Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Їх було безліч. Маленькі, обірвані, вони люто рвали товсті ланцюги, що сковували їхні кінцівки. Спочатку я очам своїм не повірив – які ще гноми в могильнику Сім’ї? І гномки, і гноменята… Кер'ял тихо і дуже інтелігентно матюкався, висловлюючи подив, а в мене не вистачало уяви придумати якесь пояснення того, що відбувається.

Я стояв посеред одного з нижніх ярусів усипальниці (як підказав нічний) із трупом на плечі і почуттям нереальності, дивився на фігурки між трунами, а гноми швидко перешіптувалися, показуючи на мене пальцями. Згоден, спідничка з трави і наполовину змита глина виглядали кумедно, проте, як на мене, маленький народ не в тому становищі, щоб насміхатися. Втім, моя ошелешена фізіономія теж заслуговувала на увагу.

– Поклади мене куди-небудь в куток і запитай, що вони тут роблять! – наказав Кер'ял. – Будь ласка, – додав, бачачи, що я не поспішаю виконувати вказівки.

– Що…

Закінчити питання не вдалося. Товстенький гном штовхнув мене під коліна, другий ударив кулаком у живіт – і я опинився на холодній кам’яній підлозі, притиснутий важкими тільцями, а чиясь долоня затискала мені рот. Моїм першим бажанням було схопитися і розкидати дрібноту по всьому залу, і, напевно, у мене б це вийшло, але Кер'ял попередив:

– Краще не смикайся, вони хочуть тебе врятувати.

Ніби на підтвердження його слів грубий голос гаркнув майже над моєю головою:

– Жерти подано!

Щось посипалося додолу. До мене підкотилася надтріснута обвуглена кулька, і, гадаю, тільки нюх перевертня зумів розпізнати в ній запечену картоплю.

Задзвеніли ланцюги – гноми підбиралися до розкиданої їжі. Вдалині лунали знущальні запрошення до трапези і розліталася їжа.

Коли наглядачі пішли, мене відпустили.

– Запитай, що тут відбувається! – повторив Кер'ял.

Я й рота не встиг розкрити, а навколо заохали і заголосили:

– Допоможи, пане!

– Спаси нас, пане!

– Не йди!

– Пожалій!

– Тут жінки!

– Діти!

Мені в руки дали щось розміром як кошеня, що виявилося крихітною людиною, зовсім не схожою на підземних жителів. Я розчулився. Який лиходій міг привести сюди дитину?

– Навагреме, ти збираєшся гратися з домовичком чи нарешті запитаєш, якого Реха тут відбувається? – голос нічного дзвенів від люті.

Я придивився уважніше. Домовичок? Напевно, не вчасно впав у гномівський колодязь. Але яка різниця? Дитина – вона і в Мелосі дитина… ні, це я, звичайно, ляпнув не те. У вільному місті вік – показник уразливості.

– Що з вами сталося? – питання довелось повторити кілька разів, перш ніж довгобороді перейшли від прохань до скарг.

– Обдурили!

– Викрали!

– Забрали!

– Звели!

У мене аж голова закрутилася від їхньої тарабарщини.

– Поклич Старійшин! – в гулі безлічі голосів я насилу розчув пораду Кер'яла.

Старійшин на цьому ярусі не було.

– Знайди того, хто наказав заховати тебе від наглядачів!

Широкоплечий коротун, невисокий навіть за мірками гномів, почав задкувати ще до того, як я вимовив питання. Схопити його за комір виявилося легко, бо ж інші мешканці Підземного світу понуро повернулися до картоплі.

Гном виблискував очима з-під густих брів і не збирався полегшувати мені завдання. Він був теж обірваний і брудний, але, якщо я правильно пам’ятав нудні уроки вчителя міжрасових відносин, срібний обруч із зеленим каменем на його голові означав наближеного до Старійшин. Чи родича? Варто було слухати уважніше… З іншого боку, навіщо забивати пам’ять непотрібними знаннями, якщо можна просто запитати? Що ж, для зародження дружніх стосунків треба познайомитися…

– Привіт, я Навагрем із… із перевертнів. А ти хто?

Коротун не оцінив люб’язного звертання – хмурився і кидав косі погляди. Хм, ну гаразд. Я зробив усе, що міг, заради бесіди двох цивілізованих істот, і готовий зі спокійною душею витрусити з дрібноти відповіді.

