Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Земля і небо помінялися місцями. На щастя, більшість картин залишились на стінах, незважаючи на те, що будинок, схоже, перевернувся. А ось статуї втратили свою чарівність разом із деякими частинами білосніжних тіл.

Я лежав на купі битого скла та каменю, з якої стирчали мертві руки і ноги. Ні, не статуй – послушників. Неймовірно швидкі й сильні, вони не мали притаманної не-людям живучості.

Без тями я був досить-таки довго – тіла встигли охолонути, і запах крові спричиняв огиду, а не спрагу.

Сповзти на колишню стелю, що тепер служила підлогою, не торкаючись трупів, було важко, але мені вдалося впоратись із завданням. Подумаєш! Якби голова не розколювалась, усе вийшло б набагато швидше.

Як з’ясувалося, радів я рано. Ноги вперто відмовлялися стояти рівно, і довелося спертись об стіну, щоб хоч якось утримати рівновагу. Відверто кажучи, допомагало це мало. Предмети я розрізняв чітко, але вони невпинно зміщувалися, наче розгойдуючись. Золота труна валялась у дальньому кутку, однак тіла Білого в ній не було. Вхідні двері відчинялися і зачинялися в такт нападів запаморочення. Якщо підтягти труну і поставити її сторчма… ага, підтягну я золоту махину, як же! Та спробувати треба, адже залишатися в цьому могильнику мені точно не хотілося.

– Спочатку витягни мене.

Боги, я так сподівався, що голос у голові – породження моїх розхитаних нервів!

– Тебе – це кого?

Здалося, чи він дійсно зітхнув?

– Моє ім’я – Кер'ял. Воно нічого тобі не скаже. В горах мене називали Білим… Я розумію, ти ненавидиш мене! Ненавидиш і злишся, тому що не можеш нічого вдіяти. Але вихід є з будь-якої ситуації! Треба лише дістати моє тіло і звернутися в Храм Смерті. Тамтешні жерці звикли працювати з душами, вони нас розділять без проблем.

– Це все? – Скептицизму у мене вистачало з запасом. – Всього лише знайти старий труп у купі свіженьких і доставити його в Храмові землі. Легка справа! О, зачекай… Я маю вибратися з будинку, потім з того, на що тепер перетворилася долина, перетнути гори, пустелю, перейти веллійський кордон, причому двічі, десь знайти гроші для жерців – і все це з мертвечиною на плечах? Дитяче завдання!

– Досить сарказму! Чи збираєшся жити разом зі мною? Знай, безіменний перевертню, що коли ти перестанеш контролювати своє тіло, керувати ним буду я, і не впевнений, що незабаром ми не поміняємося місцями. Кричи тоді, хоч трісни, мене голосом у голові не налякаєш. Гадаєш, я мріяв ділити з кимось тіло? Тим паче, з блохастим перевертнем, що дуріє від вигляду крові?

Я спробував розсміятися, але сміх нагадував скиглення.

– І це каже кровопивця? Якби ти міг мене знищити, то не торгувався б зараз. – Ех, мені б ту впевненість, в якій я намагався переконати Кер'яла…

– Ніхто точно не вгадає, що станеться через деякий час. Не думаю, ніби хтось уже стикався з такою проблемою. Зазвичай тіло, в яке переселяли душу, було мертве або вмирало в той момент, коли кинджал встромляли у серце.

– Але в мене нічого не встромляли!

– Я почав усвідомлювати себе на порозі фортеці, коли твоя воля була пригнічена зрадником, і допоміг тобі потрапити всередину. Потім донька загинула, сподіваючись на мене… Гадаєш, я не ненавиджу тебе за це, перевертню? Але ти не винен, тож нам потрібно разом шукати вихід.

Спроба щось згадати спричинила ще один напад запаморочення. Гаразд, потихеньку думаємо… я стояв біля ґанку, дивився на охоронців, дівчисько тулилося позаду… Ще комарі наче кусалися. То котрийсь із тих «комариків» зараз дзвенить у моєму мозку? Прекрасно…

– Маргет був зрадником і в твої часи?

