16.1. Просто дикуни…

{Навагрем}

З гордістю можу сказати, що на мою честь скоро складуть хвалебну пісню, де буде відважний і сильний герой, який вийшов на нерівний бій із цілим плем’ям войовничих горян. Принаймні та малеча, що годувала мене з ложечки з огляду на мій теперішній стан, клятвено запевняла, ніби сказитель уже придумав цілих два куплети вступу і жадає особисто поспілкуватися зі мною задля уточнення подробиць. Звісно, коли дозволить лікар. А старенький підсліпуватий лікар запевняв, що ще кілька повних циклів Руна мені категорично не можна навіть пальцем ворушити.

Високоповажний Вашшал і подумати не міг, що перев’язує перевертня. У цьому племені потомствених вівчарів ніколи не чули про не-людей, хіба що в страшних казках фігурували безсмертні тварюки, які пожирають плоть або висмоктують кров. Тут життя йшло розміреним ходом, який зрідка порушували каменепади, виверження вулканів або набіги сусідів. У таких випадках плем’я швидко знімалося з насидженого місця і перебиралося туди, де було спокійніше. І так рік за роком, століття за століттям…

«Мої» пастухи розмовляли спрощеною мовою людей. До речі, саме те, що ми розуміли одне одного, і завадило вождю племені відрізати мені голову, вийняти нутрощі, набити живіт сіркою, а потім влаштувати грандіозний вибух. Ні, я не перебільшую – саме так велів їхній закон поводитися з чудовиськами з казок. Щоправда, ще не вечір…

На жаль, Міка залишилася в Мелосі. Без магічної кулі я відчував себе незатишно. Вона наче була частиною дому… Надією на те, що в будь-який момент усе може повернутися до норми. Але сенс сумувати за минулим? Його не зміниш, як не старайся.

Побили мене так, що і Карран схопився б за голову. Ні, не через співчуття – перевертню було б невтямки, як можна програти натовпові людей, озброєних кістяними ножами? Я теж спочатку дивувався. Лежав на липкій від крові траві, дивився на повільні хмари в небі й думав – це ж неможливо! І навіть згадати нічого…

Вони були такі смішні! Звірячі, погано вичинені шкури замість одягу, дерев’яні та кістяні брязкальця, клаптики хутра у волоссі. Люди, ха… Так, я ні на мить не сумнівався, що супротивники – люди. Чому? Від них за сотню чешів несло людьми, ніс перевертня не збреше!

А потім дикуни стрибнули. Без усяких вигуків і підбадьорень, злагоджено, немов тренувалися діяти разом з дитинства. Здалося, на мене впала одна-єдина істота! Кілька ударів серця – і лежить Няв, непереможний перевертень, безвольною лялькою, з якої стирчать переламані кістки та витікають останні краплі крові.

Та помирати через таку дрібницю я не збирався. Не дочекаються прокляті дикуни! Ми, перевертні, вміємо регенерувати, і навіть вирване серце може вирости заново! На цій оптимістичній думці я відключився. І слава богам, адже біль з кожною миттю ставав сильнішим, тіло відмовлялося хоч трохи поворухнутися, а від усвідомлення того, що кістки напевне зростуться так, як їх залишили дикуни, ставало більше ніж просто погано.

Тяма повернулася, коли хтось надмірно цікавий полоскотав мене під носом сухою травинкою, змусивши чхнути. Відразу ж пролунав вереск, схожий на той, на озерці, і я вирішив, що марно сподівався на краще. Цілих рук і ніг у мене не залишилося, тож чергова порція люті виплеснеться на важливіші органи.

Перш ніж знову канути в темряву забуття, мені вдалося розчути, що саме кричали:

– Тату, тату, живий! Ще живий!

Вилите на голову відро холодної води зі священного джерела не тільки показало, що я не нечисть, а й трохи змило загуслу кров і повернуло мене до тями. А кілька насилу вимовлених слів, що охарактеризували рятівників, остаточно переконали пастухів у моїй людяності.