– Мені здається, тобі треба опустити його на землю або посадити на яку-небудь труну, – дипломатично зауважив Кер'ял. – Гноми гордовиті, хоча й ставлять на перше місце вигоду. І вони звертаються до чужих на «ви».

Ага… Нічний, без сумніву, мав рацію, я навіть злегка засоромився і поспішив виправити становище. Прилаштував гнома на прозору кришку, під якою лежала неймовірно вродлива вампірка, недбало обтрусив його порваний костюм і повторив:

– Привіт! – не забуваючи дружелюбно усміхатися.

– Я Мурр-ро, старший син Молодшого Старійшини, – неприязно буркнув коротун.

– Дуже вдячний, ти… ви врятували мене! – життєрадісно подякував я. Потім згадав, що можу похвалитися не тільки міцними рівними зубами, а й навдивовижу загостреними іклами, і поспішно закрив рот.

– Будь ласка, – пробурмотів гном і ризикнув подивитися на мене прямо.

Моє відкрите чесне обличчя (в порівнянні з пиками наглядачів, звісно) справило гарне враження, оскільки довгобородий зважився запитати:

– Ви хто? Звідки ви з’явилися?

– Перевертень. Із порталу. А ви як сюди потрапили?

Я удостоївся ще кількох підозрілих поглядів, перш ніж старший син Молодшого Старійшини довірливо повідомив:

– Ми гноми маленькі…

– Бачу, що не велетні.

Коротун глянув на мене так, ніби я образив його бабусю.

– Ми – звичайні містяни. У нас немає артефактів, крім промислових, і немає порталів, крім загальновідомих. Ми видобуваємо руду, частину якої обробляємо на наших же заводах. Тобто ні у кого немає причин ставитися до нас вороже. Навіть ціни у нас не відрізняються від цін великого світу! А потім прийшов чужинець і захопив місто… Ми йшли за ним, як зачаровані, поки не опинилися тут, у світі смерті. Тут кайдани стали матеріальними… І зараз ми третій день чекаємо невідомо чого, а ті, хто зміг побороти чари… ах! Тепер скажіть, Навагреме з перевертнів, ви розумієте, що відбувається?..

Сподіваюся, це було риторичне питання, тому що воно залишилося без відповіді.

– Але чому ви саме тут? – здивувався я. – Вхід в усипальницю нічних охороняється краще, ніж скарбниця імператора!

Гном примружив маленькі очі:

– Де є вхід, там і вихід… або інший вхід. Невже ніхто не замислювався, звідки під Мелосом стільки катакомб? Тут кілька десятків ярусів, на кожному з яких легко розміститься містечко середніх розмірів. Легко здогадатися, що останній притулок нічних в іншому світі. У нашому рідному світі!

– Наче Сім’я запрошує сюди кожного зустрічного. – Зізнаюся, розміри усипальниці поставили мене в глухий кут ще під час першого її відвідування, але тоді я дивувався силі нічних, які влаштували таке… таке… ух, аж дух захоплює, як подумаю про масштаби!

– Однак ви не висловили надмірного подиву, з’явившись тут, – парирував співрозмовник. – Тому смію припустити, що з Сім’єю вас пов’язують тісніші взаємини, ніж ви говорите.

Він вказав на мене коротким пальцем! Сищик доморощений… Бач, як осмілів! Краще б на мої очі увагу звернув. Втім, ні, тоді мені довелося б і щодо цього виправдовуватися. Що за життя? Хоч куди поткнися, скрізь винен.

– Я нічого не говорю, – мій тон заздалегідь відкидав будь-які заперечення, – а ось ви берете на себе занадто багато, шановний Мурр-ро.

Що не кажіть, та вдала зовнішність – половина успіху! У міру того, як мої брови зсувалися до перенісся, а лоб невдоволено хмурився, з гнома виходила самовпевненість.

– Так тримати, перевертню! – підбадьорив Кер'ял. – Ввічливо, але жодних натяків на слабкість.

Ну-ну, самі напросилися.

– Ба більше, – я таємничо стишив голос, – тільки вам хочу зізнатися, що сам Дайлен попросив мене розібратися з однією справою.

– З якою справою?.. – прошепотів коротун, заворожено спостерігаючи за кожним моїм рухом.

– З дуже важливою і абсолютно секретною справою, розповідати про деталі якої забороняє кодекс нишпорок. Можу сказати, що в моєму звіті буде рябіти від слів «принцеса», «підступність» і «любов».