– Маргет? Хто це?

Я скрипнув зубами.

– Тоді його звали Закітай.

– А, ось ти про кого… Ми були кращими друзями, але Принцеса Ночі вибрала мене. Досить, хлопче, обговоримо все у кращому місці, га?

Я б з радістю, але… Клята нудота ніяк не бажала відстапити. Стіни гойдалися перед очима, підлога намагалась вислизнути з-під ніг… Тільки язик працював нормально.

– А як вийшло, що він теж став нічним?

– Твоя наполегливість гідна кращого застосування. Мій колишній друг занадто хотів безсмертя і сили. Він довго намагався потрапити в Сім’ю, а коли побачив, що всі зусилля марні, знайшов мене і випив отруту на моїх очах. Закітай вважав, ніби кожен нічний може перетворити людину… Тоді наша дружба означала для мене набагато більше, ніж побоювання щодо обряду. Результат ти бачив. Він так само вразливий, як мої хлопці, але має магію, і вона дозволяє йому вчасно врятуватися.

– Послушники – вони хто?

– Вони хотіли стати вірними рабами, і я дав їм таку можливість.

– У моєму уявленні рабство – це дещо інше.

– Якби ти завітав у вільне місто, то зрозумів би: вони отримали набагато більше, ніж очікували. Служба – і жодної відповідальності за виконаний наказ, жодних докорів сумління чи роздумів про справедливість. Я створив їх оборонцями, а Закітай перетворив на вбивць. Ти уяви, перевертню: він міг керувати ними як власними руками! Одного разу я проговорився про Рятівники… розповів, як допоміг своїй прийомній дочці, відкрив місцезнаходження долини, попросив наглянути за нею… Ми розійшлися, а коли я повернувся додому, там уже порядкував Закітай. Зробив із хлопців посміховисько! Ейні, моя дружина, пішла в одне з племен, а дочку він, як не старався, знайти не міг. Ейні мовчала, а в племені вважали, начебто Подарована померла в дитинстві, і хто б припустив, що я дав їй тіло дівчинки з усипальниці Сім’ї? Мені здавалося, їй краще рости як дитині, та й ще один Рятівник був про запас. Ейні називала її сестрою… Що сталося з моєю дружиною, хлопче?

– Втопилася в озері. Не міняй тему!

– Нічого розповідати. Мої хлопці корилися Закітаю, а не мені, дружина і дочка чудово обходилися без мене, невикористаний Рятівник означав, що одного разу мене знищать назавжди… Розумієш, колишній друг дуже хотів отримати тіло нічного, воно б зробило його значно сильнішим. І чому я не вбив його, коли ще міг? Я прийняв єдине, як тоді здавалося, правильне рішення. Закітай не вічний, а Подарована змогла б подарувати мені нове життя. Кумедний каламбур? Ейні знала, що розповісти нашій дівчинці, і я вірив: Дара не забуде свого батька. Чому пішла моя дружина, перевертню?

– Від туги за тобою. Так мені сказали. А сам я не місцевий, якщо ти ще не помітив.

Як би не дошкуляв мені чужий голос, я вирішив, що буде жорстоко повторити слова Дари, якими вона вмовляла мене вирушити у фортецю. По-перше, шкода цього типа, як для жителя Пустки та ще й нічного вампіра він порівняно нормальний, тож нехай згадує минуле з любов’ю, а не з ненавистю. По-друге, я вже не міг зрозуміти, яка з історій Подарованої правдива. Гадаю, вона сама заплуталася в тому, у що вірила і чого хотіла.

– Потік запитань вичерпався? Тоді знайди моє тіло, і спробуймо вибратися звідси.

От же вчепився в одне й те саме! Я чесно зізнався, що не можу й кроку ступити, тому що мене хитає, немов у човні.

– З твоєю головою все гаразд, – після паузи сказав Кер'ял. – Проблема в будинку. Я, без сумніву, можу помилятися, але до океану далеко, а інших великих водойм поблизу долини немає… Напевне, ми зараз плаваємо десь посередині Кривавого озера, тому шукай мене і не скаржся на погане самопочуття. Поки ти був непритомний, я трохи підкріпився і підлатав твоє тіло. Гей, не падай без тями, вони ще були живі!