Переносити мене в яке-небудь житло не наважилися. Вождь люб’язно запитав, чи не бажаю я позбутися мук одразу, і недвозначно поплескав по піхвах на поясі. Гадаю, жах на моєму обличчі відповів краще за слова. Старий лікар, за сумісництвом – шаман, промив рани, наклав шини, збризнув усе це заговореною водичкою, окурив димом із дивним солодкуватим запахом і, не ставлячи зайвих питань, побажав якнайшвидшого одужання.

Молодець, лікар! Нізащо не повірю, нібито він не помітив нічого дивного, незважаючи на поважний вік і слабкі очі. Завдяки його мовчанню у мене з’явився шанс викарабкатися з цієї історії. Вівчарі, як мені здавалося, не мали жодних надлюдських здібностей. Вони голосно раділи і не менш голосно сварилися. Спотикалися й на рівному місці, а от коли мене переносили в селище!.. Ні, настільки злагоджено, як ті, перші, пастухи рухатися не могли.

Зростаючись, кістки немилосердно нили, а рани свербіли так, що хотілося зірвати з них сумнівної чистоти ганчірки, відростити кігті і шкребтися, як пес у період линьки. Ще організм вимагав їжі. Не обов’язково м’яса, хоча з ним одужання пішло б значно швидше, але рідкої в’язкої субстанції, гордо названої молочною кашею, мені явно не вистачало. І методика годування з ложечки не подобалася взагалі. Замурзане дівчисько років п’ятнадцяти (найкраща наречена селища, якщо вірити її словам) більше базікала, ніж за ложкою слідкувала, тому половина їжі виливалася на підлогу.

Відчуття постійного голоду я пам’ятатиму довго. Регенерація – штука примхлива, без підживлення відмовляється працювати, а простіше кажучи – я мав помітно схуднути. І ще було дещо, що спричиняло занепокоєння…

– Хоробрий чоловік хоче на повітря?

З плином часу це питання звучало все частіше. Спочатку я дивувався: яке повітря, коли хатина-хижина провітрюється численними протягами? Потім зрозумів, у чому річ, і, болісно червоніючи, постарався простими словами пояснити, що зовсім не зображую терплячого скромника. Не впевнений, чи повірило дівчисько моїм запевненням, однак поряд зі мною з’явився старий щербатий горщик, а нав’язливі питання припинилися.

Коли Рун зустрівся з Рунною, селище затихло. М’які промені ковзнули в дірку на даху, висвітлили моє обличчя, змусивши вирватися з напівдрімоти і солодко потягнутися. Імпровізовані бинти затріщали. Я завмер. Ні, здається, цей оглушливий у нічній тиші звук нікого не розбудив.

Різкий рух погано вплинув на пов’язки. Ті з них, що не порвалися, розтріпалися й ослабли. Знову засвербіли майже загоєні рани, занили кістки. Втім, чого гріха таїти, нехай я не зміг би зараз протистояти селищу, але з рухами проблем не виникало. А біль… до всього можна звикнути, якщо хочеться жити. Поїсти б чогось, а то таке відчуття, ніби шлунок обмотався навколо хребта і почав перетравлювати самого себе. Та й надбитий горщик нахабно скалився з підлоги, немов нагадуючи, чому він там стоїть.

Я виліз назовні, придушено стогнучи і благаючи всіх богів, щоб нікого з вівчарів цієї ночі не мучило безсоння. Ха, якщо помітять згорблену голу (ну так, з одягу на мені залишилися тільки особливо міцно примотані пов’язки) фігуру, що шкандибає з кущів, не розбиратимуться, кого і куди погнала природа.

Удача мені усміхнулася – ніхто не закричав: «Бий його!» або «Нежить!». Але після повернення виникла нова проблема – хатини, розкидані по долині, на вигляд здавалися абсолютно однаковими. І нюх не допомагав – ніс підказував, що у всіх будиночках в потрібному напрямку є хоча б по одній людині. Дивно…

Довелось орієнтуватися на запах засохлої крові, якої вистачало на втраченому ганчір’ї. Хм…

У «моїй» хатині теж хтось копошився!