– Не перестарайся! – спинив нічний.

– О-о-о, – зацікавлено подався вперед гном, та так, що ледь не злетів додолу.

– Візьміть картоплинку, – щедро запропонував я, – і слухайте!

Через деякий час у «мого» довгобородого очі лізли на лоб від захвату з приводу знайомства з такою надзвичайною особистістю, як я.

Мало-помалу він зізнався, що ніколи раніше не бачив чоловіка (так-так, саме чоловіка!), який керував викраденням, а про його посіпак може сказати ще менше. Якісь пройдисвіти різних рас, і людської теж. Вони заглядали лише під час годівлі, впевнені, що нікуди жителі підземного світу не дінуться. Гномки їх не цікавили, гноми – тим паче, тому ув’язнення проходило мирно, хоча й злиденно.

Я похвалив гнома за виняткову сміливість і кмітливість, на що він скромно зауважив, що завжди був запасливим. Здалося, це найвища похвала за гномівськими мірками, але розкотистий регіт Кер'яла зародив у мені сумніви.

– А чим ви збираєтеся запастись, Мурр-ро? – хотілося б почути у відповідь щось на кшталт «Підтримкою» або «Союзниками», проте…

– М’ясом, – скромно зізнався довгобородий.

Я розсміявся, старанно ігноруючи холод у серці:

– Гноми не займаються людожерством!

– Ситі гноми, – уїдливо уточнив нічний.

– Ми не займаємося гноможерством, – спокійно запевнив коротун. – А хіба ви – гном? – Він облизався. – Картоплі занадто мало, пане… Без сумніву, світ багато втратить, залишившись без вас, але ті з нас, хто виживе, оспівають цю жертву в легендах. Дивіться, он майстер Ірані-го вже почав вибивати ваше ім’я на стіні.

– Час прощатися, – перервав свої веселощі Кер'ял. – Біжи!

І я зірвався з місця.

– Тіло візьми! – крикнув нічний

Наче у мене з пам’яттю проблеми. Чи наче я повернувся б!

***

/Рена/

Свідомість поверталася повільно і неохоче. Я немов виринала із солодкого ранкового сну, коли сновидіння переплітаються з дійсністю. Було м’яко, тепло і затишно, як у домашньому ліжку, і тільки легкий шерех порушував ідилію… Навіть не шерех, а якийсь сторонній звук – тихий, та недоречний, а тому дратівливий. Стук гілок, що гнуться від сильних поривів вітру, мишеня під підлогою, пісні веселих сусідів після опівночі…

Потроху я почала розрізняти слова. Дивні слова, відверто кажучи, вони аж ніяк не асоціювалися з дійсністю.

– Ти козел! – злісний шепіт.

– Пахне скандалом. Міжнародним, – помітна насмішка.

– Начхати, але ти – козел! – скрип зубів.

– У Гартоні так висловлюють глибоку вдячність? – легке позіхання.

– Я тобі шию скручу! – безсила загроза.

– А сенс? – ледь чутний тріск.

– Боги! – вражений подих. – Ми так можемо?

– Навіщо одразу «боги»? Я просто Лан, – посмішка в голосі.

– Ти все одно за це відповіси, брехлива тварюко! – менш впевнено.

– Та наче ж і зараз не мовчу, о великий і м’який заміннику дивана, – тихий сміх.

– Вона може застудитися…

– Захворіти і померти. І ще може начистити тобі пику.

– Тобі, між іншим, теж.

– Ні-і. Я ж не-людь, чого ще від мене чекати?

– А я тоді хто?!

– Звичайний закоханий бовдур, який намагається заховати почуття під маскою благородства і обзиває всякого, хто бачить його справжнє обличчя.

– Замовкни! Не дай боги, почує! Я ж за віком майже як її батько…

– Раніше треба було думати. До речі, відкрию величезний секрет – ти непогано зберігся. Такий от зразок істинного гартонця в розквіті сил. Шкода тільки, волосся обрізав, а то я тебе теж обійняв би.

– Дурне!

– Звідки така самокритичність?

– То правду про вас із Радісом базікають…

– А це, мій гарячий гартонський друже, особиста справа одного правителя досить відомої країни. Крім того, кому, як не тобі, знати, наскільки важливі тісні міждержавні відносини?

– Дуже тісні?

– Угу. А ще максимально міцні і донезмоги теплі. Більш ніж дружні, одним словом. Тебе це не шокує?

