісно. Багато колишніх супротивників перейшли на їхній бік після зради ельфів.

Коли час трохи заспокоїв сповнені гнівом серця, з’ясувалося, що Родині захоплені землі ні до чого.

Їх залишилося менше сотні.

Кені-мей встиг зробити десять Рятівників, п’ять із них були одноразовими. Для відродження раси досить, хіба ні? Але виникла проблема – вцілілі нічні просили після смерті не чіпати їхні тіла.

Така категоричність змусила вождів замислитися щодо етичного боку питання. Ті, хто помер у давнину, хотіли спокою і поваги, то як же можна їх турбувати? Втім, після війни потік бажаючих стати вампіром вичерпався, тому вожді поклали одноразові Рятівники в труну геніального винахідника, а решту поклялися застосовувати, тільки якщо Родині загрожуватиме ворог.

/[16] Детальніше про Перших магів можна прочитати в романі «Гра в чуже життя»./