Я обережно відвів убік трав’яний полог, приготувавшись тікати за найменшої небезпеки. Примружився, ховаючи за віями яскраві очі. І ледь не розсміявся. Моя недавня «годувальниця» насторожено обмацувала спорожніле ліжко, ніби намагаючись відшукати між клаптиками тканини охололе тіло. Біля дівчини стояла курильниця шамана. Напевно, вирішила, добра душа, злегка мене підлікувати дурманним димком, поки дорослі не бачать.

– Е-гей, я тут, – з горлянки перевертня важко вичавити ласкаві нотки, але дівча не закричало.

Насторожено пригнулось, розглядаючи підлогу:

– Де? – прошепотіло, широко розплющуючи очі.

Я м’яко гепнувся на землю, усвідомивши – дикунка нічого не зрозуміла і очікує знайти мене поблизу проклятого горщика. Ледь чутний стогін підказав їй правильний напрямок. От би ще пояснити свою зайву як для напівтрупа рухливість…

Як з’ясувалося, ніяких пояснень не вимагалось. У дівчини знайшлася власна версія.

Коли я сяк-так влаштувався на оберемку сіна, що служив постіллю, і ми разом абияк прилаштували пов’язки на відповідні місця, замурзане непорозуміння гірко зітхнуло, відкинуло волосся з шиї, схилилося до мене і несміливо запропонувало:

– Випий мене…

Впевнений, жоден кровосос на такі слова не відповідав здавленим:

– Чого?

А вона продовжувала, тихо схлипуючи і підвиваючи:

– Ти з послушників, я знаю… ти хороший, як наш бог… ти повернеш істинну віру, як каже пророцтво… Пий же!

Довелось затиснути їй рот, а то все плем’я могло зібратися, щоб напоїти мене, – щоправда, не кров’ю, а чимось на кшталт розпеченого олова. Одне дивно – вона не боялася. Перевертні чутливі до таких речей.

– Тихо ти, дурна…

– Дара.

Мені здалося?

– Що?

– Моє ім’я – Дара, Подарована.

Боги, ще одна на мою голову! Не орка, на щастя… І не красуня. Тільки зрадливе серце забилося від згадки дорогого імені. Дивне почуття… і малеча вмить зросла в моїх очах хоча б до рівноцінної співрозмовниці.

Я попросив:

– Нумо розказуй. Спочатку про мене, потім – про послушників, а затим про пророцтво.

Дівча було непохитним:

– Ти маєш поїсти, воїне. Коли наберешся сил, тобі не потрібні будуть пояснення, – в її голосі вчувався смуток.

– Давай, – зітхнув я.

Вона з готовністю відкинула волосся і підставила шию. Мої губи легко торкнулися ніжної прохолодної шкіри… Подумки обізвавши себе безсердечною сволотою, що знущається з добровільної жертви на благо якогось пророцтва, я не втримався від кількох поцілунків і прошепотів:

– З десертом, мабуть, почекаємо, але від ситної вечері гріх відмовлятися. Ви тут як взагалі харчуєтеся? Можна попросити молока?

Дикунка розревілася. Тихо викрикнула:

– Все одно ти!.. – І втекла, залишивши мене насторожено прислухатися, чи не скличе вона селище перевіряти свою здогадку.

Не покликала.

Зовсім небагато часу по тому з кущів почулося сопіння і тріск, потім вилізла Дара, тягнучи в оберемку всілякі харчі. Очі опущені, щоки зашарілися – ну наче вперше краде, та ще для такої сумнівної цілі. Втім, варто мені одягнутися по-тутешньому, і перший хлопець на селі готовий. Твою ж!.. Мені б просто одягнутися! У світлі місяців людського зору досить, щоб помітити мою помилку. Втім, Лан у Крайніх горах і не в такому вигляді подвиги здійснював!

Набивши черево пересмаженим і недосмаженим (яке залишилося після вечері вівчарів) м’ясом, я вирішив, що життя не таке вже й страшне. Дівча дивилося на мою трапезу як зачарований кролик, перед яким удав щипав травичку. А потім до неї повернувся голос, і вона почала говорити.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.