– Я ж розумію – тут якийсь підступ.

– А якщо ти дізнаєшся, що у нас є спільна дитина?

– То все стане на свої місця.

– О, без образ? Ну, ходімо!

– Як без образ? А Рена?

– А Рені час влізти в розмову. Їй же хочеться пройтися гострим слівцем по твоїй ревнивій фізіономії. Підйом, відьмо!

Я підхопилася, не зовсім розуміючи, де ми і чи прокинулась я остаточно. Рехів не-людь! Він закричав на вухо, та так голосно, що й мертвий заворушився б. І сидить, виблискує зубами. Задоволений – не те слово!

Поверхневий огляд показав – значна частина мене відпочивала на потужних гартонських м’язах (можливо, схиливши голову йому на плече), а турботу про звисаючі ноги взяло на себе біловолосе непорозуміння. Хоча чому непорозуміння? Он як спритно він помітив, що я прокинулась, і перевів розмову на товариша, мовляв, виправдовуйся, шановний, а коли відьма від тебе відчепиться, на мене їй злості не вистачить. Ну-ну! Гент мені вже як рідний, та і його мотиви цілком зрозумілі, а ось підлий інтриган має відповісти за свої вчинки! Чому він не попередив? У-у-у, гад!

Я демонстративно залишила насиджене місце (боюся, багато чого Генту відсиділа) і обтрусила неіснуючі порошинки. Ліву руку відразу ж пронизало гострим болем, перед очима закружляли світляки. Злість поступилася місцем слабкості, ноги підкосились, і я м’яко осіла на підлогу. На цю мерзенну цвіль, що світилась! На холодне каміння!

– Схоже, твоя правда, – голос Лана доносився звідкись здалеку і звучав тонше за комариний писк. – Ми тепер у повній…

Де ми опинились, я не дослухала. Світ почав стрімко звужуватись і все закінчилося темрявою…

Цього разу було жахливо холодно – так, немов навколо простиралися льодовики з вершин Крайніх гір і літали справжні сніжинки. Не знаю, звідки таке враження (у Влаї білий пух падав нечасто), але щось колюче опускалося на мої щоки і тануло, лоскотало шкіру.

– Вона замерзне! – увірвався в свідомість до болю знайомий голос.

– Ні.

– Треба спуститись!

– Ні.

– Разом ми з ним впораємося!

– Ні.

– Ти інші слова знаєш?!

– Я знаю багато слів, але не можу знайти жодного для характеристики того, хто стрибає в перший-ліпший портал з радісним криком: «Нарешті знайшли!».

– Ти на нього вказав!

– Звісно, але за мною гнався Страж нічних!

– А нам з Реною наче нічого не загрожувало!

– Страж гнався за мною, розумієш? Тому що я привернув його увагу ще раніше. До вас йому не було діла! Це справжній Страж, а не та кровожерлива підробка. Він знищує порушників спокою. Упокоює!

– Міг би попередити.

– Міг би запитати! Досить, обидва постаралися… Ніяк не збагну, що тепер робити.

– Ти казав, що можеш створити портал.

– Можу. Але це Крайні гори…

– І що?

– Бачиш оту червону пляму посеред чорного? Посеред хмари диму? На сході біля озера? Гадаю, комусь вистачило розуму використати там магію, і не раз, і не простеньку, і не обережно. У надрах цих гір таїться занадто багато приспаної сили, і я б не ризикнув її розбудити, особливо перебуваючи тут, на вершині. Одна річ гратися з вогнем у долині, а тут… Занадто жахливі будуть наслідки, Генте.

– Але ми ж встигнемо втекти? – мій голос був хрипкий після сну. Чи я застудилася?

– Ми – встигнемо, – тихо відповів гартонець. – А місцеві опиняться в пастці. Їм нікуди бігти, як і тим, у долині. Як ти почуваєшся, Рено?

Гарне запитання… Голова палала, горло боліло, в грудях щось похрипувало, рука, незважаючи на міцну пов’язку із сорочки Гента. нила. До речі, не завадило б злізти з його колін, а то холод, звичайно, справа серйозна, але про пристойність забувати не варто.

– Пар… поганенько, – угу, і це називається: згадала про пристойність.

Гартонець дбайливо простягнув залишки своєї сорочки, наче тонка тканина могла захистити від пронизливого вітру і колючого снігу, а біловолосий вампір стурбовано помацав мій пульс і розсміявся:

– Нічого, оціниш наше становище і миттю забудеш про болячки. Зовсім прокинулася? Тоді навідьмач щось корисне. Наприклад, портал у Мелос. Ну або хоча за межі гір.