Яка там тяма, мене просто знудило…

І я зрозумів: нічний не погрожував, коли говорив, що може контролювати моє тіло. Варто було швидше з ним розпрощатися… бажано до того, як мене зморить сон.

Розкидати важкі статуї, що качались і намагалися віддавити ноги, складати рядами спотворені трупи послушників, дивитися на відірвану голову Дари і водночас намагатися зберегти рівновагу було неймовірно важко. Купа, розібрана на частини, повільно ковзала туди-сюди гладенькою підлогою… тобто стелею.

Тіло Кер'яла виявилося на самому дні. За іронією долі, на його білосніжних шатах лежав Рятівник, що вже почав перетворюватися на звичайний кинджал. Сумнівів не залишилось – саме його нещодавно використали вдруге і це в ньому стільки років зберігалася душа обранця Валії, який не зумів замінити її справжнє кохання.

– А ти не дуже потворний. – Мені здалося, це зауваження відверне нічного від сумних думок, адже на душі шкребли кішки, тільки його туги й не вистачало.

Щоправда, раніше я чужих почуттів не помічав… але так побиватися за Дарою?.. Ні, точно Кер'ял пробивається в мою свідомість! Або?..

– Я вмів імітувати голоси, – особливого смутку в його тоні я не почув. – Одного разу зображував самого Лана! І мене побачила Принцеса Ночі…

– Жалкуєш?

– Звісно. Їй потрібен був не я, а мені не потрібні були здібності нічного. Тільки зараз пізно шкодувати про минуле. Скільки мене не було, хлопче?

– Років п’ятнадцять… Ви з Валією хоч встигли… ну, це саме?

– Ти говориш про Принцесу, перевертню! – Його обурення не мало меж.

– Тобто ні, – зрозумів я. – І чому?

– Замовкни! Вона все життя любить Лана, а я що? Навіть не копія – пародія. Те не так, це не так…

– Хе, то річ у техніці?

Моє зауваження розлютило Кер'яла.

– Річ у коханні!

Я присвиснув. Не дивно, що Ейні не почувалася щасливою. Може, її й називали дружиною, але серце нічного давно належало іншій.

– Все так серйозно? А чому б вам не поговорити відверто? Впевнений, до чого-небудь договоритеся… до ліжка, наприклад.

– Ти хоч знаєш, як це – любити по-справжньому?

Чесно кажучи, я образився. Він вважає себе шляхетним лицарем, що ставить даму серця понад усе? І якщо вона зациклилася на іншому, не обтяженому честю та мораллю, то нехай він нею й користується?

Лан – як вітер, про його пригоди легенди складають і, подейкують, жодна гарненька краля не залишається без його уваги. Про яке кохання може йтися?! А цей страждає, так би мовити, Валі за компанію, і не робить жодної спроби змінити ситуацію.

Гаразд, Принцеса – добра дівчина, і допомогти їй – мій обов’язок друга. Щоправда, вона тепер зовні зовсім інша… Ну й що? Зате Кер'ял перевірить почуття!

Боги, невже в мені прокидається сімейна схильність до звідництва?

– Ті картини, – я вказав на стіну, – намальовані на ельфійському полотні?

– Не знаю, за мене будинок був звичайним житлом. Це має значення?

– Зараз побачиш! До речі, мене звуть Навагрем.

Не давши собі часу одуматися, я перекинув його труп через плече і стрибнув. Кігті вп’ялися в картину, пробивши німфі очі, а наступної миті моє тіло розгойдувалося на дверях.

Трохи зусиль – і ось вона, свобода! Сонце на сході і нескінченні простори червонуватої води навколо. Ніколи не думав, що Криваве озеро настільки велике.

Жодного натяку на сушу. Швидкі тіні металися під темною гладдю води, час від часу на поверхні миготіли лускаті хвости або пульсувати щупальці. Ех, від одного лиш погляду на місцеву фауну товариство спотворених небіжчиків здалося мені цілком прийнятним.