– А як же місцеві?

– Якби ти мала те, що зазвичай називають магією, місцевим був би кінець, але відьма – дещо зовсім інше. Ти використовуєш винятково власні сили, тоді як маги тягнуть енергію з навколишнього світу. Роби, що хочеш, в твоєму разі це безпечно, а подробиці обговоримо на рівнині.

Дивно, Гент мав розповісти, що від мене зараз допомоги ніякої. Чи він сам мені не повірив?

– Дивись, – не знаю, до чого б я додумалась, але гартонець перервав мої роздуми, – як тут красиво! Раніше я ніколи не бачив гір… Справжніх гір, розумієш? Звичайно, в Гартоні є безлісні гряди, і Південний хребет, і Пройяське плато. Передгір’я Крайніх гір теж належать нашій країні. Але це не порівняти з… із горами.

О так! Мені доводилося бачити гори лише на картинах та ілюстраціях у книгах, тому опинитися серед величних вершин було воістину незабутньо. Складалося враження, що хмари пливуть прямо наді мною, варто тільки простягнути руку і доторкнутися… Оповиті легким серпанком зелені долини таїлися серед гірських хребтів, увінчаних білосніжними шапками. Я почувалась прекрасною Ділорою[18] на Вершині Світу[19]… Ага, такою собі шукачкою пригод із червоним носом, сльозами і стукотом зубів. Сумніваюся, що який-небудь адекватний герой поліз би мене рятувати!

І нехай.

Та пляма на сході, на яку вказував Лан, виднілась між двома піками і різко контрастувала з навколишньою ідилією. Начебто що в ній неприємного? Погуляла вогняна стихія, та й усе… але мене аж тіпало від погляду туди. Та ще й озеро з темною водою… звідти ніби віяло смертю!

– Ти теж це відчуваєш? – Гент зупинився за моїм плечем, затуляючи від вітру. – Чи тобі поки таке не під силу?

Він стояв на якійсь відстані, однак я немов отримувала тепло його тіла. До речі, треба визнати – смаглява шкіра на білому тлі має приголомшливий вигляд, хоча напівголий чоловік на снігу злегка лякає. Та нічого, покусана і застуджена відьма теж не зразок для наслідування.

– Відчуваю що? Холод? – я спробувала змінити тему. – Пронизливий вітер? Злість на недоумків, які притягли мене в це жахливе місце? Роздратування? Бажання чхати? Що, по-твоєму, я маю відчувати? Що?!

– Біль. Відчай. Смерть.

– Душі, які не усвідомили своєї долі, – сумно закінчив Лан. – Так, вона має все це відчувати. Стільки жертв в одному місці… Добре, що та долина далеко від цивілізації, інакше обов’язково знайшовся б хтось, кому не терпиться стати богом. А що, ситуація сприятлива, місце насичене силою, свіжа кров… Не здивуюсь, якщо той вулкан не був випадковістю. Рено, створиш шлях туди?

– На вас же моя сила не діє, – спробувала відкараскатись я, не видаючи справжнього стану справ. – Навіщо ятрити душу?

– Будь-яке правило можна обійти, – повчально зауважив правитель Дивного Лісу. – Зберися, крихітко! Уяви: ти зараз головна! Єдина надія двох… тобто трьох держав! Краща з кращих! Справжня відьма! Ну, робитимеш що-небудь чи слухатимеш компліменти? То я можу довго говорити… змерзнеш, поки насолодишся лестощами. Отже, зберися!

Сказати легко! А як зібратися, коли в голові все перевертається, та ще й ввижаються здвоєні скелети?

Чи не ввижаються?..

– Погляньте, там щось є?

Таких висловів навіть мій Зелений блокнот не чув. Безумовно, там щось було!

– Якщо він піднявся, нам треба спуститися! – скомандував Гент.

Не чекаючи згоди старшого товариша, він підхопив мене на руки.

І – вітер засвистів у вухах, очі немилосердно запекли, по щоках пройшовся сніг…

А позаду затихав крик Лана:

– Це не наш Страж!

/18. Ділора – героїня багатьох легенд, прекрасна ельфійка, що постійно потрапляє в неприємності.

19. Вершина Світу – найвища гора Головного світу, має природне походження./